ХІ форум «Воєнні медіавиклики», що пройшов у Києві 27—28 червня 2026 року, організувала Фундація «Суспільність» за підтримки International Media Support. «ДМ» уже писав про дискусію у форматі «дружнього кола» з радником президента України з комунікацій Дмитром Литвином. В іншій дискусії «Відстоюємо своє право на життя: головні виклики для журналістики й українського суспільства» взяли участь шеф-редакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова і головна редакторка медіа «Накипіло» Олена Лептуга. Модерувала розмову виконавча продюсерка «Радіо Культура» Ірина Славінська.

Ірина Славінська: Тема безпеки журналістів і права на життя велика й важлива. Ми можемо говорити про цінність життя, про наше природне вроджене право жити. Можемо говорити про право на професію, про те, як журналістика змінюється, як ми можемо продовжувати працювати; про виживання редакцій. Почнімо з того, що ви зараз вважаєте головним викликом для медіа.

Олена Лептуга: Головний виклик — це бути відповідальними. З одного боку, це наш обов’язок. З іншого боку це виклик.

Простіше, не дотримуючись ембарго на публікації, виставити світлину чи відео з прильоту або без належної підготовки відправити на зйомки журналіста. У якийсь момент ти не зважаєш на тривогу, можеш не взяти з собою турнікет, не пройти тренінг із домедичної допомоги. Тому викликом є відповідальність медіаменеджера за команду й відповідальність журналістів перед собою, зокрема за особисту безпеку. «Накипіло» працює у прифронтовому Харкові, і я штрафую тих, хто приходить у редакцію без аптечки. Так я привчила колег піклуватися про себе.

Наталія Лигачова: Головний виклик для медіа зараз, на мій погляд — це пошук відповіді на питання «хто ми є зараз під час війни?». Всі останні гарячі дискусії в соцмережах і на сторінках «Детектора медіа», а також дискусія в форматі Chatham House, яку ми організували 6 червня, — про це.

Де баланс між національною безпекою і свободою слова? Ким ми себе відчуваємо — інструментами пропаганди чи все ж таки тими, хто артикулює інтереси суспільства, контролює владу перш за все в інтересах суспільства?

Відповідь дати важко, бо йде війна — кінетична і когнітивна. На журналістах і медіа лежить велика відповідальність за те, щоб не бути використаними ворогом, а з іншого боку — не перетворитися на тих, хто приховує правду.

Остання бурхлива дискусія — щодо матеріалу «Бабеля» про «Скелю». В мене є друзі, які представляють два табори. Одні пишуть, що «Бабель» — і «Детектор медіа», який підтримує «Бабель», — начебто демотивує тих, хто служить у «Скелі», а там багато тих, хто нас чесно захищає й не втрачає при цьому людяності й гідності. Інші пишуть, що треба говорити правду, що не можна катувати і вбивати людей. Це складна дилема.

Наталія Лигачова

Павло Казарін яскраво сформулював суть цієї дискусії: в кімнаті є два слони. Є етика мирного часу, коли боротьба з корупцією і прозорість передусім. Є етика війни, коли іноді треба поступитися прозорістю, коли, можливо, треба навіть заплющити десь очі на корупцію, — яку Казарін теж при цьому, підкреслю, вважає злом, — якщо можна швидко зробити щось, аби захистити наше життя і побороти ворога. Треба шукати баланс між етикою мирного часу й етикою часу війни.

Є й інша позиція. Під час нашої дискусії 6 червня її репрезентували радше журналісти, ніж люди з силових структур. Вони казали, що будь-що, що шкодить зараз нашій обороні — зло. Казали про необхідність цензури або самообмеження на межі цензури.

Але тут виникає питання: хто має вирішувати, коли наша правда починає заважати нашій національній безпеці?

Третя складова проблеми проявилася під час конференції URC у Ґданську. Там уперше була панель, присвячена медіа, і це добре. Але цікаво, що цю панель організатори — український і польський уряд — винесли в частину безпеки. Тобто медіа вводяться в поняття Total Defence, національної безпеки та стійкості.

При цьому представники західних держав на цій панелі казали, що тоталітарні режими працюють із захистом у когнітивній війні пропагандою, але демократії можуть працювати, тільки підтримуючи незалежність медіа. Натомість представники нашої влади казали речі, з яких можна зробити висновок, що вони бачать медіа як складову системи пропаганди. З їхніх слів випливало, що незалежні медіа потрібні Україні, щоб просувати певний наратив. Але незалежні медіа в принципі не мають займатися просуванням будь-яких наративів. Для цього є інші інструменти, та ж стратегічна комунікація. А в нас інші завдання, в тому числі — контролювати владу.

Це стає дедалі більшим викликом. Бо фінансування від західних партнерів буде дедалі менше, і воно все більше буде йти через державу або прямо чи непрямо, але пов’язані з нею фонди. Держава інколи вже прямо каже: або ви з нами (тобто фактично берете участь у пропаганді), або не отримаєте грошей. Йдеться про гроші на відновлення, які влада сподівається отримати від західних донорів і розподіляти на власний розсуд. Яким медіа дістануться ці гроші? Звісно, тим, які беруть безпосередню участь у когнітивній війні, тобто співпрацюють з владою.

Коли скінчиться війна й почнеться повоєнне відновлення, якщо медіа стануть партнерами держави у когнітивній війні, то чи буде суспільство їм довіряти? Якщо ми станемо на шлях телемарафону, ми можемо втратити довіру суспільства.

Тому нам важливо думати про виживання незалежних медіа, про джерела фінансування, зокрема всередині країни, незалежні від влади або афілійованих із нею структур. Де нам знайти гроші, щоб не стати на шлях телемарафону?

Олена Лептуга: Медіагрупа «Накипіло» з’явилась у 2014 році з початком війни. Ми не знаємо, як працювати поза війною, якщо чесно. Висвітлювали війну задовго до 2022 року. Проблеми, про які зараз багато говорять, були й тоді.

Чи є ми пропагандистами? Та ні.

Я читала на сайті Інституту масової інформації про харківські медіа, які отримують гроші за висвітлення роботи обласної адміністрації та міської ради. Дуже хороші гроші. Але мені здається, що ці гроші змарновані. Бо пан мер приїжджає на кожен приліт, і всі його знімають і всі коментують. Ви бачили, як він картини виносив із художнього музею? А журналістів не пускали, бо мер носив картину і його треба було красиво зняти.

Це знов питання відповідальності: чи медіа саме усвідомлює, що не має займатися пропагандою і має висвітлювати події з різних боків. Я погоджуюся з пані Наталією, що розповідати, як у нас усе добре, зараз не можна.

Контролювати відновлення теж важливо. У Харківській області завдяки медійному розголосу зупинили кілька безглуздих проєктів відбудови. Наприклад, відновлення ліцею в Ізюмі, де дуже мало дітей. А зараз велика увага до відбудови онкоцентру. Медіа мають контролювати владу — і у війні, і поза нею. Якщо немає контролю, значить, ми не маємо права називатися медійниками.

Від медіа багато хочуть. Влада хоче, щоб медіа показували, як усе красиво. Люди хочуть, щоб медіа розв’язали їхні проблеми. Наприклад, у тому ж Ізюмі є вулиця, де нема жодної вцілілої будівлі. Коли ми були там, то побачили літню жінку, яка йшла з онучкою з ДЦП подивитися на свій зруйнований будинок. Ми запитали, чи подали вони вже заявки на допомогу. Ні, кажуть, у нас нема документів — журналісти, зробіть щось!

Олена Лептуга

Що мають журналісти робити в такій ситуації? Можуть пояснити, поінформувати, показати. Корисні, сервісні матеріали зараз користуються попитом на рівні з новинами. Медіа можуть допомагати, висвітлюючи проблеми. Харківський приклад: усі знають Північну Салтівку — район, сильно постраждалий від обстрілів. Це не єдиний район, який постраждав, але влада піариться саме на Північній Салтівці й відбудовує саме її. Люди з інших районів кажуть: про нас ніхто не знає, бо про нас ніхто не пише. Медіа можуть допомогти, привернувши увагу до їхніх проблем.

Та чи мають журналісти безпосередньо займатися розв’язанням проблем цих людей, брати на себе ще більше функцій? Тут потрібне відчуття межі між активізмом і журналістикою.

Ірина Славінська: Можна поговорити про те, де проходить ця межа. З одного боку, є безпекові виклики й обмеження, які на нас накладають воєнні обставини: щодо фотографій із місць прильотів, повідомлень про загибель тощо. З іншого боку, є підхід, чуйний до аудиторії: подати етично і вчасно. Чи не є цей підхід самообмеженням у поганому сенсі слова?

Олена Лептуга: «Накипіло» починалося як проєкт громадянської журналістики. Брати участь у поваленні пам’ятників дуже прикольно — це не по-журналістськи, але це цікавий досвід 2014—2015 років. Зараз у нас правило таке: якщо ви йдете на мітинг як учасник, ви там не працюєте і не пишете про цей мітинг. Щоправда, ми зламалися на картонковому протесті.

Наталія Лигачова та Ірина Славінська

Наталія Лигачова: Для мене це трансформується в питання, що зараз відбувається з нашими колегами-журналістами, які мобілізувались і воюють або стали військовими комунікаційниками. Практично всі вони вимагають від медіа стати активістами. Вважають, що ми маємо працювати на національну безпеку й оборону. Маємо забути про критику й допомагати армії як активісти.

Але є ще така відома дилема: журналіст має чи не має думати про наслідки своїх публікацій? Є позиція, що коли журналіст отримує інформацію, перевіряє її і все підтверджує, він має опублікувати її, не думаючи, що буде далі, як і на що ця публікація вплине. До 2014 року я вважала саме так. Бо якщо думати про наслідки, можна дійти до самоцензури, та й точно спрогнозувати насправді, що станеться, ми зазвичай не можемо. Західні журналісти теж, як правило, дотримуються такої думки.

З 2014 року я стала менш категоричною в цьому питанні. Коли є зовнішній ворог, я маю думати про можливі наслідки. Чи не може ворог використати нашу публікацію? Як керівниця медіа зараз я завжди шукаю баланс і ухвалюю рішення в ручному режимі, зважуючи ризики.

Є в нас медіа, які й під час війни дотримуються тієї першої точки зору. Іноді я з ними сперечаюся.

Ірина Славінська

Ірина Славінська: Поговорімо про те, що ускладнює нам життя. Один із великих викликів — кадровий голод, необхідність шукати нових людей у команду й навчати їх. Мені здається, зараз немає редакції, яка б не відчувала проблеми з кадрами. Один із трендів у прогнозі на 2026 рік, підготовленому EBU, є зникнення джуніор-фахіців — тих, які приходять на першу в житті роботу. Адже багато їхніх функцій зараз делегують штучному інтелекту. А де люди будуть набувати досвіду, щоб зростати? То як працювати із кадровим голодом?

Олена Лептуга: Так, це виклик. Кадровий склад редакцій змінився, бо частина людей пішла до війська. Ще частині важливо було стати активістами, піти працювати у благодійні фонди. Не знаю, чи є редакції, які після 2022 року залишилися в тому самому складі, на тому самому місці, в тому самому ментальному стані.

У Харкові кадровий голод пов’язаний із тим, що не всі готові працювати у прифронтовому місті й області. Не всі готові брати на себе відповідальність за свою безпеку. У 2022 році я мусила звільнити оператора, бо він попри мою заборону їздив знімати в небезпечні місця. Я могла б сказати: ну, їдь, зробиш матеріал, будуть гарні показники. Але я не могла йому цього дозволити. Зараз він в армії, і я вдячна йому за його роботу.

Частина харківських журналістів пішла працювати в іноземні медіа — роблять для них репортажі. Відповідно, українським редакціям важко конкурувати за них у плані оплати праці.

Слухачі дискусії

Ще одна проблема — робота онлайн. Навчити онлайн операторської майстерності чи монтажу важко. Навіть комунікації навчити нелегко. Доручення кудись подзвонити і щось з’ясувати викликає в молодших за мене людей паніку. А ще — амбіції молодих людей. Вони хочуть робити відразу щось велике і значуще, але не хочуть працювати на новинній стрічці.

Наталія Лигачова: Проблема з кадрами є. Для нашого видання це перш за все пов’язано з погіршенням фінансової ситуації після відходу американських грошей. Ми втратили через це рівно половину команди.

Половину, що залишилася, нам вдається утримувати, але це коштує дуже великих зусиль. Головна наша проблема в тому, що ми і громадська організація, і медіа. Донори сприймають нас більше як ГО, яка бореться проти дезінформації, може проводити тренінги тощо. Це добре, але для мене особисто «Детектор медіа», який колись був «Телекритикою», — це перш за все медіа. Тепер нам важко знаходити гроші саме на оплату праці журналістів.

Інша, загальніша проблема — дезорієнтація серед молоді. Іноді молоді люди, як казала Олена, не знають, чого хочуть, або відразу бачать себе зірками. І не хочуть працювати в новинах, бо не розуміють цінності, пріоритетності новинарства, репортерства. Ми стикаємось із тим, що молоді журналісти не хочуть навіть підписувати новини своїм іменем.

Ще одна проблема для нас — те, що для наших журналістів важлива експертність, бо ми оцінюємо роботу інших. Нам бракує медіакритиків. До речі, якщо хтось захоче спробувати себе як автор критичних матеріалів, ласкаво просимо.

З іншого боку, інформаційний потік збільшився у сто разів. Ми не можемо зрозуміти, як писати, наприклад, про ютуб — обмежуємося поки що оглядом. Водночас ютуб величезний, і важко обрати щось навіть для огляду.

Олена Лептуга та Наталія Лигачова

Олена Лептуга: Я відчуваю, що наїхала на молодь. Але питання не у віці, — зрештою, початківці в професії бувають різного віку, — а в бажанні розвиватися. В мене, як і в багатьох людей у команді «Накипіло», немає журналістської освіти. Ми набували знання з досвідом, пробували себе в різних темах, на різних посадах.

До нас приєдналася нещодавно колега, яка має досвід у журналістиці, але в «Накипіло» має нову для себе функцію — програмування сітки. Вона чудово з цим упоралася. І багаторічний досвід роботи на стрічці новин їй допоміг.

Тож треба мислити якомога ширше, бо кадровий голод ми тільки так і подолаємо — коли зможемо зрозуміти, що нашими новими колегами й колежанками можуть бути люди з дуже різних середовищ.

Анна Власенко, продюсерка німецького телебачення ARD: Доповню слова пані Наталії про пропаганду й активізм. У своїй роботі ми часто стикаємося з вимогою погоджувати відеоматеріал. І військові хочуть погоджувати саме текст, причому текст цитати, того, що вже сказано. Якщо ми не даємо на погодження, вони погрожують не дозволити публікацію.

Олена Лептуга: Я дуже відчуваю проблему, про яку ви говорите. Це питання попередніх домовленостей і довіри військових до конкретного медіа. Ми погоджуємо матеріал із військовими на етапі синопсиса — що в ньому буде. Буває важко через вимогу деяких командирів не показувати військових як людей. У матеріалах вони не мають розповідати про себе, давати оцінок тощо. Таке трапляється все рідше, але це справді неприємно. Бо створення ідеалізованого, міфічного образу військового — це пропаганда.

Наталія Лигачова: І це смішно, бо є соцмережі, де багато військових відверто описують свої проблеми. Приховати щось зараз неможливо. Все одно я відкрию сторінку Лесі Ганжі в соцмережах, або інших моїх колег, які зараз служать, і зрозумію, що насправді відбувається.

Але в ARD складніша ситуація: це іноземне медіа, тому постає інша проблема — який образ України йде на Захід.

Олена Лептуга: В нас була історія, коли один підрозділ не дав нам познімати. А потім я бачу прекрасний сюжет Діми Комарова — йому познімати дали.

Коли військові звертаються з проблемами до медіа, журналісти намагаються допомогти. В нас була ситуація, коли була партія неякісних дронів, де треба було все перепаювати. За сюжет про це військові потім дякували, бо завдяки розголосу проблему розв’язали.

Ольга Гужва: Щодо безпеки журналіста як відповідальності. Примусити людей брати на себе відповідальність за свою безпеку можна за допомогою санкцій. Але це не обов’язково штрафи. Може бути обмеження доступу до небезпечних територій: якщо ти не подбав про свою безпеку, ти не можеш туди їхати й робити матеріал.

Запитання до учасниць дискусії

Щодо дилеми: або ми активісти, або ми інформуємо. Ми робили документальний фільм про вимушених переселенців, і минулого тижня виникла потреба зробити серію інтерв’ю. Зі ста контактів, за якими я звернулася, спрацював один. Одна сім’я погодилася прийти. Яка аргументація відмов? «А що мені це дасть? Мене вже стільки писали, нічого не змінилося. Ніхто не прийшов і мені не допоміг. Я отримав якийсь ваучер, але мені не дали житло. Ні, я не хочу». Тому очікування суспільства треба формувати м’яко, щоб люди не уявляли, що коли в них беруть інтерв’ю, це значить, що їм гарантовано дадуть житло.

Ірина Славінська: Є ще проблема інструменталізації горя людей, про яких пишуть медіа. Я колись підпрацьовувала фіксеркою, і кількість запитів від іноземних медіа на зразок «знайдіть мені жінку, матір, родину з трьома дітьми, з інвалідністю», зашкалювала. Або колега телефонує і каже: «Мені потрібен репортер у Маріуполі». Я кажу: «Чудово, мені теж».

Наталія Лигачова: З іншого боку, я розумію тих, хто чекає конкретних результатів, бо все ж ми маємо впливати. І це проблема не журналістів, а влади, яка, на жаль, не реагує на публікації медіа.

Медіа, які отримують гранти, знають, що донори завжди чекають від нас історій впливу. Для них не так важливо, скільки ми написали матеріалів, як те, що змінили наші публікації. Тому вони так охоче фінансують журналістів-розслідувачів: там завжди є або скандал, або сплеск публічного обговорення, або порушуються кримінальні провадження — щось відбувається. Тому важливо намагатися впливати.

Олена Лептуга: Повернуся до теми безпеки. Вимоги щодо безпеки змінюються разом із реаліями війни. Гаразд, у нас уже є і плитоноски, і бронежилети, і каски, і нормально укомплектовані аптечки. Але я не певна, що якщо зараз подати заявку на грант і записати туди замість камери детектор дронів «Чуйка», то донори це підтримають. Півтора року тому ми безрезультатно зверталися до міжнародної організації з проханням оплатити нам засоби радіоелектронної боротьби. Ми добули детектор дронів «Цукорок», але він не допомагає — ти просто їдеш під постійний писк. Будемо пробувати купувати «Чуйки» власним коштом, бо треба їхати в область, а по харківській окружній уже FPV-дрони літають.

Фото: Ігор Васильєв