ТК розпочинає серію інтерв'ю з колегами з інтернет-ЗМІ. Сьогодні - розмова з головним редактором proUA Олексою Шалайським - про специфіку подачі інформації, вартість входу на ринок інтернет-медіа, етику гіперпосилань, банерну рекламу, «дочірні» сайти, а ще геть про екзотичні речі: приміром, як можна шукати «садомазоклуб в Луганську», а потрапити на  proUA.

- Олексо, ви вже років десять займаєтесь інтернет-проектами. Що змінилося в цьому бізнесі за цей час? Чи дорожче сьогодні створити сайт, ніж колись?

- Думаю, що ресурси потрібні приблизно ті ж самі, однак ефективність вкладення коштів тепер нижча. Тобто візуально сайт за ті самі гроші виглядає так само, як і п'ять років тому: та ж кількість новин, текстів. Але вплив, віддача від цього значно менша. Бо коли ми починали робити перші ресурси, їх було небагато, п'ять-шість. У результаті все, що ти писав, було ексклюзивом. Тепер інтернет-видань - десятки, може й сотні. Тому, щоб нині виділятися з-поміж них, потрібно вкласти більше грошей, аніж колись.

Водночас є й свої плюси. Колись інтернет-видання не сприймали як засіб масової інформації, а тепер у багатьох інтернет-медіа немає проблем із акредитаціями, інформаційними запитами, хоча законодавчо ніби нічого й не змінилось.

Тільки не тлумачте мої слова так, ніби тепер зробити інтернет-видання дорожче, ніж колись. Ми говоримо лише про такий тип видань, як «Українська правда», «Детектор медіа», proUA і т. д. тобто суспільно-політичні видання, які намагаються шукати ексклюзив. Якщо ж говорити про інтернет-ресурс, який би просто заробляв гроші, то нині, звісно, такий легше зробити. Його можна наповнити відео- та фотоматеріалами. Є дуже непогані сайти, на яких працює п'ятеро людей. Вони нікуди не ходять, нікуди не дзвонять, але правильно систематизують інформацію. А от більші сайти зайняли таку нішу, що стали дорожчими.

- А наскільки реальний сьогодні цей бізнес - розкрутити і продати сайт? Чи можливий зараз такий бізнес в Україні?

- Цей бізнес триває постійно. Його можна розкласти на дві категорії. Перша - коли людина робить свою homepage (власну інтернет-сторінку), яка чомусь стає цікавою, а потім продає цей сайт, зазвичай тоді вона там залишається працювати. Принаймні якийсь час. Другий варіант: home page стає настільки цікавою, що в неї починають вкладати інвестиції. Тоді власник реально починає заробляти гроші на маленькому сайті. Я знаю таких прикладів із п'ятнадцять-двадцять. Переважно це маленькі сайти, пов'язані із якимось видом бізнесу - наприклад, IT, будівництвом, вони привертали увагу у своїй ніші. Також низка регіональних сайтів та ін.

- Як ви оцінюєте заяви медіагрупи «1+1» про бажання стати лідером в інтернет-сегменті? На вашу думку, кого їм доведеться потіснити, щоб досягти цього?

- Можливо, навіть не треба буде нікого тіснити. В інтернеті може бути п'ять рівновеликих лідерів, один впливатиме на одну категорію читачів, інший - на другу, третій - на третю. Якщо стосовно нас, то ми не вважаємо «1+1» за конкурента, так само як не вважає його конкурентом «Детектор медіа». Різне бачення свого читача, чи навіть глядача. Адже «1+1» має цілком конкретну перевагу для захоплення широких верств юзерів: відео.

Нині в європейському інтернеті відео та фото є чи не найпотужнішими чинниками розвитку. Тут також є два шляхи. Дехто просто бере відео з телебачення і виставляє на сайт. Інші ж, приміром той же «Шпігель online», має своїх телекореспондентів; і на відміну від «Шпігель ТВ», вони навіть їздять кожен своїми маршрутами. Час, у якому живе людина, постійно стискається, і людям дуже часто немає часу читати, їм треба подивитися, що там сталося. Тому «Плюси» можуть серйозно виграти. Вони можуть переформатувати сайт у стилістиці, подібній до стилістики телеканалу, і подавати  інформацію, яка цікавить пересічну людину. Ці речі можуть принести велику кількість споживачів, а споживачі, відповідно, приносять велику кількість грошей, і це може бути серйозним кроком у розвитку. Інша річ, що це потребує серйозних інвестицій, більших, ніж стандартний сайт.

- На яких ви нині позиціях в інтернеті? Скільки у вас відвідувачів?

 - Уже почався вересень, тому до нас на сайт заходять близько 30 тисяч читачів. У Bigmir'i ми коливаємося між десятим і п'ятнадцятим місцем. Правда, рейтингування в Україні - давня хвороба. Нас близько двох років взагалі не було в Bigmir'i (це був час, коли з Bigmir вийшло кілька сайтів). Згодом довелося повернутися, бо, на жаль, у рекламні агенції прийшла нова генерація менеджерів, які вважають: якщо тебе немає в Bigmir'i, тебе немає взагалі. Тому тепер у нас знову почалася боротьба за хости, хіти, чого немає більше ніде в світі - тільки у нас, Росії і ще в Молдові, здається.

- А чому в світі немає боротьби за хіти та хости?

- Невеличка боротьба є, але не «кровопролитна». У них немає поняття рейтингу, в них інша система підрахунку читачів. Цінується якість читача, а не тільки «кількість голів». У нас мало того, що навпаки, то ще й доходить до божевілля. З'явився, наприклад, новий сайт - і опинився на п'ятому місці. Подивилися звідки, порахували, і з'ясували, що їм це обійшлося в 40 тисяч доларів на місяць. Може, це, звісно, й бізнес, але якийсь дуже специфічний.

- Якщо ми вже почали говорити про рекламу: на кількох семінарах зазначалося, що нині реклама найпотужніше розвивається саме в інтернеті. Ви відчуваєте це на власному сайті?

- Реклама потужно розвивається на сайтах, які мають велику кількість відвідувань. Тобто, якщо кажуть, що реклама в інтернеті зросла на стільки-то відсотків, це зовсім не означає, що на стільки ж виросла реклама на загальнополітичному сайті. Реклама в політичному інтернеті виросла, але не в рази. Українська реклама до цього часу не визначилася, яким чином вимірювати якість аудиторії. Рекламісти за те, щоб аудиторія була великою, а якість - це вже не так важливо. Логіка рекламного агентства зрозуміла: є з десяток сайтів, у яких 1000-3000 відвідувачів, жорстко позиціонована аудиторія (особливо це стосується галузевих сайтів), і реклама там була б ефективною, однак рекламісти вважають за краще розмістити рекламу на сайті, де є 30-60 тисяч відвідувачів, бо він більший. Причина не в тому, що рекламісти не розуміють, що аудиторія там хороша, - просто щоб отримати прибуток, їм потрібно продати 30 тисяч банерів, скажімо, і таких сайтів по тисячі їм треба знайти 30. А це для них великі інтелектуальні витрати. Тому вони співпрацюють із одним сайтом, де відразу 30 тисяч банерів. Так що рекламодавця заводять на великі сайти. Так приємніше. Окрім того, постійно триває дискусія маленьких сайтів із рекламодавцями стосовно того, чи може реклама на маленьких сайтах в перерахунку на одну людину коштувати в 3-4 рази дорожче. Поки що сайти програють. Хоча у світі така пропорція - цілком нормальна.

- Яку частку вашого бюджету становлять надходження від реклами?

- Велику. Додам, що ми не зовсім рентабельні. Скажімо так: в деякі місяці нам це вдається, але здебільшого, на жаль, ні. Взагалі-то, нині можна стати прибутковим, однак для цього треба піти одним із двох шляхів: пожовтішати або брати гроші за замовні матеріали. Перший шлях для нас не підходить, хоча він абсолютно нормальний з комерційної точки зору, а другий дасть ефект, але тимчасовий, максимум на півроку.

- Мається на увазі без позначки про рекламу? Тобто, джинса?

- Так, джинса. Хоча джинса насправді буває різна. Наприклад, є інформація про те, що депутат такий-то має свою думку про НАТО. Чи є джинсою те, що це проплачена новина? Хтось вважає, так, хтось - навпаки. Яскрава джинса - це коли написано, мовляв, цей депутат є прекрасним, а інший  - невмотивований ідіот.

В Україні є такий специфічний нюанс - гнітюча більшість розвінчувальних текстів і фактів, як у всьому світі, приносить конкурент на конкурента. Це є і в Польщі, і в Німеччині, і в Англії, це ознака демократії. Тільки в Європі за це грошей не беруть, а українські журналісти беруть. Знайти різницю між такого  типу замовним і незамовним матеріалом практично неможливо, хіба що по стилю.

- Хто зараз власник ProUA?

- Юридично це виглядає таким чином: ProUA є шматком холдингу Evolution Media.  А вже про структуру власності холдингу дізнавайтеся, будь-ласка, з інших джерел. (Evolution Media пов'язують з Віталієм Гайдуком. - авт.).

- А ваша частка там є?

- Ні, немає. Якщо сайт багато заробляє - люди отримують свої відсотки. Я вважаю, стати співвласником великого сайту можна тільки тоді, коли цей сайт буде прибутковим щомісяця. А оскільки це зробити достатньо складно, враховуючи нішу, в якій ми живемо, то про це доводиться тільки мріяти. Тим паче, що я народжений журналістом, а не управлінцем. Бог знає, скільки років доводиться кимсь керувати - чи то кількома людьми, чи то великим колективом, але це мене завжди гнітило. Хочеться це все кинути, взяти диктофон, кудись піти, щось там вишукувати і так далі. Тому я би не зміг, напевно, бути ефективним великим власником.

- Які у вас відносини з Evolution Media? Чи правда, що цей холдинг підтримуватиме на виборах Юлію Тимошенко?

-Поки що я цього не помітив. Останнім часом у нас було кілька різких текстів, критичних щодо уряду. Усе спокійно. Правда, якби я був аналітиком і писав би хто кого підтримуватиме на виборах, я би написав, що Evolution Media підтримуватиме Юлію Тимошенко. Бо українські аналітики здебільшого творять свої думки, не виходячи з-за робочого столу. Однак є аналітика, а є реальна правда життя. ProUA завжди писав про всіх достатньо гостро. Тому щойно нам скажуть, що ми «йдемо шеренгою на вибори», я вам повідомлю:).

- Поки що такої вказівки не було?

- Не було. Мало того, не було ніяких вказівок протягом чотирьох років. Власник будь-якого сайту завжди близький до когось - чи до однієї політичної сили, чи до двох одночасно. Але оскільки цього не було й 4-5 років тому, не думаю, що щось кардинально зміниться. Тим паче, якщо намагатись нагнути журналістів, то про будь-які бізнес-моделі в своєму ЗМІ можна забути.

- Як вплинула економічна криза на ProUA? Були оптимізація, скорочення?

- Єдине, що не змогли зробити, то це відкрити кілька запланованих нових проектів. Що ж стосується власне самого життя, в принципі, нічого не змінилося. Звісно, є якісь нюанси,  але на фоні інших видань у нас добра ситуація.

- У вас на сайті є кілька регіональних проектів. Як ви прийшли до цієї ідеї? Чому саме ці міста - Львів, Лугаськ, Донецьк, Харків, і - Кіровоград, приміром, а не усі міста-мільйонники, приміром? Наскільки ці проекти виправдали себе?

- Вони себе виправдовують. В ідеалі ми хотіли запустити багато таких проектів, не тільки міста-мільйонники. Через кризу ми не відкрили серію таких проектів, хоча у вересні запускаємо ще одне місто.

- Яке?

- Думаю, Одесу.

- А чому саме ці міста? Ви знайшли там кореспондентів?

- Львів відкрився першим, бо я зі Львова, і було зрозуміло, що там робити і куди рухатися. Луганськ з'явився, бо там була хороша команда журналістів. Донецьк поруч, він мусить бути, бо це Донецьк. Це ж стосується й Харкова. Щодо Кіровограда, то ми вирішили спробувати такий пілот, хотіли подивитися, чи потрібен такий ресурс у місті з невеликою кількістю інтернет-користувачів. З комерційної точки зору, звісно, що більше місто, то краще, однак, приміром, у справі Лозинського кіровоградський портал був мало не єдиним, який постійно вивалював інформацію. Проекти ж відкриваються не тільки тоді, коли з'являються читачі, а й з огляду на те, що є якась унікальна інформація. Тому кожне місто, яке б ми не відкрили, буде ефективним. Крім того, це підвищує впізнаваність основного сайту. Якщо зі львівським порталом ми починали з того, що він називався «Портал Львів.UA», то вже наступні ми зробили: «Луганськ. ProUA.com», «Кіровоград. ProUA.com» і так далі. Практично всі ці сайти стали достатньо помітними в своєму регіоні.

- Ви в регіонах маєте якісь редакції?

- Так. Ми маємо невеликі редакції -  від трьох до п'яти людей, залежно від міста.

- Якщо брати всіх ваших відвідувачів, яка частка припадає на регіональні проекти?

- Я думаю, приблизно третина, а може й чверть. Точніше важко порахувати, бо коли людина зайшла до нас, а потім перейшла на регіональний проект, - вона нібито була і там, і там. Робити ж серйозні дослідження - куди там вона справді зайшла - для нас особливого сенсу немає.

- Якщо ви відкриватимете інші регіональні проекти, відвідуваність зросте?

- Так, відвідуваність зросте за рахунок того, що на регіональному проекті є театральна афіша, програма місцевого телебачення, телефони міської адміністрації тощо. Коли ми дивимося, за якими словами люди шукають інформацію, бачимо щось неймовірне - наприклад, «школа № 83» і десь поруч із ним «садомазоклуб в Луганську». Я був шокований, і коли зайшов за посиланням - з'ясував, що там був просто клуб, а знизу в коментарях хтось написав «то не клуб, а якесь садомазо»:).

- Що ви зазвичай робите, якщо якесь ЗМІ використовує вашу ексклюзивну інформацію без посилання на вас? У нас часто буває так, що півдня ми шукаємо підтвердження якоїсь інформації, а хтось бере і просто передруковує, навіть не згадуючи «Детектор медіа».

- Насправді ми їм пишемо листи, хоча іноді і втомлюємося. Коли була хвиля передруку без посилань, ми писали порушникам листи - один, другий, третій, якщо не реагували, то ще й дзвонили. І, в принципі, тепер уже не так часто буває, щоб на нас не посилалися.

Ще є група сайтів, не буду їх називати, які спеціалізуються на тому, що беруть чужу новину і переписують своїми словами. Тоді дуже складно довести, що хтось у когось вкрав, і немає на те ради. Єдине, що втішає в цьому випадку, - що тебе читають. У нас є перелік сайтів, із яких ми ніколи не беремо новин, навіть якщо це нібито їх власна новина, бо кілька разів виявилося, що там або не та цифра, або не те сказали і т. д., то ж ми більше не ризикуємо.

- А як ви взагалі оцінюєте кадрову ситуацію на медіаринку?

- Як завжди, близько до катастрофи. Це проблема; ніби є проблема безробіття, але знайти доброго новинаря дуже складно. Тепер, може, трохи й виправиться. Як на мене, це проблема навіть не журфаків, це проблема олігархів. Кожен маленький олігарх вважає, що йому треба мати якийсь засіб масової інформації - щоб він мав де матюкнутися. Як правило, це якісь мікроскопічні газети або сайти. Навіть якщо сайт абсолютно маленький, туди треба хоча б двох людей, які називаються журналістами. В результаті кількість цих мікроскопічних проектів уже перевалила за всі можливі рамки, а туди ж треба якихось людей - і туди вже пішли всі, хто міг і не міг.

Завжди було якось так: приходить людина працювати, спочатку вчиться, набуває досвіду в колективі. А в цих мікропроектах вона іде і працює, вже ніхто нікого не вчить. У результаті, навала інформації, написаної такими «професіоналами», породила якусь спотворену корпоративну етику, мовляв, якщо тут, тут і тут отак пишуть - це, мабуть, так і треба писати.

- Що, на ваш погляд, потрібно,  щоби ньюзрум працював ефективно?

- По-перше, щоб було приміщення ньюзруму, щоб усі всіх бачили. Я вважаю, усі комп'ютери мають бути відкриті. Хоча я завжди був таким собі слов'янином, якому хочеться кудись заховатися:).

Мусять бути достатньо чітко розписані функціональні обов'язки. Це завжди гнітить будь-якого редактора, але що чіткіше їх розписано, то краще. Коли ми починали, доходило до маразму, все було розписано до дрібниць. Хоча багато чого все одно не потрапляє. Наприклад, коли журналіст дзвонить із прес-конференції з новиною, хто її має записувати?

- Хто вільний.

- Нібито й хто вільний, але однаково хтось мусив би мати пріоритетний обов'язок це зробити.

- Які у вас зарплати у журналістів, аналітиків?

- Я не люблю про чужі гроші розповідати. Аналітики мають трохи більше, ніж новинарі.

- Які гонорари платите за аналітичну статтю?

- Найчастіше це в районі 350 гривень. Хоча може бути й удвічі більше.

Тут, щоправда, є нюанс. Я взагалі вважаю, що система стрингерства і позаштатної журналістики вмерла за будь-які гроші, бо можна замовити текст за 300 доларів, і його ніхто не напише. Адже хороший текст може написати тільки хороший журналіст, а хороший журналіст, як правило, десь працює. Якщо він напише хороший текст, він віддасть його в свою редакцію, бо він, зазвичай, має непоганий заробіток і мусить зростати. Позаштатному ти можеш замовити якийсь текст, приміром, про історію, але в житті не замовиш текст-розслідування. Тому що ти не матимеш жодної гарантії, що це правда. Крім того, ми не можемо собі дозволити такої розкоші, як у Європі, коли журналіст може займатися написанням тексту три тижні, або три місяці. Тому багато текстів є сірим фоном: ніби все правильно, але від цього не впадаєш у екстаз. Але, в принципі, журналіст може вести відразу кілька тем, і нарешті вистрілити. А це може зробити тільки штатний журналіст.

- Що ви робите, коли у вас є дуже цікава інформація, але анонімна?

- Ми її оприлюднюємо, якщо на сто відсотків знаємо, що це правда. Інколи буває, що навіть якщо на 100% впевнені, намагаємося ще раз пересвідчитись, шукаємо підтвердження в іще якогось анонімного джерела. Наприклад, у випадку з Лозинським перш ніж опублікувати новину, ми отримали підтвердження із чотирьох анонімних джерел. Ми послались на одне, але було ще три.

- А у вас є можливість віддати цю новину, наприклад, на якийсь дружній «жовтіший» сайт?

- У нас немає дружнього «жовтого» сайту. Є навіть перелік сайтів, які ми ніколи не використовуємо, навіть якщо опубліковане на них може бути правдою. Через те, що «жовтий» сайт має жити в своїй жовтій ніші і не лізти в білу журналістику. У нас деякі сайти ставлять п'ять нормальних новин, а шосту - якусь «таку», в результаті народ може повірити, що це правда. А потім виявляється, що все не так. Тому в нас є принцип не піарити таких сайтів (а будь-яке посилання - це однаково піар), бо це злочин проти журналістики.

- У вас на сайті є рубрика «Пряма мова», в якій ви ставите виступи державних діячів. А рубрики для прес-релізів не плануєте?

- Прес-релізи не ставимо, бо в цьому немає сенсу. Я навіть думаю, що немає сенсу рубрика «Прес-релізи за гроші». А прес-релізи не за гроші - це навіть не обговорюється, інакше сайт перетвориться на якусь афішу. За гроші ця річ не працює, ми щось таке намагалися зробити на своїх бізнес-сайтах сайт ProIT, а ще в нас був сайт ProAPK, на якому розміщували масу прес-релізів про сільське господарство. Прес-релізи створюють прес- чи піар-служби, і останні тішаться лише тоді, коли розмістили прес-реліз не за гроші. Видзвонюють, просять, кричать, намагаються помінятися на щось таке, як ті цигани. Тому коли ти кажеш їм: «Давайте ми розмістимо за гроші», - їх то не цікавить. Якщо прес-реліз цікавий, ми беремо з нього інформацію і робимо новину.

- Я читала, що через декілька років інтернет взагалі зникне, самознищиться: відвідувачів стане занадто багато, мережа просто не витримає, до того ж віруси нищитимуть усе в інтернеті. Якщо таке трапиться тепер, чим ви будете займатися?

- Я працював років вісім у газетах і років шість на телебаченні, і два роки в журналі «ПіК». У будь-якому випадку, мені здається, що журналістика буде завжди. Мало того, мені справді дуже подобається журналістика, наближена до споживача. Мені здається, що найприємнішою є робота в міській газеті. Думаю, прибутковою може бути навіть «Газета мого під'їзду».

Інша річ, що інтернет є насправді складною роботою, бо ти постійно живеш у якомусь стресі: хто дав новину раніше, хто пізніше. Навіть щоденна газета дає тобі можливість трошки віддихатись. Але все ж працювати на сайті приємно.

Точно скажу, що я не буду працювати на телебаченні. Мені не подобається сам принцип телебачення. Це такий, перепрошую за вульгарність, найтупіший засіб масової інформації. Навіть незалежно від того, чи йдеться про сюжет на півтори хвилини, чи про півгодинний фільм. На ТБ просто треба мислити іншими категоріями, попри логіку, і це мені не надто подобається. Наша викладачка в університеті називала телевізор «скринькою ідіота», і це, як на мене, відповідає дійсності. На жаль, я й сам був у тій скриньці.

- Відповідаючи на нещодавнє опитування «Детектор медіа», чимало експертів сказали, що на найближчих виборах інтернет стане набагато впливовішим. Одні називають його зливним бачком, інші вважають, що правду можна прочитати тільки в інтернеті. Як, по-вашому, можна розрізнити, правдива перед нами інформація чи качка?

-  Стосовно першого. Значення інтернету під час виборів сягнуло максимальної планки, і  не думаю, що воно зростатиме чи зменшуватиметься. Все-таки інтернет - це просто засіб комунікації.  Ясна річ, що будь-який засіб комунікації є унікальним і дуже впливає на всіх виборців. Втім, переоцінювати роль інтернету в цьому сенсі теж не варто. Колись уже пророкували, що все зникне й залишаться тільки соціальні мережі... Однак виявилося, що людина, навіть якщо вона живе в соціальній мережі, все одно не пише всього, що думає. Це перший момент.

А другий момент полягає в тому, що інтернет - це засіб масової інформації для лінивих: людина зайшла на сайт, отримала інформацію і пішла. Люди, які самі знайшли інформацію, скомпонували її і видали текстом чи групою текстів для споживача, на сьогодні є унікальними. Їхню роботу, звісно, не назвеш журналістикою, це радше компілятивна аналітика чи просто компіляція. Проте, як на мене, вдало скомпілювати - ціле мистецтво. Ми хотіли робити такий проект, але не запустили його тільки через брак хороших компіляторів.

Найбільша проблема тих, хто тільки починає знайомитися з інтернетом, - їм здається, що там усе правда. І зрозуміти, хто є хто, людина може лише за рік, два чи три. Тому я завжди виступав за добровільну реєстрацію інтернет-видань, хоча в цьому був мало не самотнім. Тобто я матиму якийсь папірець про державну реєстрацію - і люди знатимуть, що на це видання простіше подати в суд. Нині на інтернет-запити ніби й відповідають, але якщо ти запитуєш, приміром, про «суми, представлені трьома фірмами, які були на тендері», нам не відповідають (і запросто дають відповідь на запит «Що ви думаєте про незалежність України?»). Тому ми часто подаємо запити не від себе, а від «Коментарів». Але ж є маса сайтів, яким немає від кого подати запит. Тому ми - за реєстрацію, інша річ, що вона мусить бути добровільною.

- А чи треба боротися з джинсою?

- Так.

- А як?

- Не знаю.

- Це мають робити журналісти чи правоохоронні органи? Чи й ті, й інші?

- Я думаю, що правоохоронні органи не зможуть цього робити. Радше журналісти. Я вважаю, що мусить прийти епоха фейлетонів один про одного. Нині вважається поганим тоном писати, що хтось опублікував джинсу. Бо нібито колеги. Це має змінитись.

- У вас можна поставити анонімний коментар?

- Можна.

- А як ви боретеся з непристойними коментарями на сайті?

- У нас є модератор коментарів, який це чистить. До речі, щоб не забути: недавно ми ввели в коментарі прапори, які одразу показують, звідки людина пише. Як результат - зменшилась різкість дебатів. Я й сам себе ловив на думці: ця людина написала з Росії, а ця - з Польщі, Америки, а тут бачиш - свій рідний пише. Й атмосфера стала набагато толерантнішою.

- Ви не обмежуєте своїм дітям доступ до інтернету?

- Мої діти ставляться до інтернету без пафосу. Донька, яка ходить до третього класу, до нього ще ніяк не ставиться, син (також школяр) користується лише за потреби, тобто в нас немає ігор, анекдотів тощо.

Якось вони особливо й часу не мають сидіти в інтернеті. Це може смішно виглядати, але я свідомо поставив удома dial-up. Щоб відіслати лист - цього цілком достатньо, а якщо жити в інтернеті - то насправді можна й померти. Людина, яка заходить в інтернет, мусить чітко зрозуміти, що їй потрібно, бо це не так легко - знайти в інтернеті те, що ти маєш знайти.

- То ваше реальне життя не перетворилося на віртуальне, як у багатьох інтернетників, які весь день в онлайні - і на роботі, і вдома?

- Ні, не перетворилося. Можливо, рятує ще й журналістика. Періодично пересвідчуюсь: коли хочеш написати текст на дуже обговорювану тему, з якої ти багато чого перечитав, може здаватися, що достатньо одного коментарю - і ти все можеш правильно подати. А потім виявляється, що ти їдеш у потрібну точку, а там усе не так. Запитуєш у людей, хто із журналістів тут був, - і з'ясовуєш, що був один телеканал, і то лише п'ять хвилин. А тимчасом ти ж читав купу публікацій...

Є багато справді хороших журналістів, котрі, як не дивно, нікуди не їздять. Я не знаю, з чого вони створюють інформацію, це якась магія. Один наш журналіст домовився про інтерв'ю зі старшим чоловіком, колишнім міністром, який живе далеко від Києва. Наприкінці інтерв'ю колишній міністр каже: «Інтернет - це круто, до мене дзвонили п'ять журналістів, брали якісь коментарі, але ніхто до мене не приїхав, а інтернет дістався аж до мене».

Та загалом інтернет-видання не є системними, у новинах ще більш-менш, а от тексти - це лише фрагменти чогось. Інтернет потрібен, щоб заповнити ніші, не заповнені звичайними носіями інформації. Інтернет-видання - це такий стрингер, який шукає або смажене, або нестандартне.

- Ви дві третини життя прожили у Львові і вже майже третину в Києві. Не тягне повернутися до Львова?

- Я періодично повертаюся, тобто часто там буваю. Деколи тягне.

- На одному семінарі ви розповіли, як регіональним журналістам потрапити до Києва. Мені цікаво, як саме ви переїхали до столиці і чи досі ви вважаєте Київ містом, яке «зажерлося»?

- Суть того, що я тоді говорив, така: людині краще їхати в Київ, коли вона вже багато зробила в себе вдома. У нас насправді є хвиля людей, які приїжджають у Київ, ще нічого не вміючи. Їхня логіка більш-менш зрозуміла: яка мені різниця, де вчитися, тут чи там. А в Києві ніхто вчити не буде. В регіонах теж уже ніхто не вчить, але там, по-перше, можеш собі дозволити повчитися на своїх помилках. По-друге, там є старше покоління журналістів, які можуть щось порадити. А тут ти робот: приїхав - працюєш, не вмієш - поїхав далі. Якщо ти чогось вартий, тебе точно вже знають у Києві. Коли я зрозумів, що у Львові все вичерпалося, вирішив дзвонити комусь зі знайомих у Києві. Я подзвонив, і наступного дня виїхав у Київ. В ідеалі їхати в столицю треба тільки тоді, коли тебе вже двічі запрошували і ти двічі відмовлявся. Мені вдома фінансово було навіть комфортніше, ніж спочатку в Києві (щоправда, я працював на чотирьох роботах одночасно). Тобто, я їхав у Київ на меншу зарплату, ніж у мене була у Львові. Так тривало недовго, скажімо, місяці два, але я не вимагав якихось унікальних речей.

- А що вам треба запропонувати, щоб ви повернулися до Львова?

- Знаєте, Львів - це ж не тільки кав'ярні, ще ж має бути якась робота. Я залишив Львів, бо не знав уже, що робити у Львові. Насправді Львів, особливо теперішній, потребує хоча б одного, а в ідеалі двох хороших медіапроектів. Усе, що було хорошого журналістського у Львові, кудись зникло, і сталося це не десять років тому, а нещодавно. Коли я приїжджаю у Львів, то купую всю пресу, яка є в кіоску і вона навіває на мене сум. Журналістика стала надто простою, а телебачення завжди таким і було. Це прикро, навіть із комерційної точки зору, бо у Львові, тобто на заході України, на відміну від сходу, публіка дуже багато читає. Це не міф, про це свідчать наклади. Коли ти на сході кажеш, що якась львівська газета виходить накладом 150 тисяч, тобі просто не вірять.

- Як ви прийшли в журналістику?

- Я закінчив Львівський журфак, перед тим навіть послужив у радянській армії. Почав працювати штатним працівником у геніальній газеті «Ратуша». Потім був «Поступ», телекомпанія «Міст», паралельно викладання в університеті.

- Як ви ставитеся до нагород і звань?

- Скептично, без фанатизму. Пригадую, коли я був ще студентом, дуже пишався, що мій дядько був членом Спілки журналістів СРСР. Це для мене було щось! А потім, коли на четвертому курсі керівник місцевого осередку Спілки журналістів запрошував нас до цієї організації, то ми всі відмовилися.

З іншого боку, пригадую, ми були в гостях в одного мого знайомого, який став заслуженим журналістом України. І хоча він також скептично ставиться до різних нагород, але все ж було приємно подивитися на оту медальку. Тобто, людина, ясна річ, не може вбити в собі любов до грамот і до всіляких таких речей. Так що, якщо кому подобається: хай має...

Фото Андрія Скакодуба