Оксана Войтенко: «Єдине, як можна робити фільм про війну, щоб люди сказали – ми війни не хочемо»

Оксана Войтенко: «Єдине, як можна робити фільм про війну, щоб люди сказали – ми війни не хочемо»

13 Лютого 2019
3943
13 Лютого 2019
15:00

Оксана Войтенко: «Єдине, як можна робити фільм про війну, щоб люди сказали – ми війни не хочемо»

3943
Режисерка знімає свою дипломну стрічку – короткометражну історичну драму «Син мій».
Оксана Войтенко: «Єдине, як можна робити фільм про війну, щоб люди сказали – ми війни не хочемо»
Оксана Войтенко: «Єдине, як можна робити фільм про війну, щоб люди сказали – ми війни не хочемо»

Триває знімальний процес 25-хвилинної короткометражної історичної драми Оксани Войтенко «Син мій». Творці знімають за символічні гроші, без державного фінансування, й наразі відчайдушно потребують додаткового вливання, тому не відкидають мізерної надії на краудфандинг. При цьому частково змонтований робочий матеріал показує недаремну віру в результат і те, що вже витрачене пішло не на вітер, як це відбулося з двома нещодавніми повнометражними українськими фільмами.

У «столярному» павільйоні постапокаліптичної кіностудії Довженка збудовано свій міні-павільйон: за допомогою співавтора сценарію, ветерана АТО Анатолія Соболевського, у Хмельницькій області зробили й переправили до Києва відтворену криївку УПА, квадратну споруду 10х10 м. Але те, що це криївка, відразу не побачиш, для цього потрібно залізти драбиною на дах 2-3-метрової споруди, і спуститися всередину через імпровізований люк. Опиняєшся в напрочуд реалістичному приміщенні, де стіни складені зі щільно підігнаних нешліфованих дошок і стовбурів сосни, де-не-де стягнутих саморізами і майстерно задекорованих, аби не впадали в око в кадрі – все ж таки знімають про події 1946 року, коли ніяких саморізів іще не було.

«Немає так багато сосни у Франківській області», – бурчу я собі під ніс. Натомість хтось у напівтемному схроні відповідає: «А УПА була і в Тернопільській області, і в Рівненській». Погоджуюсь...

Ліхтарики (під старовину) освітлюють чотири двоповерхові ліжка попід однією зі стін – вони, як і вся криївка, збиті з дерева. До стін прироблені невеличкі полички. На них – коники, вирізьблені з дерева, і книги («На западном фронте без перемен» Ремарка, «Швейк» Гашека і «Робінзон Крузо» Данієля Дефо, унікальне україномовне видання 1934 року).

Тут-таки стоїть колода й порубані дрова. Поруч політично-еротичний куточок: прибиті листівки з відозвами «Повстанець» і «До зброї», роздруковані й оформлені малюнками памфлети «Їде Сталін на свині, Гітлер – на собаці, а Бандера – на коні, всіх їх має в сраці»; фотографії та рисунки напівоголених дівчат у цікавих позах... Усе свідчить про те, що тут живуть люди і їм притаманне все людське.

Посеред приміщення – стіл, за ним сидять чоловіки й навіть одна жінка, вона виявляється вагітною.

Дід промовляє тост: «На радість батькам, прост!» Але поруч хлопець нагадує, що у «професора» є спирт. Чоловік, який грає командира, секунду вагаючись, відповідає: «А давай».

«Стоп!» – лунає команда режисерки. Вона підходить до актора: «Слухай, відіграй” цей спирт». Проходить іще один дубль, потім ще один. Режисерка вимагає промовистої реакції, щоб на обличчі людини, багато місяців закритої під землею, була печаль і радість і глядач усе це побачив і відчув драматичність ситуації українських вояків, які по завершенні Другої світової війни, після підкорення більшовицькою владою Західної України не мають шансів на перемогу, але все одно не бажають здаватися, й залишаються у своїх криївках, і навіть народжують там дітей.

Вікторія Янчук, художниця-постановник

«Мене цікавить історичне кіно як жанр, – каже мені Оксана Войтенко в перерві, тримаючи паперове горнятко паруючого в цілковитій холоднечі павільйону чаю. – При тому що багато знімається подібного кіно, потенціал цього жанру в нас поки не розкритий. Є прекрасний фільм Брати”, є спроба переосмисли жанр – “Моя бабуся Фані Каплан”. До того ж ми зараз перебуваємо в той час, коли йде війна. І повсюди багато насилля. І про це багато знімають. Але мій фільм трохи про інше: про те, що – є війна чи нема – ти маєш залишатися людиною».

Та все ж головна колізія стрічки Оксани Войтенко – у народженні дитини в криївці, у бруді, в холоді, де немає ні гарячої води, ні медикаментів, ані нормальної їжі, коли крик дитини може привабити головорізів із НКВС.

«Сюжет я придумала, – розказує Оксана, – півроку над ним працювала, а потім знайшла практично те ж саме в реальності, що було прописано в моєму сценарії! Історія відбулася в Хмельницькій області, біля міста Долина. На що мої консультанти нарікали, мовляв, нащо брати такий нетиповий випадок. Але мені здається, коли ти знімаєш, то маєш робити не про типові випадки, а про пікові, кризові ситуації, які максимально проявляють жах війни. Єдине, як можна робити фільм про війну, це так, щоб люди подивилися, і сказали – ми війни не хочемо. Все інше – пропаганда... І я сама більше фільмів про війну не робитиму. Я ставлю крапку в цій темі, і хочу зробити крапку жирною, щоби фільм відбувся на найвищому рівні».

Оксана Войтенко – режисерка, сценаристка

Катерина Банах – директорка фільму та організаторка зйомки

Усю серйозність цих слів розумієш тільки тоді, коли дізнаєшся, що частина її дипломного фільму, складного у виробництві через брак грошей, була перезнята – зокрема, всі зйомки в декораціях. І це небачений перфекціонізм у наш час і в цій ситуації.

«Декорація була маленька, і ми не могли адекватно розвести мізансцени, – пояснює режисерка. – І простір у кадрі був пласким”».

Тепер усе помінялося – декорація виросла майже вдвічі. Але якщо в команди на першому етапі зйомок була безкоштовно надана друзями найсучасніша цифрова кінокамера ArriAlexa, тепер знімають всього лише на дзеркальну фотокамеру Canon EOS 5D Mark III. Крім цього помінялися й виконавці головних ролей.

«Просто із самого початку я не зрозуміла для себе, хто є головний герой, який це має бути образ і як він має виглядати. А те, що “помінялася” і виконавиця жіночої ролі, виходить із ситуації: героїня підбирається під героя, вони разом мали виглядати гармонійною парою – мала бути хімія», – пояснює Оксана.

Тепер головного героя, командира, грає актор Денис Шевченко – високий симпатичний хлопець із полум’яними зеленуватими очима й запальним характером у кадрі. Його персонаж досі вірить, досі має повстанця в серці, і якщо хтось із ним не згодний, дає йому по вусах.

Денис Шевченко – актор, виконавець головної чоловічої ролі

«Мій герой справді знаходиться зверху над ситуацією, – пояснює свою роль Денис. – Все тримається на його харизмі, на його запалі. Я всіх утримую в схроні. Я сам колишній військовий, і як для командира взводу для мене було зрозуміло, як це все робити. Власне, мене з моїм персонажем і ріднить ця військовість. Врешті ж роль вибирає актора, правда?»

Спершу Денис мав грати не головну роль, а на головну потрапив, коли режисерка вирішила зробити героя більш мужнім, а Денис пасував. Але до пари йому потрібна була б і відповідна актриса. А тут Оксана випадково знайшла фотосесію Дениса Шевченка з Веронікою Шостак, де вони, обидва руді, відіграли перед фотокамерою рицарську сагу з мандрами в часі – від минулого до сучасності. І між ними була та бажана хімія, партнерський зв'язок, який був ідеально дотичним і до фільму «Син мій».

«Випадково», – сміючись, кажу я.

«Так, – додає Денис, – тільки випадок – це друге ім’я Бога».

Наступної зміни знімають якраз сцену, де героїня Вероніка має народжувати. Вона плаче, бо боляче і страшно. Поруч сидить її партнер, якого грає Денис. Він тримає її за руку, заглядає їй у вічі, переживає, каже лагідні слова, про майбутнє. Крик героїні, і – команда «стоп». І відразу йде наказ робити ще один дубль. Вероніка ще раз напружується, сльози наново котяться – новий дубль. Ще один. І ще. І ще. «Було», – врешті змилувалася режисерка.

«Досвід уже є, – відповідає мені Вероніка за межами майданчика на питання, чи не важко кілька разів поспіль відігравати таку сцену. – Я просто включаю себе і виключаю. Але розумію, що десять дублів таке не потягну – просто сльози закінчуються».

Вероніка Шостак – актриса, виконавиця головної жіночої ролі

Певно, актриса трохи лукавить: після зйомок в українському фільмі «Брати. Остання сповідь» у Вікторії Трофіменко, українсько-італійському «Ізі» Андреа Маньяні й ізраїльському «Големі: Початок» Дорона і Йоава Паз, Шостак навчилася, здається, всього – і як довго смажитися на сонці, і як по горах ходити, і як вагітною бути. А сльози – це легко.

«Кожен фільм додає, й особливо коли є контакт із партнером. У цьому випадку, народжуючи, я мала монолог, але ми з Денисом його розклали на діалог, і вийшло все набагато жвавіше, – розповідає акторка. – Мені загалом подобається, як знімає Оксана. І взагалі добре, що вона на таку тему робить кіно – показує цих людей у таких нелюдських обставинах».

Про українських повстанців Оксана Войтенко знімає вже другий фільм, а першим – короткометражкою «Кордон віри» 2016 року – може пишатися, настільки він продумано і грамотно зроблений, із переконливо розказаною історією, яка була живо й динамічно показана. А це рідкісне явище на теренах України, особливо для тогочасного студента другого курсу Інституту Карпенко-Карого. Новий фільм у чорновому монтажі виглядає навіть краще. І це цілком заслуга оператора Антона Борисюка, який знімав Оксані «Кордон...», Олександру Авшарову – чудовий документальний повний метр «Одесити на Донбасі», а Антоніо Лукічу – «Хто підставив Кіма Кузіна?».

Головний оператор фільму Антон Борисюк

Попереду ще дві натурні локації, десь у Київській області попід селом Дзвінкове, і три-чотири знімальних дні. А далі – завершення магістратури, пробивання фільму на фестивалі і, хто знає, велике режисерське майбутнє. Все ж таки Оксана орієнтується на клас, вимогливість і результат Джеймса Кемерона. Достойна орієнтація.

Фото надані знімальною групою

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3943
Читайте також
30.01.2019 11:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
4 994
03.01.2019 14:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 050
27.12.2018 11:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 821
28.11.2018 12:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
4 293
24.11.2018 10:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
«Детектор медіа»
2 770
07.11.2018 15:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
6 380
03.11.2018 11:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 052
13.10.2018 11:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
5 917
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду