Чому Україна – не Росія? Чітка відповідь на це риторичне запитання, очевидно, існує, навіть не одна. Проте ви точно не знайдете її в мультиплікаційному 3D-серіалі «Сказання про Хрещення Русі».

Про його появу було оголошено ще у травні 2007 року на прес-конференції в УНІАНі. Генеральний продюсер музичного телеканалу «Enter music» та громадський діяч Юрій Молчанов тоді повідомив, що 12 серпня цього року на Співочому полі за ініціативою міжнародної громадської організації «День Хрещення Русі» буде проведено масштабний концерт, присвячений Дню Хрещення Русі. Цей захід обіцяють проводити щороку. До «Дня Хрещення Русі» приурочений і мультфільм.

Канал «1+1» розпочав показ мультсеріалу 9 липня. Зі «Сказання про Хрещення Русі» ми дізнаємося про просвітницьку діяльність братів Кирила та Мефодія, які внормували слов’янську писемність (ефір 11 липня). Нам розповідають про походи князів Аскольда і Діра на Візантію, в результаті чого Аскольд став одним із перших християн (ефір 12 липня). Говорять про велич княгині Ольги та її стосунки з Візантією (ефір 13 липня). Очевидно, кожні наступні 5 хвилин мультсеріалу розкажуть про чергову важливу подію чи потужну історичну постать Київської Русі.

В ефірі українського каналу йде україномовна версія, проте відомо, що виробник мультсеріалу, компанія «Стар Медіа», готує або вже підготувала російську версію «Сказання про Хрещення Русі», тож мультфільм пройде і в російському ефірі. В цьому немає нічого поганого: спільне виробництво в Україні практикується, російський телеринок цікавіший з фінансової точки зору, з рештою, ми – партнери і брати-слов`яни. Проте, з огляду на цей факт, стає зрозумілим, чому у «Сказанні» бракує України як спадкоємиці Київської Русі.

Тут ми ступаємо на досить вузеньку і небезпечну з погляду політкоректності стежку. Суперечки про те, чим була похрещена князем Володимиром Київська Русь – протоукраїнською чи проторосійською територією, і чиї предки її населяли – наші чи російські, не вщухали, не вщухають і навряд чи скоро припиняться. Очевидно, аби зайвий раз не викликати вовка з лісу, виробники «Сказання про Хрещення Русі» непросту тему просто обійшли, давши тим самим зрозуміти, що в України і Росії є багато сторінок спільної історії. На це, до речі, прозоро натякалося і під час тривалого обговорення, в тому числі – на «Детектор медіа», телевізійного детективу «Смерть шпигунам!» Справді, історія Росії від 1917 до 1991 року, зокрема – часи Великої Вітчизняної Війни (1941-1945 рр.), практично невід`ємна від історії України, тоді – Української РСР, стратегічно важливої братньої республіки. Проте, хоч я не історик, а лише журналіст, мені здається, що подібні аналогії з історією Київської Русі проводити не зовсім доречно.

Почати хоча б і з того, що в основу «Сказання про Хрещення Русі» покладені твори Святого Дмитрія Ростовського, в миру – Данило Туптало (1651-1709). Майбутній письменник, просвітитель та церковний діяч народився на Київщині, в родині козацького сотника. Вчився в Києво-Могилянській колегії, після постригу був монахом у Києві, потім – проповідником та ігуменом різних українських монастирів. У своїх проповідях він дозволяв собі критикувати реформи Петра Першого як неприйнятні для України. Навіть те, що письменник-монах помер у Ростові, зовсім не робить його російським просвітителем. Отже, навряд чи хто буде сперечатися, що всі свої твори Дмитрій Ростовський (канонізований за 38 років після смерті) писав виключно з українських позицій та української точки зору. Між тим, як мені здалося, графічно виконані та озвучені українською «Сказання про Хрещення Русі» мають щось невловиме, що в результаті робить його чимось на кшталт, якщо можна так висловитися, «середньої статі» або «середньої національності». Ця «середність» добре знайома глядачам серіалів українського виробництва, призначених для показу в Росії та інших країнах СНД. ЇЇ маркетологічне обґрунтування не раз лунало у прагматичних і дещо цинічних коментарях продюсерів: мовляв, глядач завжди воліє бачити «свій», близький йому культурний контекст. Натомість, «чужий», - навіть якщо йдеться про найближчих сусідів і «братів», - викликає у глядача роздратування. Про цей феномен, утім, не раз писав і ваш автор.

Поза тим, письменник Павло Загребельний свого часу взагалі радив уникати розмов на тему спадщини Давньоруської держави: чия вона все ж таки – українська чи російська? Це питання однозначно спекулятивне і політичне. Та він також радив не забувати одного історичного факту: коли хрестилася Київська Русь, міста з назвою Москва на тодішніх картах ще не було. Між тим тисячоліття хрещення Русі з невідомих причин святкувалося 1988 року чомусь у Москві, тоді як логічніше було проводити урочистості в Києві. Вічним каменем спотикання в подібних суперечках буде ключове слово «Русь», і у вічних суперечках всі забуватимуть, що і Україна, і Росія, і Білорусь почали формуватися як окремі країни одночасно з появою і формуванням національних мов та в процесі міжусобних війн та подальшої роздрібненості Київської Русі на князівства.

Однак, повторюся, залишмо ламання списів у цій боротьбі історикам. Бо є більш приземлене запитання, на яке можна знайти відповідь. А саме: чому «Сказання про Хрещення Русі» показують у ефірі каналу «1+1» в досить незручний для масового телеглядача час – о 16 годині? Кожна серія – це лише 5 хвилин. Їх цілком можна було знайти в прайм-тайм, скажімо, після випуску новин і перед серіалом. Розумію, о цій порі ефірний час дорожчий, тож «підрізати» хвилини, продані під рекламу, ніхто не буде. Однак колись на «Інтері» для подібних «просвітницьких» коротеньких мультиків час у праймі знайшовся.

Без сумніву, на російських каналах прайм-тайм для історичних і просвітницьких серіалів також знайдуть. І серіал, створений українською компанією на українському ж матеріалі (принаймні, на думку вашого автора), працюватиме на зміцнення впевненості росіян у тому, що держава Київська Русь була праматір’ю Російської Імперії. Адже сучасній російській державі це потрібно, на відміну від української. Тому в Росії спокійно знімають повнометражні мультфільми типу «Князь Володимир», подаючи їх дітям як белетризовані сторінки російської історії, показуючи в наших кінотеатрах і продаючи нашим дітям на DVD.

А у нас, уникаючи цієї теми навіть у мультиках, вважають за краще «не загострювати» і без того гострі міжнаціональні стосунки.