– Я не вважаю Перший канал наступником того телебачення, з якого я починала. З Хрещатика, 26 виросло все телебачення, яке сьогодні є в Україні. Нині ви можете знайти обличчя, постаті й тіні того, що там відбувалося, на всіх каналах. Перший – це геть інший канал, хоча тут дуже багато дорогих мені людей, із якими я зустрічаюсь, як із родичами.

 

Що змінилося? На жаль, дещо тут залишилося з не найкращих часів. Мені здається, можна було б сміливіше брати все найкраще від комерційних каналів щодо структури і залишити державницьку спрямованість із тими соціальними функціями, які має виконувати телебачення. Канал може дозволити собі не орієнтуватися на сумнівні рейтинги, а виконувати ті функції, які в ідеалі покликано виконувати телебачення – як мистецтво, як засіб масової комунікації. Якби наше телебачення це поєднувало, йому б ціни не було. Саме державне телебачення може виконувати найголовніше завдання – об’єднувати країну. Не закликами чи ідеями, а єдиним інформаційним простором, щоб ми стали ближче і краще розуміли один одного.

 

Щодо структури, то мені, як людині, яка працює над окремою програмою, хотілося б мати свою повністю сформовану групу. Тут традиції трохи інші: тут різні служби забезпечують різні ділянки творчого виробничого процесу. Як ви знаєте, на цих стиках завжди виникають найбільші перебої.

Тут працює дуже багато людей. Якщо раніше я всіх знала, то тепер про це не варто й думати. Ще мені тут бракує обговорення творчих питань. Колись у нас були «летючки», під час яких ми обговорювали проекти. Там можна було почути професійну критичну думку, там координувалася робота всіх проектів. Нині дещо повертається, але поки що немає чіткого планування, люди не знають, що роблять інші поруч. Можливо, це пов’язано з тим, що канал такий величезний. А може – з тим, що тут так часто змінюється керівництво. Адже в будь-якій творчій організації дуже важливі традиції, тяглість поколінь. Є таке хороше українське слово: «вовтузяться». Деколи те, що відбувається на каналі, асоціюється в мене саме з ним. Приміром, ми зробили програму про Андрія Куркова, а потім з’ясувалося, що він за короткий відтинок часу був уже в чотирьох програмах каналу. Це ж ненормально!

 

Крім суб’єктивних факторів, які впливали на канал, є ще й об’єктивні. Приміром, час. Телебачення напряму пов’язане з тим, у якому часі ми живемо, з тим, що відбувається в країні. Тому тепер воно не може бути таким, яким було в часи, коли я з нього пішла.

– Так, я пішла з УТ-1 на Новий канал у 1999 році, і через десять років я пристала на пропозицію Василя Ілащука і повернулася сюди. В принципі, я повернулася на телебачення, бо два роки  лише викладала.

 

– Це була пропозиція пана Ілащука. Програма задумувалася інакшою; запрошення було, якщо можна так сказати, на назву. А назва була інша, вона передбачала радше вечірню жіночу програму. Одним словом, нічого не буває просто так. Під час обговорення проект стилізувався і виструнчився, почала складатися творча група, з’явилася назва «Лінії долі» (її ми довго обдумували). Проект готували в авральному порядку, нам треба було вже ось-ось виходити в ефір. Великого портфелю в нас не було: одна готова програма й одна відзнята, але ще не змонтована.

 

Тепер ми працюємо в дуже швидкому і напруженому темпі. Програма щотижнева, півгодинна. Це не просто портретне інтерв’ю. Ви ж розумієте, портретне інтерв’ю відрізняється від інтерв’ю в хроніці, як роботи фотохудожника від фотографії на паспорт. Ми намагаємось наблизитися до художньої публіцистики, шукаємо образи, хроніку, хочемо відтворити атмосферу часу, щоб розкрити долю людини. Щоразу, знаходячи якийсь рідкісний матеріал чи цікаву хроніку, ми просто підстрибуємо від радості. В програмі дуже багато іконографії, фотографій із особистих архівів, наших архівів, архівів наших колег, кінохроніки.

– Безумовно. Але справа не тільки в цьому, а й у тім, що картинка несе зміст. Приміром, глядач зрозуміє, що місце, де я починаю чи закінчую програму, невипадкове. Ми завжди ретельно шукаємо місце, де говоритимемо з героєм. Воно обов’язково має бути якось пов’язано з ключовими моментами його життя. Це місце, де людині стає комфортніше, де в неї з’являються зорові образи і вона стає виразнішою й цікавішою на екрані. Ми хочемо не просто одержати інформацію, а вдивитися в очі, дослухатись до подробиць. Зрозуміти час через людську долю. Мені здається, це вкрай важливо, бо багато чого з наших бід від того, що, як казав Шекспір, «урвався зв’язок поколінь». Приходить нова влада – і знову вже все неправильно. Це асоціюється в мене з молодими народами чи варварами, яких нічого не прив’язує до місця, де вони живуть.

 

Нині таке відбувається з нашими містами. Добре, що до Києва приїжджають молоді ініціативні люди, які хочуть робити кар’єру, але ж для них не дорогий, скажімо, той скверик, із якого вони зробили автостоянку. А не дорогий через те, що вони там не сиділи зі своїми шкільними друзями, не їли пончика з повидлом і не сміялися з фільму «Операция “Ы”». Або інший приклад. Я живу біля Володимирської гірки, тому часто проходжу терасою – там, де альтаночка і далі Володимир із хрестом над Дніпром. І тут же стоїть ятка з напоями «Оболонь» чи «Кока-кола». І коли знизу дивишся на цю святу гору, бачиш Володимира з хрестом, а за його спиною – зелений або червоний намет. Отакі моменти свідчать, що перервався зв’язок часів.

 

І ще хочу сказати: наші герої – дивовижні особистості. Колись моя приятелька, досвідчена телевізійниця, спитала: «А що, тобі не дозволяють москвичів брати?». Я їй відповіла, що в нас тільки в Києві стільки абсолютно дивовижних людей, я вже не кажу про Україну. Хто ж розповість про них? Та й що нового я можу дізнатися про Кіркорова?

– Думаю, що сьогодні є певний темпоритм життя, який не дозволяє людині довго сидіти біля телеекрану. Можливо, й сорок хвилин можна було б зробити, бо ж постаті, звісно, розкішні.

– У нас дві групи: два журналісти, два режисери, плюс я і наш координатор Наталя Завертана. Дівчата всі самовіддані, захоплені проектом. У чому його мета? Думаю, наш проект можна порівняти з книгою про час, де кожен герой – окрема глава. Але назва глави – не прізвище, а кредо чи життєва мудрість нашого героя. Це люди, які, проживши певну епоху, зрозуміли щось важливе, щось, що потрібно передати нащадкам. Іноді вони говорять фантастичні речі. Наприклад, Чапкіс у свої 79 років не розлучається з танцювальними туфлями. Він сказав: «Іноді дуже важко, в мене болить спина, але я знаю: якщо я ляжу, лежатиму місяць. Тоді я беру свої туфлі й кажу собі: май бажання бажати». І це дуже важливо – бажати, йти до чогось, весь час кудись рухатись. Або яка цікава жіноча доля Валентини Бердник, дружини Олеся Бердника! Вона розповіла дивовижну історію, як вони тікали з Києва, бо за ними всюди стежили. Після створення Гельсінської спілки вони переїхали з Києва в Гребені (село в Кагарлицькому районі на Київщині). Олесь за три дні своїми руками збив там якусь халупку, принаймні, щоб дощ на голову не лив. І тільки вони там оселились, як по них прийшли: міліція, місцева влада з бульдозером. Олеся не було, а вона з маленькою дитиною на руках сказала: «Мені немає де жити, оце мій дім, якщо хочете – зносьте, але разом зі мною і з дитиною».

– У вас у групі журналісти, режисери, а операторів ви маєте просити?

– Так. Операторський відділ зараз очолює Сергій Лосєв – це легендарна особа. Він розуміє, що важливо витримувати стилістику програми. Від оператора дуже багато залежить. У нас є постійні оператори: Олексій Мансуров і Іван Волошин. Це професійні люди, з якими надзвичайно цікаво працювати.

 

Я хочу відзначити і режисерську роботу. Починали ми з режисером Любою Благодир. Це дуже креативна людина, якій нецікаво працювати примітивно. Скажімо початок і кінець програми ми обов’язково знімаємо у вирі життя. Мовляв сьогодні серед нас є такі люди, зверніть увагу, в них є чого повчитися, вони можуть щось цікаве розказати про себе, про життя, про наш час і про минуле. І краще поступитися ідеальною зачіскою (люди і так мене вже давно знають) або вишуканим костюмом, але дати цю атмосферу реальності і правди

 

– Колосальне. Хоча завжди є що вдосконалювати.

– Я робила все. Були мої проекти, були й не мої. Колись був цілий відділ на телебаченні, де працювали люди, які виходили в кадр. На нас різні редакції писали замовлення. Тамара Стратієнко частіше вела дитячі програми, а я – публіцистичні, новини або концерти. І мені подобалося робити все. Я одержувала надзвичайну насолоду від масових програм. Тоді це була колосальна подія: приїхало телебачення.

 

Дуже любила новини – тоді, за тотального відеозапису, це були єдині прямі ефіри. Я дуже любила закадрові начитки текстів редакції науково-популярних і пізнавальних програм. У нас було дуже багато програм. Це була окрема школа позакадрового читання, не випадково на «Науково-популярній кіностудії», якої тепер, на жаль, немає, начитували матеріали Інокентій Смоктуновський, Зиновій Гердт. Останній навіть сміявся: коли йому телефонували і пропонували прочитати цікавий материал, він казав: «Про шестеренку с левой резьбой?».

– Ми, звісно, могли би знайти спонсорів, але треба зрозуміти, яким чином їм можна вибудовувати стосунки з Національною телекомпанією. Наразі це держзамовлення.

 

– Можливо, можна було б збільшити штат, оскільки ми працюємо дуже напружено, в нас дуже щільний графік. Ми робимо художній монтаж, намагаємось зробити так, як казав Ейзенштейн: «Один кадр плюс один кадр – це більше ніж два». Тобто, щоб була внутрішня логіка, звуко-зоровий образ. А це вимагає більше часу на монтування.

 

-  Що ви скажете з приводу скорочення, яке нині триває в НТКУ? Чи воно виправдане, на вашу думку?

– Це завжди боляче. Об’єктивні причини існують, але людині, яку скорочують, і її родині від цього не легше. Тут важлива обґрунтованість і делікатність. Наскільки мені відомо, то керівництво НТКУ дуже ретельно і виважено підходить до вирішення цієї проблеми.

 

– Безумовно, стало більше свободи, тебе не так контролюють ідеологічно. Але існують інші обмеження, ті ж фінансові.

Змінився сам час, а телебачення завжди є віддзеркаленням часу. Змінилося ставлення до професії. З’явилося дуже багато нових телевізійних професій, відкрилися різні нові технологічні можливості, які вимагають іншої структурної розробки, інших спеціалістів. Спостерігається тенденція до спрощення форм, до величезної кількості каналів, що в принципі робить професію неунікальною в порівнянні з радянським часом. Тобто це вже не елітарна штучна професія. Колись потрапити на телебачення було дуже складно, треба було пробитися. Оскільки перевірялася вся твоя біографія, за тобою не мало бути ніяких плям. Якщо за тобою, не дай Боже, знайшли якийсь компромат – це був кінець твоїй кар’єрі. Нині ж людина тільки приходить на телебачення – й одразу стає «зіркою», вона йде не працювати, а в зірки. А насправді зірками ж були перші. Колись у великих містах диктор телебачення уособлював уявлення про красу в цьому регіоні. Я прослідкувала це в Україні, оскільки застала ще перших українських дикторів. Це справді так. Приміром, першою в Одесі була Неллі Харченко, яскрава, красива, усміхнена, з хорошим почуттям гумору – це одеситка, в якій були і сонце, і море, і веселощі. Або серйозна чорнява строго вдягнена з низьким голосом Наталка Березовська з Харкова, міста із величезним науковим і промисловим потенціалом – дуже серйозного міста. Львів славився панею Стефою. Київ мав двох – красуню з косою Ольгу Даниленко й усміхнену яскраву білявку Олену Миколаєву. Бо в Києва багато облич.

 

– Толя Васянович. Я знаю, що в нього є невелика програма про мову на ТРК «Київ», він її робить із величезним задоволенням. У нас тут працюють Іван Вовк, Женя Сальников, Оля Кругликова.

 

– Так, я знаю. Розумієте, Толю я знаю давно, він себе не переоцінює. Нам в Інститут журналістики КиМУ дуже потрібен був фахівець із техніки мови, мовленнєвої культури. Я телефонувала Толі і запропонувати йому. Я знала, що він орфоепіст, дуже хороший спеціаліст саме з техніки мови і постановки голосу, і потрапила саме тоді, коли з ним трапилася ця неприємність.

– Ні, це не в нас. Я взагалі кажу про телебачення. Приміром, я робила тут із Тамарою Медаковою та Оленою Золотарьовою програму «Наше кіно». В цей час Олександр Ткаченко запросив мене на Новий канал, я не могла просто кинути програму про кіно, тому думала поєднувати. Але в тодішньому НТКУ вирішили, що раз вона там, то хай її не буде тут. Передали через третіх осіб, ніхто навіть не зробив спроби зустрітися і поговорити. А ви кажете «з почестями», я не розумію, чому хороші традиції не збереглися. Ще Савенко збирав наших ветеранів у студії звукозапису, їх вітали, давали невелику допомогу. Але справа не в допомозі, а в тому, що молодь дивиться, в який колектив вона прийшла працювати.

– Я роблю дуже багато відкриттів. Не думаю, що за чотири роки викладач може щось глобально змінити. Я починаю так: навчити я не можу, але ви можете навчитися. По-перше, якщо говорити про телевізійну журналістику, то на неї має бути відбір на конкурсній основі. Не можна калічити людей. Може, вона буде геніальним менеджером або успішним і дуже популярним адвокатом, але телебачення – це не її. Та нині ніде цього не роблять. Основний принцип набору – несіть гроші і вчіться.

 

Я не хочу нікого ображати, але коли людина, яка займає посаду телевізійного редактора, каже, мовляв, прес-секретар якогось високопосадовця дав нам годину для зйомок на півгодинну телевізійну програму, то я розумію, що мені немає про що з ним говорити. Із прес-секретаря що взяти, він собі захищає інтереси свого керівництва, але ж телевізійний редактор погоджується на це, тобто він не уявляє, що значить – зробити таку програму.

 

З телеведучими своя «історія». Репортер вимагає зовсім інших якостей особистості, ніж, наприклад, оглядач чи, скажімо, шоумен. Це зовсім різні професії. От Юрочку Горбунова, якого я дуже люблю, яким я захоплююсь як шоуменом, я не можу уявити ведучим новин, це була б нісенітниця. Це інша органіка, це вимагає зовсім іншої людської психофізики. Тому, набираючи студентів, ми мусимо розуміти, кого ми беремо і для чого. Адже ж ми візьмемо людину, а потім це стане для нею трагедією життя.

 

Справа ще й у тім, що, на жаль, немає нині вузів, які б не готували спеціалістів телебачення, це все наслідки комерціалізації. Ідуть в журналісти, бо нині це модно. Вузів багато, а фахівців обмаль. Ті люди, які домоглися успіху на телебаченні, поки що не йдуть у викладання. Тому іноді дивуєшся, що викладає людина, яка навіть не сиділа в кадрі, не брала мікрофона, не їхала на репортаж. Можливо, з часом це якось виструнчиться, але я думаю, що студенти не мають бути такими довірливими. Треба аналізувати, в кого ти хочеш вчитися.

 

– Як на мене, дуже заважає суфлер. Суфлер – це добре, коли величезний темпоритм, наприклад, у новинах, там не треба брати дурного в голову, там треба проінформувати. Але який може бути суфлер, коли людина розмірковує в кадрі, коли вона тебе запрошує до співпереживання, виходить до тебе на таку коротку дистанцію, коли важливі очі? А вони впираються в оцю стінку суфлера, це одразу видно.

 

Я пам’ятаю, як суфлер з’явився на українському телебаченні і, як усе найновіше і найдорожче, використовувався в абсолютно виняткових ситуаціях. Ми навіть поруч не стояли, він використовувався, коли приходили керівники партії, уряду. Одного разу завітав Володимир Щербицький, і йому з гордістю показали другу студію, де стояв суфлер. А він категорично відмовився ним користуватися: «Никогда в жизни! Я видел своего коллегу, который этим пользовался, он как козел мотал головой». Звісно, тепер уже ніхто «не мотає головою», але погляд усе ж бігає.

Безумовно, я за технічні новації. І суфлер потрібен, але ти не мусиш бути додатком до суфлера. Знову ж таки, є програми, в яких це необхідно, приміром, новини, а є такі, в яких це просто протипоказано.

 

– Рейтинги – це гра, вигадана менеджерами каналів для взаєморозрахунків із рекламодавцями. Вони собі вигадали – вони собі й граються. От як пояснити феномен, наприклад, програми Тамари Володимирівни Щербатюк? Здавалося б, ну що там такого особливого, ну які там можуть бути рейтинги? Але вона працює на свій сектор і має свого глядача, який чекає її програми.

 

– Ви знаєте, можливо, це все пов’язано з тим, що все життя мені доводилося багато працювати. Мені було дуже цікаво робити різні програми, але я би не змогла все життя робити тільки «Погоду». Мені надзвичайно цікаво поєднувати різні роботи. Нині я захоплена програмою «Лінії долі», це безцінне спілкування і пошук пластичних форм виразності. Для мене найцікавішим завжди була людина в кадрі – жива людина, яка мислить у кадрі, розмовляє, коли в її очах пульсує жива думка. Те, що я виходжу на сцену, – це особливий, абсолютно окремий творчий стан, який вимагає своїх засобів виразності. Він дає тобі щось інше, тому це мені й подобається. А те, що я багато встигаю… так я від багатьох речей і відмовляюся, як не дивно.

– Супутникове. Чоловік дивиться Савіка Шустера, політичні ток-шоу, я не можу сказати, що я від них у захваті. Я дивлюся прем’єри, намагаюсь аналізувати з професійної точки зору, скажімо, нове ток-шоу «Лично доступен» із Дмитром Дібровим на НТВ або «Культурний фронт» із Юрієм Макаровим на Першому.

 

– Так, велика. Єдине – ми не разом. В мене двоє дітей, вони такі молодці. Донька Олечка має трьох своїх дітей, вона зі своєю родиною живе у Канаді. До речі, мій зять працює на телебаченні. У сина Петра двоє дітей. У мене п’ятеро внуків. Наймолодша Сонечка народилася наприкінці того року.

 

– У нас дуже великий рід у Києві. Сестри ще моєї бабусі завжди збиралися на Різдво в моєї мами. За традицією, завжди готувалося, як годиться, дванадцять страв, мамина кутя. Коли донька поїхала до Канади, взяла всі рецепти, щоб продовжувати нашу сімейну традицію. Новий рік ми обов’язково зустрічали сім’єю, навіть якщо я затримувалася на ефірі мене завжди чекали. Я брала у костюмерній на цю ніч костюм і з’являлася в ньому додому. Бо це було свято для дітей.

 

Є ще така традиція: коли ми вітаємо одне одного з днем народження, намагаємося покласти подарунок іменинникові під подушку, поки він спить. Щоб уранці відразу було свято. Ще одна традиція – в домі обов’язково має бути тварина. Нещодавно я розпрощалася зі своїм котом, який жив із нами 17 років, дуже важко це пережила. І син із невісткою подарували мені чудову кішку – британська висловуха. Ви знаєте, тварини дають дуже багато позитивних емоцій, а для дітей це дуже важливо, бо вони звикають про когось дбати.

 

– Мене запрошували на музичний і на один із найбільших загальнонаціональних каналів. Але, як я вам уже казала, найцінніше для мене – це все-таке людські долі, тому я роблю «Лінії долі». Мені здається, це особливий журналістський кайф – витягти щось невідоме й показати його глядачеві. Такі речі мені набагато цікавіші, ніж чергове використання розкрученого імені.

 

– У лютому я поїхала на два тижні відпочити в Кончу-Заспу, взяла із собою так звану бабську літературу. Це була Діна Рубіна, Людмила Улицька й останні номери «Нового мира». Ось це я останнім часом і читала :). Із періодики передплачую журнал «Детектор медіа», «Искусство кино» і журнал «Шо», бо мені цікаво, що там у нашому культурному авангарді робиться. Газети ми не передплачуємо, а купуємо. Намагаюся не пропускати матеріалів Ірини Петровської в «Известиях».

– Є така історія: молодий музикант хоче потрапити в Карнегі-хол, назустріч іде сивий чоловік із футляром від скрипки. Молодий запитує: «Перепрошую, ви не підкажете, як потрапити в Карнегі-хол?», той підвів очі й каже: «Працювати, молодий чоловіче, працювати і працювати!». Якщо тобі дав Бог талант чи здібності, то не розгуби, не розтринькай, працюй! Як казав колись заступник голови Держкомітету телебачення і радіомовлення Адам Дмитрович Яровенко, працюйте, ми вас помітимо :)!