Ми зустрілися з Валентином Васяновичем напередодні Київського тижня критики і ще до офіційного оголошення про чергову нагороду – Гран-прі кінофесту в Монреалі. Вклинитися у графік режисера, який зараз одночасно має і дякувати на всі боки за нові й нові нагороди за фільм «Атлантида», і працювати над своєю наступною картиною «Відблиск», було не так уже й легко. Але «хвіст» в «Атлантиди» довгий – попереду змагання з конкурентами за потрапляння в шортлист «Оскара» та «Золотого глобуса». 

– Валентине, ми вже знаємо, що для того, щоби стати номінантом на «Оскар», недостатньо просто зняти талановите кіно. Треба працювати із просуванням. Розкажете, як справи в цьому напрямку?

– Якщо порівнювати цьогорічну ситуацію з «Атлантидою» й те, що колись було з «Рівнем чорного» (стрічка була претенденткою від України на висунення на «Оскар» у 2017 році. – ДМ), то зараз шансів у нас набагато більше. По-перше, в нас є перемога на фестивалі класу «А», у Венеції – це must-have, друге – це позитивні відгуки професійної іноземної преси, наприклад, Hollywood Reporter, Variety. І третє – американський дистриб’ютор. Тут нам навіть довелось обирати з трьох охочих. Зазвичай, якщо хоч однієї з цих умов немає, то шансів нуль. Хоч їх і так не надто багато. 

Ну, і завдяки «Рівню чорного» мене вже трохи знають. Бо тоді були схвальні відгуки від президента Американської кіноакадемії. Він мене зробив просто щасливим своїми дифірамбами. Сказав щось типу: «вам не пощастило, бо ваш фільм показали ввечері, коли всі вже були стомлені. Якби вранці, на свіжу голову, то потрапили би в шортлист».

Зважаючи на все це, ми ще подумуємо податися і на операторський «Оскар».

– На «Золотий глобус» теж подалися?

– Так. І там в нас навіть є невеличка фора. Нас відібрали для серії показів – там усього 16 фільмів. Онлайн-показ для членів Press Assosiation, після якого була сесія запитань і відповідей. Тобто нас уже знають, бачили. Це величезний плюс.

– Судячи з попередніх інтерв’ю, Венеція для вас цінніша, ніж Канни. Як із «Оскаром»? Це важливо? Включився азарт?

– Звісно ж, що Венеція краще за Канни. Бо у Венецію нас взяли, а в Канни – ні. (Сміється.) Як же могло бути по-іншому? Щодо «Оскара» так скажу: хочу, хочу, як і всі режисери хочуть. І з першого разу, і на всі премії, і на всі топові фестивалі. Але ж реальність інша. Все це працює по власних законах.

– Заліковка важлива?

– Звісно. Хоча в мене не так багато досвіду в тому. Навіть досвідчені продюсери не до кінця розуміють, як це працює. Єдине, що очевидно: для успіху треба бути в Лос-Анджелесі весь час – спілкуватися, знайомитися, інтегруватися в це середовище, щоб воно про тебе дізналося. Там, якщо тебе не знають люди, – тебе немає. Для цього влаштовуються безкінечні тусовки, зустрічі. У грудні минулого року я місяць просидів по гранту в Лос-Анджелесі. Це грант, який надають після виграшу в конкурсі у Венеції. Тоді прийшов лист-запрошення «ось вам гроші, ось вам компанія, яка буде вами опікуватися. Film Independent». А гроші на все це дає Hollywood Press Assosiation – організація, яка вручає «Золотий глобус», вона має такий грант, який дозволяє з фестивалів у Торонто і Венеції запросити по три переможці.

– Тобто це навіть не ваша ініціатива? Ви не подавалися на цей грант на конкурсній основі?

– Ні, не подавалися. Я думаю, що вони таким чином просто шукають нові обличчя, які можна було би гіпотетично інтегрувати в американську кіноіндустрію. Вони нас там зібрали, почали знайомити з різними людьми, розповідали, як там у них усе це працює, як знайти фінансування, як кастинги проходять, хто кому там бос, а хто ще головніше. Пропонують також знайти місцевого агента. Я все це слухав-слухав і зрозумів, що допоки є можливість працювати вдома і знімати тут кіно таке, як ти хочеш, туди їхати не треба. По-перше, там ти точно зніматимеш виключно те, що хоче продюсер. По-друге, це досить довгий шлях пошуку фінансування. А йти в серіали – це кінець, там на перших місцях сценарист-шоураннер, продюсер і потім уже ледь помітний режисер.

– На якій за рахунком нагороді зникає ефект «вау»?

– У Венеції точно був. Там же оголошувати починають із маленьких призів. І ти сидиш, як на голках. Але в мене був спойлер: на червоній доріжці Альберто Барбера, директор Венеціанського кінофестивалю, зустрічаючи всіх учасників, так виразно тиснув мені руку й активно підморгував, що я зрозумів – щось має бути. Єдине, що було неясно, на скільки тягне той знак – диплом чи всі призи одразу, але я вже чекав.

Ну, й виходити на публіку, коли ти не дуже це звик робити – це завжди травматично. Треба ще якісь три речення придумати. І ще ж бажано, щоби не банально було. Бо ти ж креативний наче. Слава богу, тоді випустили якраз Олега Сенцова, то мені було про що сказати.

Ще трохи хвилювався в Токіо. Бо там дуже серйозна публіка, плюс у них власна війна з Росією, яка досі триває, офіційно не закінчена. Вони дуже уважно дивилися слухали, ставили питання.

Ну, і звісно, що вдома отримувати призи – це дуже емоційно. В Одесі, коли за «Присмерк» отримував, дуже переживав.

А зараз усе в онлайні. Тут уже по-іншому. Ти за день знаєш, що завтра приз. Я так для Монреалю записував «відеоподяки», наприклад.

– Після успішного проєкту за ним тягнеться хвіст перемог, фестивалів, нагород, інтерв’ю. А ви вже, скажімо, живете в іншій історії, в іншій реальності. Заважає?

– Погано вони уживаються, якщо чесно. Часом доводиться розставляти пріоритети. Для мене все ж таки новий проєкт завжди вагоміший за «хвіст» попереднього. Це безкінечна війна між дистриб’юторами і мною. Мені шкода часу, але я розумію, що це потрібно. 

– Тому, напевно, у «Атлантиди» троє продюсерів?

– Ія Мислицька і я – ми разом знімаємо всі мої фільми. А Володимир Яценко – це продюсер, який підсилює нашу з Ією слабку сторону: просування, дистрибуцію та міжнародні зв’язки. Нам з Ією легко розрулювати виробництво, а у цих питаннях ми не дуже прокачані. Володя ж у цьому найкращий.

– Але у вас є історія продюсування інших режисерів.

– Було таке. Але я одразу скажу, що мене щасливим це не робило. Скоріше я би назвав це не продюсуванням, а бажанням допомогти хорошій людині. Я бачу, що проєкт класний, але не щастить. А мені це не дуже важко. Хоча, з іншого боку, це точно не моє. Відносно себе я ще можу піти на ці жертви, а от інших продюсувати ми з Ією заріклися. Це краде наш час.

– Ми говорили про заліковку і авторитет. Ви – чи не єдиний режисер, що може собі дозволити сказати: «Я зніматиму без сценарію, це мій метод». Решті такого не дозволять. 

– Так, я розповідаю, що начебто знімаю без сценаріїв. Але насправді це було лише один раз. З «Рівнем чорного». Але ж я тоді не просив фінансування, просто взяв і зняв. Мені було цікаво, чи такий шлях можливий взагалі. Виявилось – так, все можливо. Але цей шлях не дає жодної гарантії того, що ти взагалі до кінця дійдеш. Як досвід це було суперцінно.

– Якщо є небезпека, що можна недоробити, то напевно є і шанс вчасно не зупинитися?

– О, так. Тут мусять або гроші скінчитися, або сили. У мене з «Рівнем чорного» було так: зняв 95% матеріалу – немає кіна. Переставив декілька сцен місцями – о, з’явилося. Тільки заповнити одну дірку – і складається історія. Тоді вже дознімаєш. З «Атлантидою» теж так само було. Відзняв, змонтував – не працює. Дозняв ще 5 сцен, але за деякий час. Спочатку треба було оговтатись від того, що «не вийшло кіно, все пропало, кар’єра згоріла і взагалі навіщо далі жити».

– А скільки часу на поновлення треба?

– По-різному. Тут головне в цілому не здаватися. І прислухатися, що люди кажуть. Бо якщо досить часто в різних людей думки повторюються, то може це і є правда. Не завжди тобі це хочеться приймати, але треба. В мене пішло три місяці на те, щоб пережити-передумати і потім ще три, щоб дозняти те, чого не вистачало. Дуже не хотілося би, щоб так кожен фільм відбувалося (сміється).

– Наступне кіно має шанси так не виснажувати творця?

– Я вже знімаю. Але тут я найскладніші питання драматургії вирішую від самого початку. Розумію, що під кінець може знов щось не скластися, і все одно доведеться шукати, але, скажімо так, до підготовки в цьому випадку я підійшов більш ретельно. 

– А на рівні сценарію можна сказати, вийде хороше кіно чи ні?

– Не можна. Сценарій – це література. Кіно – це візуальний твір. І від того, як ти перекладеш одну мову на іншу, дуже залежить кінцевий результат. Звісно, можна побачити якісну драматургію, унікальні обставини. Це все плюси для вдалої історії, але зовсім не гарантія.

– Хоча у вашому випадку це зовсім інша схема роботи: ви і сценарист, і режисер, і оператор.

– Ну, так, я тут «триєдиний». Коли пишу, то просто описую те, що планую зняти. Я цей «балет» бачу. По суті це мануал. Жодних метафор, поезії. Виключно дієслова: «встав, підійшов, навис, напружився» і таке інше.

– І ще один цікавий принцип, який ви декларували в одному з інтерв’ю, – знімати в головних ролях непрофесійних акторів.

– Та все. Бувальщина це тепер. Знімаю у «Відблиску» акторів. В новому проєкті у мене абсолютно професійні артисти. Я б навіть сказав, медійні. Не скажу поки, хто.

Час змінюється, я змінююсь, робота змінюється, всі міняються. Тому будь-які декларації мають право завершити своє існування.

І ще доньку свою знімаю, до речі. Але це тому, що я точно знаю, як саме нею можна зманіпулювати. І вона дозволяє це і не ображається.

– Розкажете, як працюється над «Відблиском»?

– Ой, зараз цікава штука відбувається. Я часом розробляю мізансцени і ловлю себе на тому, що вони повторюють те саме, що було в «Атлантиді». Навіть жартуємо всі, що знімаємо пріквел. Важко і цікаво. Виклик такий. Історія теж трохи торкається війни. Там цивільна людина, волонтер, повертається з зони бойових дій зі страшною травмою, з якою не кожна людина могла би далі жити. Він намагається в мирному житті знайти сенс. А з’явилась ця історія давно. Я колись знімав свою доньку, коли їй було 8 років ще, де вона рефлексує на події, пов’язані зі смертю. Я подумав, що класно було би дослідити сприйняття дітьми смерті в цілому. Як вони в ігровій формі намагаються прожити цей досвід. Далі я додав туди дорослого героя.

– Десь чула, що цей дорослий – політтехнолог.

– Ні, відмовився від цієї лінії. Не хочу. Жодної політики. Переписав трохи.

– У вас в кіно майже немає музики.

– Так, в останніх фільмах у мене немає саундтреків. Бо музика – це такий потужний інструмент, який сам по собі кіно. Що б ти не назнімав, дві-три ноти, і у глядача виникає потрібна автору емоція. Я вважаю, що це трохи халтура. Музика – це взагалі найпотужніший вид мистецтва. А без неї – це те обмеження, яке змушує тебе шукати. Так само, як і нерухома камера. Статика неодмінно народжує напругу в кадрі. Взагалі, чим більше обмежень, тим цікавіше працювати. Так знаходяться неочікувані рішення.  

– Режисери часто відмовляються артикулювати меседж свого фільму. Мовляв, нехай глядачі самі шукають те, що їм відгукнеться.

– А я просто не закладаю в свої фільми якихось складних посилів. Всі меседжі елементарно зчитуються. В «Атлантиді»: війни закінчуються завжди смертю, ексгумаціями і зруйнованою інфраструктурою, хоч і починаються з різних причин. Другий меседж: смерть зможе перемогти тільки любов. Теж такий універсальний, усім зрозумілий. Плюс популярна на сьогодні теза про те, що чоловіки руйнують світ, а жінки його відроджують.  Про «Відблиск» поки що не можу нічого сказати, бо мені легше це формулювати, коли кіно вже готове. Я завжди розвиваюся разом із фільмом. Ідея кристалізується і вербалізується пропорційно відзнятому матеріалу. Тому як тільки зніму, як тільки буде кіно, то розкажу і про що воно.