Англієць Джеймс Марсон до переїзду в Москву впродовж п'яти років жив у Києві та працював у газеті Kyiv Post, тож мав нагоду вивчити особливості української журналістики. Він звернув увагу на відмінності в подачі матеріалу в Україні та США. Зі слів пана Марсона, автори в Україні не пишуть натграфів (nutgraf), дарма дають бекґраунд наприкінці статті та не бачать різниці між «м’якими» й «жорсткими» лідами.

Натграф — це абзац чи речення у вступній частині статті, що узагальнює зміст усієї історії, яку розповідає автор. Він пояснює читачам, чому цей текст важливий і чому їм варто його прочитати. У «жорсткому» ліді викладаються всі основні факти матеріалу: хто, що, де, коли і як. Тоді як «м’який» лід починає розповідати й пояснювати історію до того, як у тексті подаються основні факти. Наприклад, автор може почати розповідь із життєвої історії героя чи опису місця подій. Усі ці особливості важливо враховувати, щоби зрозуміло й послідовно викласти свою думку в тексті.

При цьому пан Марсон уважає, що 50 % часу, відведеного на написання матеріалу, має піти саме на створення перших 4-5 його абзаців. «Я можу кілька днів писати і переписувати ці перші рядки, допоки вони не стануть найкращим, що я написав за останній рік», — напівжартома наводить приклад тренер. Якщо початок буде невдалим, то й решта розповіді піде шкереберть, вважає журналіст.

Далі — конкретні поради Джеймса Марсона щодо структури тексту й подачі фактажу.

Готуємося до написання: вибір теми й думка про читача

Щоб написати хороший матеріал, у вас має бути вся необхідна інформація, хороша тема, вдалі інтерв'ю і влучні цитати в них і, звісно ж, документи.

Як обрати тему? Наприклад, ви пишете про корупцію, а вона є дуже поширеним явищем в Україні. Треба, щоб обрана вами тема насамперед була цікавою й важливою для читача. Тож це має бути або місцева проблема, або щось нове (скажімо, зовсім нова корупційна схема), або щось дивне. І зовсім не важливо, що це вам чи вашим колегам цікаво, адже нас усіх цікавить дуже багато речей.

Ось ви знайшли тему, документи, перевірили їх. І тоді ще раз маєте подумати, чи цікаво це читачеві. Іноді, коли ви вже копнули, це виявляється чимось дрібним. Тоді не треба шкодувати вже згаяні сили й час, боятися невдоволення редактора — треба просто залишити цю справу. Не потрібно писати нічого не варті матеріали.

Якщо ж вирішуєте писати статтю, то далі шукайте героїв, дізнавайтеся точки зору протилежної сторони й експертів. Але не забувайте, що є багато псевдоекспертів, особливо політологів.

Про «м’які» та «жорсткі» ліди, натграф, суперцитати й «кікер»

Найпростіший спосіб розповісти складну тему, наприклад, про корупційну схему або фінансові махінації, — це вибрати один приклад і на ньому побудувати оповідь.

Найпоширенішою є така схема роботи: заголовок, 3-4 абзаци з найважливішою інформацією й далі — більш деталізована розповідь.

Є два різні види лідів: «твердий» та «м’який». «Твердий» лід від самого початку пояснює, що відбувається. Хто, що, де, коли і як — це інформація, яка має даватися в першому абзаці. «М’який» лід написати значно складніше. Він має захопити, зацікавити читача. При цьому дуже круто, коли кінцівка статті пов’язана з вашим «м’яким» лідом. Так ми повертаємо читача до початку, в нього виникає відчуття цілісності.

Натграф — це четвертий чи п’ятий абзац вашого тексту. Він коротко й потужно пояснює читачеві, про що ваш текст. У ньому може даватися навіть трохи бекґраунду до історії. В Україні натграф не використовують, але без нього тексти дуже погано читаються. Натграф пояснює читачам, чому порушена вами проблема важлива саме тепер і для цього міста чи для цієї країни. Якщо ви не можете цього пояснити, то навіщо взагалі це пишете?

Перед чи після натграфа (зазвичай після) йде суперцитата — найкраща з усієї статті, яка найбільш вдало пояснює або показує реакцію на все, що відбувається. Вона має бути пов’язана з натграфом та зазвичай не містить інформації, фактів. Цитата передає аналітичну думку чи емоцію.

Загалом, усе в тексті має бути пов’язане, ми не можемо перестрибувати з одного на інше. Керуйтеся цим принципом при виборі цитат. Іноді ми спілкуємося з героєм три години, а беремо в матеріал лише кілька коротких цитат.

«Кікер» (від англ. kick — стусан, поштовх) — це абзац, яким ви завершуєте свій текст. Він підсумовує всі важливі частини вашої розповіді. В «кікері» ви можете повернути читача до початку матеріалу. Найпростіший спосіб це зробити — використати цитату.

Деталі — дозовано, бекґраунд — коротко на початку

Важливо не перевантажувати деталями текст, інакше це гальмуватиме оповідь. Водночас деталі можуть формувати загальну картину, тож не відмовляйтеся від них зовсім.

Наприклад, давати ключову інформацію про компанію — коли вона була заснована, хто власник, скільки людей там працює тощо варто, якщо ці деталі важливі для теми матеріалу. Краще давати такі подробиці поступово, а не в трьох нудних абзацах поспіль. Щось можна сказати після цитати. Якщо цитуєте генерального директора, можна потім додати, що він заснував компанію в такому-то році з таким-то партнером.

Кожне слово — це вибір. Пишучи, ви весь час робите вибір. Наша робота — залишити найголовніше. Якщо ви пишете новину про «вбивство» Аркадія Бабченка, запитайте себе, що важливіше — що йому 41 рік чи що він журналіст, який втік із Росії? Те, що важливіше, ви й напишете першим у ліді. Найважливіше для вдалого сторітелінгу — вибрати головне.

Пишучи про корупцію, треба пояснити, про які масштаби йдеться. І мова не тільки про цифри. Чотири мільйони доларів — це нібито багато, але якщо зазвичай на таких схемах фігурують мільярди, то треба розуміти, що це мало.

Давати передісторію (бекґраунд) у кінці — велика помилка українських журналістів. Її треба давати на початку, а не писати: «До речі, нагадуємо, ця людина — вбивця». Треба одразу інформувати читача, ким є той чи інший герой чи та чи інша компанія. І завжди пам'ятати, що читач не знає багатьох політиків — якщо це не президент Порошенко.

Увага до читача

Те, як ми пишемо, має особливе значення, бо в читача багато альтернатив. Кожне слово, речення та абзац — це можливість для нього втекти у Фейсбук. Треба намагатися зробити все, аби читач лишився на сторінці вашого тексту.

Завжди думайте про своїх читачів, розумійте їх. Добре писати — значить давати все в правильному порядку та щоб це легко читалося. Ніщо в тексті не має відволікати читача від головної теми. Пам’ятайте, що читач нічого не знає про історію, чогось не розуміє. Йому потрібно це пояснити. Важливо писати просто. Пишучи, ми маємо взяти читача за руку й вести, наче гід.

Подаючи важливі факти, краще не дуже дробити речення, тому що між ними читач відпочиває, а потрібно щоб він не відривався, не втрачав інтересу.

Коли вам потрібно зробити перехід від однієї підтеми до іншої — наприклад, до нового героя, варто написати коротке речення. Це спрацьовує як сигнал для читача й перехід відбувається легше.

Важливо не повторюватися. Є така фраза в англійській мові: «Убивай своїх коханих» (Kill your darlings). Саме це треба робити, коли редагуєш свою статтю. Навіть якщо у процесі ти відзначаєш: який це цікавий факт, як гарно написано, яка влучна ось ця цитата чи як важко було її дістати, але вони не є критично важливими, — треба все це видаляти, хай як шкода.

Наприклад, ми з колегою працювали над статтею про Ельвіру Набіулліну — очільницю Центробанку Росії. Дізналися, що охоронці перебувають поблизу неї навіть в офісі банку. І на інтерв'ю вона прийшла з п'ятьма охоронцями. І ми мали вирішити, яку з цих двох деталей залишити, адже наша стаття має обмежений обсяг: до 2 тисяч слів. Тож ми просто за кількістю слів не мали змоги лишити обидві. Та й суть у них одна — що Набіулліна дуже боїться за своє життя. І це зрозуміло: одного з її попередників, який хотів трохи навести лад у цій сфері, застрелили.

Завжди, коли редагуєте, думайте, як сказати лаконічніше: чи потрібен цей абзац або речення взагалі, а якщо так, то як їх можна скоротити.

Кілька порад насамкінець

Що ще треба зробити, аби писати краще? Зрозуміти, коли, як і де вам працюється якнайкраще. Скажімо, мені краще під музику й не важливо де, головне, щоб мене ніхто не відволікав. Найефективніший я вранці.

Я не роблю план, а просто сідаю й пишу. Інколи по 50 разів переписую, поки не зрозумію, як краще. Не завжди починаю з самого початку — часом це якась інша частина статті.

Звісно, також треба читати більше матеріалів колег — тих, хто вам подобається, хто, на вашу думку, добре пише. Якщо я знаходжу свого автора, то одну за одною читаю його статті: й нові, й за 1990-ті в інтернеті вишукую. Щоби зрозуміти, чому це круто написано.

Також треба читати художню літературу, зокрема вірші. Поети — найкращі письменники, бо вони повинні підбирати дуже точні слова й не можуть лишити нічого зайвого — інакше зіб’ється ритм.

У мене завжди відкриті у вкладках онлайн-словники dictionary.com і thesaurus.com. Вживши якесь слово, я часом переглядаю, що воно означає, з якої мови походить, упевнююсь, що воно найбільш вдале й має саме той відтінок, який треба. Хоча я пишу тільки рідною мені англійською мовою.

Щодо сторітелінгу немає ідеального рецепта, головне — працювати над собою, вчитися й розвиватися з кожним наступним матеріалом.

Фото: Тетяна Гордієнко