Цьогоріч у програму фестивалю Docudays UA не потрапив жоден із проектів продюсерки й операторки документального кіно Світлани Зінов’євої. Та настрій у неї чудовий: на мистецькому кінофестивалі документального кіно Punto de Vista, який тривав цього року з 6 по 11 березня, стрічку «Крила метелика» (2008) її улюбленого автора Олександра Балагури із захватом зустріли європейські кіномитці. Сам кінорежисер був членом журі фестивалю.

«Цей фільм уже десять років живе і працює для європейської аудиторії», — каже продюсерка. Для спеціального показу в Наваррі «Крила метелика» україно-французького виробництва було відібрано з програми найкращих експериментальних фільмів Французького центру кінематографії. У 2010-му «Крила метелика» демонструвалися в Центрі Помпіду в рамках програми «Невидимі фільми» поряд зі стрічками Сергія Лозниці, Віктора Аслюка, Маріанни Атеро та Олександра Сокурова.

В Україні вкрай небагато майданчиків для показу документального кіно. Найскладнішим завданням є просування мистецьких неігрових фільмів. У Європі вони вже давно мають свою аудиторію, каже Світлана Зінов’єва. І радить українським авторам придивитися до есеїстики і ставити собі глибші завдання, аніж просто розповісти цікаву історію.

«Свій останній фестиваль його президент відзначив виданням мистецької книжки»

— Пані Світлано, програма та склад журі кінофестивалю Punto de Vista свідчать про його мистецьке й інтелектуальне спрямування. Чим «Точка зору» на кіно в Памлоні запам’яталася в живому форматі — порівняно з українськими кінофорумами?

— У Памплоні живуть баски — маленький гордий народ, у якого можна лише повчитися поводитися з величезною гідністю, не прогинатися. Люди, з якими я познайомилася на фестивалі, в основному з мистецьких кіл. Серед таких персоналій — і волонтери кінофестивалю, й гості, й самі глядачі.

Перед поїздкою я уточнила в організаторів час церемонії відкриття. І мені відповіли: «У нас немає урочистого відкриття». На початку фестивалю його президент, Оскар Алегрія, піднявся на сцену, прочитав рядки поезії, зірвавши оплески. І почався перегляд фільмів. Це було елегантно, мудро, зі смаком…

У нас в Україні так не прийнято. Раніше, коли ватник ще не був мемом, мені часом хотілося вдягти його й пройти по червоній доріжці кінофестивалю «Молодість». Дебютанти і гламур — такі несумісні речі. Досі і в Україні, і в інших державах до «червоної доріжки» ставляться надто серйозно…

Цей фестиваль був останнім роком президентства Алегрії: раз на три роки проходить ротація ключових організаторів Punto de Vista. Свіжа кров — це дуже добре для фестивалю. Водночас прикро, що такий митець не продовжуватиме співпраці з фестивалем. Можливо, Алегрію оберуть і на наступний термін. Однак йому доведеться позмагатися...

Свій останній фестиваль президент відзначив виданням мистецької книжки про великого іспанського скульптора й мислителя Хорхе Отейзу, що мешкав у Памплоні. Бенкетів не було. Враженнями від фільмів найчастіше ми ділилися в місцевому кафе Катакрак, де для гостей було передбачено знижки.

— Цей фестиваль фінансується з міського та урядового бюджету. Чи підкреслювалися такі речі в промовах організаторів чи заходах?

— Я цього не помітила. Фестиваль спрямований на інтелектуальну аудиторію. Схоже, це знакова культурна подія для іспаномовного світу. До конкурсної програми увійшло 15 фільмів. А були ще чудові тематичні покази й ретроспективи, присвячені Жану Віго, Раулю Руїсу, Мануелу Олівейрі, Лючано Емеру, Крісу Маркеру та ін.

Покази стрічок із основної програми проходили по кілька разів. Переглянути вдалося не всі: уже зранку всі вишиковувалися в черги без жодних привілеїв. Одного разу останній квиток переді мною дістався чоловіку. Я засмутилася, а це виявився сам Віктор Ерісе, чий фільм «Сонце в листі айви» ми демонстрували в рамках кіноклубу CloseUp :)

«Питання форми в документальному кіно стоїть гостро»

— На фестивалі чи не вперше демонструвався український фільм, «Крила метелика». Які ще з сучасних вітчизняних фільмів могли би бути там представлені? І чому?

— Прекрасний фільм Сергія Буковського «Головна роль» був би органічним у програмі, де гранична відвертість перед собою і Богом, беззахисність і ніжність, і біль, і високий професіоналізм.

Загалом наші документальні фільми не так легко пробиваються на іноземні фестивалі. Існують якісь особливості кіномови. У європейських кіношколах загальноприйнята практика, коли за допомогою кіно можна висловити думку, що тривожить тебе, твоє покоління, твою країну. Тобто є не тільки такий підхід: «розкажіть нам історію — цікаву, захопливу» — зробіть, щоби нам було цікаво. Хоча цікава історія, звісно, теж непогано :)

Одна членкиня журі минулорічного Docudays UA висловила цікаву річ: іноді на початку фільму треба перебороти нудьгу. От ви приходите в кіно, в місце, де поганої стрічки не покажуть, і знаєте, що це кіно обрали люди, яким ви довіряєте. І, буває, на перших кадрах хилить у сон. Переборіть це відчуття й додивіться до кінця! На фінальних кадрах, можливо, відчуєте, що перед вами відкрилася безодня й ви завмерли в страху і захваті. Оце і є усвідомлення того, що за допомогою кіно можна виразити важливу думку, не вузько власну й не злободенну. Такі можливості відкриває, зокрема, форма есе. Часто думаєш, про що б таке цікаве зняти. А коли є що сказати, ти черпатимеш потрібні образи звідусіль. І вони поступово до тебе прийдуть.

Есеїстика є дуже цікавою, але в нас ця форма не дуже поширена. Чудовий приклад есе —  скажімо, «Без сонця» Кріса Маркера. Взагалі питання форми в документальному кіно name="_GoBack">стоїть гостро.

— Чи будете передавати «привіт» із цього мистецького кінофестивалю учасникам клубу CloseUp?

— Уваги варті всі 15 фільмів із основної програми, вони дуже ретельно відібрані.

Назву фільму — володаря гран-прі Converso можна перекласти і як «говорити», і як «навернутися у віру». Його автор, іспанець Давід Арратібель, розповів історію власної родини, де всі співають у церковному хорі. В одному з епізодів його сестра раптом відкриває, як саме вона увірувала в Бога. Інтимна мить цього зізнання просто неймовірна. При цьому сам кінорежисер почувається відособленим від релігійних традицій родини, але в цьому є і розпач, і самоіронія.

Володар призу, стрічка Host («Господар») — дослідження кінорежисером історії через приватний архів своїх батьків, колишніх співробітників British Petroleum в Ірані. Побудовано розповідь виключно на кадрах із фотографіями, замальовками на кшталт плану місцевості. Озвучено це шумами й авторським голосом. Кінематографічно довершений повнометражний фільм, від якого не можна відірватися.

«Друга ніч» бельгійця Еріка Пауелса — зворушливий фільм про смерть матері, про те, як змінився з цієї миті його світ і якою великою виявилася самотність. А взагалі, ця історія про наш прихід і повернення, про божественну роль матері в універсумі. Згадаймо, як у фільмі «Порту мого дитинства» Мануеля де Олівейри ми чуємо колискову няньки. Він хоче сподіватися, що по смерті його знов приймуть лагідні материнські обійми. І саме через це відчуття фільм 93-річного Олівейри такий пронизливий.

Це все про те, що документальне кіно — це мистецтво.«Ми маємо робити фільми, схожі на літаки, а не на аеропорти», — писав Годар. А Оскар Алегрія зазначив, що фільми з програми «Політ» зроблено режисерами, які послуговуються не тільки очима, а й крилами.

— Чи дорогі у виробництві такі фільми?

— Ну фільми різні, то й витрати різні. Експериментальні прийоми не завжди вимагають чогось надзвичайного. Я маю цікавість і смак до приватних архівів, як-от Балагурині 8-міліметрові «плівочки». Мені здається вони схожі на нашу пам’ять: нечіткі видіння, напівстерті спогади…

«Балагура хоче віддати належне київському поету»

—В Іспанії ви ще й працювали над наступним фільмом Олександра Балагури. Про що він?

— Це дуже київський проект про вуличного поета Володимира Карабута. Творив він за часів молодості Балагури, про які йдеться в «Крилах метелика», коли молодими були ми всі й коли кава в міській кав'ярні на Заньковецької коштувала 28 копійок... Був освіченою людиною, але опинився у важких обставинах. Свої вірші, практично українські хоку, він писав на вживаному папері, на зворотньому боці, такі красиві графічні записи по діагоналі: «Три метелики. Раптом два метелики. І ніхто не помітив, як зникають душі», «Тінь птаха на воді. Тінь доганяє тінь»…

Карабут залишив Балагурі свій архів. Власне, кінорежисер хоче згадати той час і віддати належне київському поету.

Дивним чином у цій історії буде присутній Босх. Колись давно в Києві страшенно дорогий альбом із його роботами з'явився в магазині «Мистецтво», довкола якого ми тоді кружляли Хрещатиком. Коштувала ця книжка 50 карбванців! Шалені гроші для зарплати, в кого вона була. Товариство скинулося, альбом купили, і він пішов «по руках». Балагура каже, що до нього самого він так і не потрапив :)

— Пропонуватимете цей фільм на пітчинг Держкіно?

— Сподіваюся. Саме такі режисери можуть говорити про Україну мовою світу. Хочеться, щоби Балагура знімав — доки це в його силах, нехай залишається українським режисером в Італії.

Фото надані Світланою Зінов’євою