Днями завершується прийом документів на черговий, 13-й конкурс Держкіно, перенесений через всюдисутній коронавірус і пов’язаний з ним карантин. Доля інших запланованих на цей рік конкурсів – невідома з огляду на секвестр бюджету і скорочення всіх видатків на культуру. Що буде потім – після карантину, адаптації людини до вірусу і до нових бюджетів – ніхто не знає. Відомо лише те, що потенціал українського кінематографу, продемонстрований минулого року проєктами, представленими на 11-му і 12-му конкурсах, незаперечний. Судіть самі.

Кількість і якість уже існуючих проєктів, які покривають усі можливі жанри, примушує інакше подивитися на сучасні можливості і ймовірне майбутнє. І передусім тому, що поразки в прокаті більшості українських фільмів, далеких до окупності і тим паче до прибутків, виявляється, не можуть пов’язуватися з некваліфікованістю сценаристів. Звісно, не можна стверджувати таке на 100% – деякі стрічки справедливо отримували негативну критику стосовно і своєї текстової частини. Проблема мовлення, проблеми у вербальному вживанні мови і грамотності на письмі –болючі місця нашого кіно загалом, і сценаріїв зокрема, коли в тексті використовуються русизми скрізь і завжди, а сам текст виголошується людьми, які в житті не говорять українською. Втім, час, практика і вимоги – все міняється.

Минулого року виходили фільми, створення яких від cтарту написання сценарію почалося близько п’яти років тому. Тому зрозуміла – і показова – історія зі сценаріями, твореними тепер. Наприклад, на 11-й конкурс у категорії «широка національна аудиторія» було подано 90 сценаріїв, і 31 з них заслуговують оцінку «4» і навіть «5» за 5-бальною системою. Бо в сценаристів з’явилося мислення кіно, вони «набили руку», і навіть мову відточили ті, хто ще раніше пальцем тикав на україномовних або говорили й писали так само дико, як Азаров.

Через скандальне переписування минулорічних висновків Експертної комісії, коли Рада кінематографії не врахувала рішення експертів Держкіно, чимало проєктів втратили можливість державного фінансування. Позатим, це не позбавляє їх можливості брати участь у новому конкурсі. І було б помилкою цього не зробити, зважаючи на перспективність деяких з них.

Один з таких, про який доречно згадати, – психологічна, військова драма з робочою назвою «Варвара» від компанії «Ан Велім Студія». Максимально точний, жанрово й текстово вивірений сценарій розповідає про дівчину, яка 2014 року потрапила на війну в якості волонтера, а стала снайпером добровольчого батальйону «Айдар». Правильне – органічне – поєднання драми, мелодрами й військового екшену на тлі історії справжньої людини робить проект цільним, цікавим і зрозумілим для аудиторії. А магнітом у проекті служить не тільки біографія в основі, а й те, що головну роль у фільмі гратиме сама героїня. Це незвично й гарантовано створить додатковий колорит. Її роль вкладена у таку кінематографічну форму, коли ти ніби перед собою чітко бачиш події, подані як флешбеки: дівчина зустріла свого колишнього хлопця, і тепер згадує, як вона пройшла війну, як знаходила і втрачала побратимів, як одружилась і розлучилась, як народила дитину. Війна, любов, дружба – класика. Між військовими і побутовими темами дуже добре вплетені драматичні й романтичні моменти, а ще в сценарії вже прописане використання музики, і це – бонус, який дозволяє ще й «чути», а не тільки «бачити» фільм.

Продюсер Ігор Велімовський розповів «Детектору медіа», що проєкт фільму «Варвара» було відкореговано: «Ми дотримувалися максимальної документальності, але створювати будемо саме художнє кіно. Зібрати разом ці дві речі – документалістику і художність – надзвичайно амбітне завдання. Нині ми змінили дуже багато. Починаючи з назви – тепер сценарій називається "Залік на долю". Прибрали деяких несуттєвих персонажів, додали у фабулу детективну інтригу. Впевнені, доля реальної дівчини-снайпера, яка пройшла війну і яка сама знімається в головній ролі, має бути цікавою не тільки українському, але й світовому глядачеві. Тож розраховуємо на підтримку комісії цього року».

Особливістю новітнього кінопроцесу можна сміливо вважати появу проєктів розумних комедій, як своєчасне протиставлення засиллю низькопробних «Скажених весіль» і «Свінгерів». Як приклад можна навести проєкт «Останні канікули» від «Директорії кіно», де смішне твориться в правдоподібних, а не гіперболізованих ситуаціях, де сюжет позбавлений шовінізму та пережованих жартів про шаровари й сало. Мова в цій комедійні драмі (чи драматичній комедії) ведеться від 15-літньої дівчинки з усіма адекватними її віку гормональними вибухами, соціальними протестами і, водночас, влучними спостереженнями за своїми батьками, сусідами й навколишнім світом. Чого лише варта «дискусія» про вибір дитиною батьків, коли її батьки – баптисти. Комедія положень, повна дотепів, між крапельок прослизає до драми життя, і на поверхню виступає весь наш сучасний мотлох сварок, ниття, дріб’язковості та відсутності культури і грошей у середньостатичній київській родині. Важливим тут є місце оповіді – сучасний Київ і сучасна України, які так зрідка потрапляють на великі екрани (дивуючи цим глядача, насправді, дуже навіть зацікавленого в спогляданні за своїм). І попри невдачу режисерки Христини Сиволап у «Відданій» з втіленням старого, костюмного Івано-Франківська початку XX сторіччя, є надія, що в «Останніх канікулах» українську столицю початку XXI сторіччя вона зможе зобразити вправніше.

Продюсер Ігор Савиченко коментує: «У сценарії додані зміни: підняли вік зі школярів до студентів. Режисер і автори вважають, що цей вік вони більш достовірно зможуть зобразити. І подавати будемо в секцію авторського кіно, на відміну від минулого разу. Партнери поки ті ж. Розширювати коло залучених до проєкту партнерів вважаю недоречним, поки не буде зрозумілою ситуація з конкурсом Держкіно. Хтозна, яких бородянських нам ще передує пережити».

Можливо, переживе й історичний екшн «Ім’ярек» від компанії «Лелека продакшн» – минулого року його звинуватили в плагіаті. Проте нарікання на подібність – справді присутню – до фільму 1961 року Акіри Куросави «Охоронець» не можна 100% ідентифікувати як плагіат. Куросава сам узяв за основу фільм 1942 року «Скляний ключ» Стюарта Хейслера, який, у свою чергу, екранізував роман Дешилла Гемметта, який, у свою чергу, вже екранізувався 1935 року. Крім того, ми маємо вправний сценарій, а такого товару на ринку – одиниці. Перенесений на закінчення XVIII сторіччя до «східних кресів» Речі Посполитої, сюжет виглядає дуже схоже з «Охоронцем», хоч і деталі, звісно, зовсім інші. До села, якраз у розпал протистояння двох банд, приходить хлопець-хоть-куди-козак, і спочатку пристає до банди пана Рафальського, а потім, за більший гонорар, легко переходить до іншої, братів Джурів. Паралельно залучається політична складова – до українсько-польських розборок додається російське військо з бажанням принижувати і ґвалтувати. Тут таки виникає романтична лінія. А у фіналі сценарист Сергій Баженов зухвало передає вітання Серджо Леоне, використовуючи нюанс, зазначений у його фільмі «За жменю доларів», парафразі «Охоронця». Врешті, якщо українські виробники впевнені у своїх авторських правах, чом би їм не дати спробувати?

Продюсер Геннадій Розгон зазначає: «Проект у складі автора сценарію Сергія Баженова, режисера-постановника Максима Бернадського, оператора-постановника Максима Баєва буде брати участь у 13-му конкурсному відборі Держкіно. Сергій Баженов зробив деякі правки до сценарію, а також було проведено роботу з відбору локацій. Сподіваємося на вдалий результат».

Цікаво, що нарікань на подібність наших проектів до якихось уже знятих стрічок – хоч забирай. Нарікань – багато, фільмів – мало. Ще один з найбільш перспективних українських проєктів – «Перша зміна» від компанії «Трайдент фільм» – кажуть, має ознаки відомого драматичного екшну «Тренувальний день» Ентоні Фукуа. Але чи є сенс на кожний фільм про старшого-і-не-завжди-чесного поліцейського, який навчає молодого-і-зеленого, як треба провадити розслідування, кидати тінь від голлівудської стрічки? Проєкт зі сценарієм Сергія Касторних універсальний, але й чітко орієнтований на нас – і в цьому його особливість. Структурно він підігнаний до звичного – чому б і не голлівудського – поліцейського фільму, де повний сил, завзяття і праведного гніву хлопець хоче змінити ситуацію, а бувалий, битий життям і цинічний «дід» вбачає за краще нічого не міняти, а лишень контролювати статус кво. Важливим тут є те, що все відбувається в Києві, у кримінальній частині Борщагівки; молодший – тільки прийшов з війни, маючи ПТСР, а старший – переатестований з часів Януковича міліціонер на прізвище Сазонов (нагадує про власника найбільшої і найвпливовішої київської кіностудії Film.ua?). Момент перенесення, потрібний для глядацького ототожнення, – ключовий у проєкті: саме віддзеркалення нашої дійсності прагне наш глядач, досі перебуваючи в лещатах порожнечі, додумування й маніпулювання телевізійними головами. На допомогу художній ретуші реальності приходить режисер Олексій Катеринчук, який, на відміну від левової частини проєктів, поданих на конкурс Держкіно, детально розробив режисерське бачення, зі своїми міфологемами, візуальними акцентами і навіть музикою, оскільки він ще й музикант. Тобто проєкт «Перша зміна» – це не лише сценарій, написаний за найвищими стандартами. Це – концепт, продуманий і повністю готовий до втілення. І задоволення вже тільки уявляти його на екрані. Попри те, ще вже поданий втретє, його чомусь обходять увагою. Продюсер Катерина Копилова свій коментар «Детектору медіа» щодо цього проєкту не надала.

У цьому сенсі також дивним є відсутність минулого року підтримки і для проекту «Ілюзія контролю» (студія CINEMA6K). Це екшн-трилер з настільки чітко, покроково прописаним сюжетом (без розтікання мислію по древу) та ідеєю в дусі Ш’ямалана (коли є прихована зміна реальності, зрозуміла лише у фіналі), що аналогів і не пригадати. За сюжетом, життя бізнесмена стрімко міняється після презентації одного стартапу. Від смертельної хвороби до таємничого видужання, прозріння, переслідування і неймовірного відкриття. Це практично рух «американськими гірками», коли від швидкості, різкості поворотів та постійної небезпеки дух перехоплює. Незвичність цієї сюжетної швидкості цілком можна пояснити специфічністю самого сценариста і режисера проекту Владека Занковського, що підтверджує попередній його повнометражний фільм, «Секрет Зоар». Але «Ілюзія контролю», принаймні на папері, виглядає більш продуманим проєктом, який легко «побачити» в голові.

Продюсер Ігор Роздорожний зазначає: «Трилер "Ілюзія контролю", завдяки зусиллям нашої команди та партнерів, зараз уже на постпродакшені. Він створюється за незвичною бізнес-моделлю, яка дозволяє знімати український original – приблизно 90% місцевих акторів та локацій при очікуваній глядацькій аудиторії понад 2 млн глядачів з усього світу. На держпідтримку фільм подавали тричі і поки безрезультатно. Розуміємо, що в нові підходи повірити важко, але саме завдяки ним можна створити фільм, який підтримують водночас глядачі, прокатники, стримінгові сервіси та навіть платники податків».

Окрім ідей для екшнів – цього жанру в Україні раніше просто не існувало – варто сказати і про мелодрами, в яких додана комедійність та містика. Проект «Хмарні обчислення» (компанія Esse Production House) – один з таких. І на противагу вже знятим і випущеним у прокат нашим фільмам, наразі маємо повну фантазій, жвавості та романтичності ідею (втім, і тут не обійшлося без звинувачення в плагіаті). Схожа на зображену в серіалі «Чудотворці» небесна канцелярія розробляє плани, зокрема, для поєднання деяких людей. Але «ангельське представництво» Даниїла цього разу розробляє проєкт поєднання, підступно підсунутий демоном Асмодеєм. І ботан Андрій має стати парою красуні Вероніки. Потім усе міняється, а у фіналі – весь світ протистоїть цим двом, аби вони не зустрілися, з несподіваними маніфестаціями посеред міста, пожежами, вантажівкою з курами і падінням метеорита. Це «виглядає» епічно. І кумедно, бо все ж таки це комедія, а текст має пристойну мову і недурні ґеґи, розіграні на розлогому полі жанру фільмів Жерара Урі або Франсіса Вебера.

Продюсер Алевтина Шкляревич додає: «“Хмарні обчислення” йдуть у мейнстрімі масового кіно, і саме на таке кіно чекатиме український глядач після випробувань та хвилювань нинішнього часу. У нас є локація – Київ, є попередній календарно-постановочний план, є домовленість про те, що виконавець однієї з головних ролей – Сергій Притула, майстер автентичного українського мовлення, – долучиться до роботи над сценарієм і спільно з режисером доопрацює діалоги, щоб оживити і пожвавити їх. Cам фільм і виробничий бюджет доволі масштабні. Тому нам треба надати підтримку режисерові Сергію Баженову: він творчий і талановитий, але для нього це буде перший повний метр – важливо, щоб у команді склалася синергія, необхідна для досягнення мети».

Хоча наразі в Держкіно є орієнтація на масового глядача – чим пояснила минулорічне «переписування» результатів пітчингу 11-го конкурсу Рада кінематографії – ніяк не можна нехтувати авторським кіно. Саме в ньому мистецтво форми, соціальна критика і рефлексія часу можуть відтворитися в одному цільному продукті мислення творця. Так наша буденність страшно й шокуюче виглядає в сценарії Андрія Євстратенка та Олексія Уманського для проєкту компанії «Мастер Продакшн» «Перетворення». Похмура психологічна драма про чоловіка, непримітного, сірого, з атрофованою силою волі, без особливих бажань і повного страху. Його життя-болото міняє вбивство дружини. Тепер він мусить щось зробити із собою – чи знайти вбивць, чи самому стати вбивцею, але щось точно має змінитися. Жах якось і кудись вийде, тільки куди?.. Такого в нашому кіно ще не було, бо мова не про умовний світ, створений у фільмах Сергія Лозниці, а про конкретні київські «хрущовки», генделики та СТО і про те, що не прийнято показувати, але воно від цього не зникає й люди з цих місць теж нікуди не діваються.

Продюсер Ростислав Моховіков говорить про плани: «Проєкт уже подано на 13-й конкурс Держкіно в категорії дебюти. Відбулася зміна режисера – замість Артура Гураля режисером проєкту стане один з авторів сценарію Олексій Уманський. Фільм плануємо знімати в Києві влітку 2020 року».

До останніх слів хочеться додати: якщо це літо почнеться без карантину і кінобізнес зможе підняти голову, яку йому вперто не дозволяє підняти нова система кіновиробництва з непередбаченим фінансуванням цього самого кіно. Побачимо, як-там-буде, головне – що вже є з чого робити те, що буде.