Українська журналістика має жіноче обличчя, адже зараз у цю професію приходить усе більше жінок, аніж чоловіків.

Журналісти — остання надія для багатьох людей, чиї проблеми не хоче або не може вирішувати влада.

Телебачення — єдина розвага для багатьох людей. Особливо якщо ми говоримо про ту аудиторію, яка живе у віддалених населених пунктах, у невеликих селах, де немає нічого, крім маленького сільмагу.

На українському телебаченні точиться боротьба: рейтинги проти людських цінностей. Балансувати між цими двома позиціями нелегко, доводиться обирати щось одне. Сюжет може бути хорошим і на корисну тему, проте рейтинг у нього буде малий.

«Факти» обрали свою позицію: в центрі нашої уваги — людські біди й проблеми. Через це чимало наших сюжетів не є рейтинговими, ми втрачаємо досить великий відсоток аудиторії. Проте все одно робимо свою справу.

Хороші історії, історії успіху часто нецікаві людям. Набагато цікавіше для них подивитися про вбивства, крадіжки, чужі нещастя. Аби потім подумали: «О, то в когось усе ще гірше, ніж у мене, значить, я ще добре живу». Але це не значить, що потрібно розганяти одну зраду на ТБ.

Телебачення має виховувати. Показувати, як треба робити, давати приклад, спонукати до дій, прищеплювати гарний смак. Тому ми як журналісти повинні розказувати і про екологію, і про культуру, і про світові тенденції, про концерти класичної музики, про сортування сміття. Хай навіть ці сюжети матимуть низький рейтинг.

Ще одна проблема — наші сюжети мають невеликий резонанс перед владою. Тобто, якщо ми знімаємо щось про бездіяльність Національної поліції, недолуго запущені реформи у МОЗі, МВС тощо і просимо коментар від цих установ, нерідко цього коментаря доводиться чекати дуже довго. Нам усіляко показують, що не зацікавлені. Але ми все одно маємо випускати ці сюжети. Тож в ефірі краще чесно сказати, що ми зверталися до таких-то установ по коментарі, але протягом двох, трьох тижнів, на жаль, вони не знайшли часу на розмову з нами.

Наша рубрика про книги має низькі рейтинги, адже люди не люблять читати, люди взагалі мало читають. Та це не значить, що ми не маємо розповідати про книжкові новинки.

Мені дуже запам’ятався випадок, коли після сюжету про книгу Донни Тартт «Щиголь» до студії зателефонувала бабуся, яка зізналася, що її дуже зацікавила ця книга, але через малу пенсію вона не має змоги придбати собі літературу. І попросила купити їй примірник. Я замовила для неї цю книгу, ми передали її тій бабусі. Заради таких, як вона, ми маємо розповідати про хороше.

Ми повинні думати про майбутнє. Розповідати іншим, що ця планета скоро знищиться, якщо ми продовжимо так до неї ставитися. Адже люди не замислюються над тим, як вони живуть, що вони роблять. Просто живуть за звичкою. Ми, журналісти, — ті люди, які мають розповідати своїй аудиторії про те, яке майбутнє на нас чекає.

Фото: ictv.ua