На щастя, станом на початок 2017 року в заручниках «ДНР» та «ЛНР» не утримується жоден журналіст. Останню Ольгу Сворак, кореспондентку з Івано-Франківська, було відпущено на знак «доброї волі» й у результаті домовленостей між Надією Савченко та ватажками самопроголошених «ДНР» та «ЛНР» 27 грудня 2016 року.

Однак у заручниках ФСБ в Криму залишається журналіст Микола Семена; 30 вересня в Москві спецслужбами також було затримано власного кореспондента «Укрінформу» у Франції Романа Сущенка.

Семені 7 грудня зачитали обвинувальний акт. Його звинувачують в екстремізмі й посяганні на територіальну цілісність за те, що він підтримував торговельну блокаду з Кримом і писав про це в статті. Досі Семену не випускають із півострова, йому заборонено займатися журналістською діяльністю, співробітники ФСБ також вилучили в нього робочий комп’ютер.

Романа Сущенка, котрий приїхав у російську столицю в особистих справах, звинувачують у шпигунстві на користь Збройних сил України. До нього застосовують винятковий як на цю кваліфікацію злочину запобіжний захід — тримання під вартою до 30 січня. Сущенку також забороняють бачитися з рідними й телефонувати.

23 грудня 2016 року на щорічній підсумковій прес-конференції український журналіст Роман Цимбалюк спитав Путіна про звільнення Сущенка та українського режисера Олега Сенцова. На що російський президент відповів: «Звісно, ні в кого немає бажання тримати журналістів, якщо вони займаються журналістською діяльністю. Але скажіть, будь ласка, що нам робити, якщо кінорежисер — це доведено в суді — готувався до вчинення терористичних актів? Його відпустити тільки через те, що він режисер? Чим він відрізняється від кадрового співробітника військової розвідки, який планував робити те ж саме».

Зі слів Путіна можна дійти висновку, що відпускати режисера й журналіста він поки що не збирається.

Ще один інцидент, що виходить за рамки традиційних порушень, щомісяця описуваних у моніторингу «Детектора медіа», трапився з українським Президентом. Щоправда, згодом вину в Адміністрації Президента перекинули на СБУ. Так, 5 грудня 2016 року Петро Порошенко відкривав відбудовану телевежу на горі Карачун біля Слов’янська. Вежу зруйнували бойовики Гіркіна обстрілами влітку 2014 року. Чотирьох працівників ЗМІ — «Громадське телебачення Донбасу», «Еспресо» та місцеве телебачення «ДО ТБ» — не пустили висвітлювати цю подію вже на місці, просто не випустили з автобуса, хоча ті були попередньо акредитовані на захід донецькою обласною військово-цивільною адміністрацією та мали всі необхідні документи. Згодом речниця Служби безпеки України Олена Гітлянська пояснила, що відомство вибачилося перед журналістами і що до ЗМІ, на які вони працюють, запитань немає, а є лише до окремих осіб, які, за словами Гітлянської, «є фігурантами кримінальних справ». Про які кримінальні справи йдеться, самим «фігурантам» не відомо. Адміністрація Президента цей інцидент досі ніяк не прокоментувала. Хіба що в неофіційних розмовах порадили звертатися знову до СБУ, бо це «їхня компетенція». Наразі журналісти думають над тим, чи позиватися до суду на Службу безпеки.

Якщо ж говорити про тенденції останніх місяців 2016 року, то тенденція до фізичного тиску на журналістів знову зменшується, натомість збільшується тенденція до того, аби не відповідати журналістам на інформацію, або навіть — відповідати так, щоб не відповісти.

Серед державних органів в цьому знову відзначилася Служба безпеки України.

У листопаді в Миколаєві журналістці Миколаївського центру журналістських розслідувань відмовили надати копії декларації про доходи начальника управління та його заступників, пославшись на державну таємницю.

15 листопада редакторка столичного сайту «Доступ до інформації» Леся Ганжа взагалі змушена була подати до суду на Службу безпеки через те, що та відмовилася надати інформацію про цифру переселенців — пенсіонерів, щодо яких СБУ веде перевірки. На запитувану інформацію Ганжі відписали, що це інформація досудових розслідувань, тому її надати неможливо. На що Ганжа обурилася, написавши в позові: «Мене як запитувача не цікавили “відомості досудового розслідування”, а лише інформація про поточну діяльність суб’єкта владних повноважень стосовно конкретної теми. Запит не стосувався кількості досудових розслідувань, порушених після перевірок відповідача, обставин щодо провадження по них, номерів справ, дійових процесуальних осіб у них тощо. Він стосувався надання знеособленої, неперсоналізованої інформації у прив’язці до міст України».

Додаткові правила Міністерства оборони для роботи журналістів у зоні АТО теж за законом можна вважати порушенням. Правила, щоправда, почали працювати лише 1 січня.

Однак із початку грудня журналісти проходили спеціальні триденні навчання на базі навчальних закладів Міністерства оборони, щоби мати змогу працювати на передовій.

Курси й навчання — це завжди добре, тим більше якщо це стосується того, як убезпечитися в особливо небезпечній ділянці самому журналісту. Але біда в тому, що без цього тренінгу на передову допуску не буде. Тобто до акредитації, яку видає Міноборони після перевірки в СБУ — для роботи взагалі в усій зоні проведення Антитерористичної операції (синя пластикова картка), — тепер додається ще одна акредитація, вже для роботи на передовій, але ця лише після проходження триденного курсу в Міністерстві оборони. Інші тренінги від міжнародних впливових організацій тут не можуть замінити тренінгу державного відомства. Окрім цієї акредитації в нових правилах роботи вводиться перевірка відзнятого матеріалу (фото й відео) на місці закріпленим за журналістами військовим. Цей військовий має право видалити відео чи фото, яке, на його думку, відкриває позиції чи показує заборонену техніку.

Чи покращить це роботу журналістів на передовій і чи журналістів перестануть звинувачувати в тому, що вони відкривають позиції для ворога, поки що не зрозуміло. Однак тенденції роботи журналістів на передовій у грудні, коли було загострення на Світлодарській дузі, показують, що журналістів радше менше допускатимуть на передову, довіривши зйомки виключно штатним військовим кореспондентам.

Загалом за жовтень — грудень 2016 року моніторинг порушень прав журналістів від «Детектора медіа» виявив 61 порушення. Із них 15 стосувалися фізичного тиску на журналістів, на перше ж місце за кількістю порушення вийшов недопуск працівників медіа до інформації — 33 випадки порушень. Ще шість порушень стосувалися політичного тиску та п'ять — економічного.

Найбільше права журналістів порушували традиційно в Києві та області — 16 разів. Друге місце за порушеннями розділяє Дніпропетровська та Полтавська області — по сім порушень, а на третьому місці опинилася Донецька область — там зафіксовано три порушення прав журналістів упродовж цих місяців.

Фото - Цензор.нет