Є підозра, що невдячна це нині справа - робити репортажі з Криму. На думку вашого автора, найпродуктивніший формат, котрий відобразить реальний стан на окупованій території - прямі включення, трансляція онлайн, стріми, викинуте в мережу аматорське відео. Ситуація на півострові міняється настільки швидко, що сюжет, підготовлений для новин, як і розгорнута стаття для друкованого чи інтернет-видання, ризикують застаріти вже на стадії створення. Якщо й потрібна аналітика, то навряд чи передусім журналістська: зараз про Крим повинні думати українські військові та політичні уми.

Тим не менше, спеціальний репортаж журналіста «1+1» Акіма Галімова «Операція Крим», (ефір 14 березня о 20.30) не лише ставить, а й значною мірою підказує відповіді на питання, що і, головне, чому відбувається зараз на Кримському півострові. Хоч репортер працював у Криму тиждень, записані інтерв'ю й коментарі не першої свіжості, і взагалі на момент ефіру події в Криму та довкола Криму динамічно розвивалися, вдалося окреслити й навіть закріпити деякі визначальні тенденції. Здатні стати точкою опертя для подальшого розуміння як не наслідків - цього не знає ніхто - то напевне причин кримського конфлікту. Зокрема, неможливості загасити пожежу в зародку.

Та найперше - про асоціативний ряд. Вже перші кадри з озброєними й небезпечними «зеленими чоловічками», котрі блокують ззовні обнесені бетонними парканами та колючкою периметри українських військових частин, нагадали мені третій сезон успішного американського серіалу «Ходячі мерці». Хто пам'ятає, герої, рятуючись від навали зомбі, заховалися в добре укріпленому приміщенні в'язниці. Вийти не можуть, бо зовнішній периметр заблокований зомбаками, чиє походження невідоме, а мета незрозуміла. Точніше, зомбі мають одну примітивну установку: загризти всякого, хто вийде за периметр. Тому що це - живі мислячі люди. Їх треба перетворити на таких самих нелюдів, що існують в окремій, паралельній реальності. Для чого, яка потреба перетворювати всіх довкола на зомбі, самі чудовиська відповіді, звісно ж, не дадуть. Бо, вибачте за тавтологію, зомбовані.

Військовий експерт Валентин Бадрак, який є серед інших спікерів 45-хвилинного фільму, каже очевидні речі. А саме: те, що відбувається в Криму нині, планувалося десять років. Про наміри сусідньої держави «покласти» Кримський півострів регулярно доповідали не лише попередній владі, яка сама ж і брала в цій операції участь - аналітики намагалися достукатися й до «помаранчевих». У зв'язку з цим є ще одна асоціація, хай не зовсім доречна: коли товаришу Сталіну періодично сигналізували про намір пана Гітлера почати військове вторгнення на радянську територію, той або не реагував, або наказував показово карати панікерів.

Результатом, як відомо, стала кровопролитна війна, в яку втягнули і українців. І в рамках якої, нагадаю, вдалося організувати та провести два масових геноциди: депортацію чеченців та кримських татар. Зараз не лише ми, на материковій Україні, а й передусім кримчани пожинають плоди цієї політичної байдужості. Між іншим, кримські татари саме зараз бояться нового геноциду з боку Російської Федерації.

Далі Акім Галімов вустами різних експертів повідомляє, знову ж таки, очевидні факти: частина російськомовного населення Криму легко піддалася на російську пропаганду. Яка велася не лише за допомогою телебачення, а й через створення та активізацію численних проросійських організацій. Проте політика відіграє насправді не аж таку велику роль - «Русское единство», кероване Сергієм «Гобліном» Аксьоновим, навіть в умовах проросійської пропаганди та агітації набрало на місцевих виборах аж 4 % голосів. Утім, це не завадило Аксьонову оголосити себе «начальником Криму» - але насправді прізвище й персона лідера сепаратистів могли бути інакшими. Бо самовизначенням Криму українська влада й, відповідно, українські ЗМІ практично не займалися. Натомість політики, авантюристи та засоби масової інформації Російської Федерації почали успішно обробляти той ґрунт, яким відмовилися займатися в Україні.

Тож коли я чую про нібито програну інформаційну війну в Криму та й по всій країні, категорично з цим не згоден. Не можна програти там, де навіть не починав грати. Вважаючи, що територіальна цілісність держави - це лише політичні кордони, а не реальні людські настрої, погляди, вподобання та переконання.

У зв'язку з цим досить показовим є спілкування Галімова із заблокованими в частині феодосійськими морськими піхотинцями. З одного боку, вони залишаються вірними присязі. Служать народу України та не збираються складати зброю. Проте бажають слухати лише своїх командирів, абсолютно не довіряючи верховній владі. І зовсім уже парадоксальне: морпіхи, котрі готові відбити атаку окупантів... не сприймають майдану, його намірів, ідей та досягнень.

Тобто, відстоюючи територіальну цілісність та незалежність України, наші бійці одночасно вважають нинішню владу в країні такою, яка здобута не зовсім законно. Отже, не розуміють і дотепер, ким був та лишається Віктор Янукович. Чому саме його зусиллями та стараннями правлячої Партії регіонів армія перебуває в плачевному стані. Й не можуть усвідомити: «зелені чоловічки» та інші агресивні зомбі по той бік паркану - прямий наслідок того, що Янукович допомагав Путіну всі ці роки готувати операцію «Крим». Вважаючи, що того президента, котрий прокрався, віддавав накази калічити та вбивати українців і втік, справді треба було переобрати у 2015-му, а не змусити піти раніше. Бачите, тут працювати й працювати. А ви кажете, колеги, роботи нема...

Нарешті, найчастіше в фільмі-репортажі Акіма Галімова звучить слово «провокація». Окупанти називають провокаторами українських вояків із Бельбеку за їхню спробу розблокувати частину. Так звана самооборона, між іншим - найагресивніші персонажі з усіх, кого ловить камера, обзиває провокаторкою стару жінку, до якої один із бугаїв застосовує силу. Вона ж, своєю чергою, називає провокаторами «самооборонців». Нарешті, красномовно звучить фраза одного з кримських татар: на протести виходять лише жінки, бо поява мужчини автоматично розцінюється агресором як провокування до силових дій.

Словом, усякий опір, навіть пасивний, тут видається за провокацію. Що автоматично може стати причиною агресії. Конкретніше - дасть привід для стрілянини, насильства, убивства. Складається враження: вся Україна, повставши одного разу проти тиранії, бо все дістало, спровокувала цим самим Володимира Путіна. І, за вивихнутою логікою, дала йому легальний привід для агресії.

Ще час від часу чути слово «наказ». Російським солдатам наказали, ось чому вони в Криму. Українські морпіхи спокійно визнають право агресора виконувати наказ. Бо в них є свій наказ - не здаватися. Бойовикам так званої самооборони теж наказують, і вони, ховаючи лиця від об'єктиву, зізнаються, хто в них «старший». Козакам у папахах захищати російськомовних кримчан від «бандерівців» наказала їхня батьківщина. Мітинги під російськими триколорами наказує збирати агресивне російське телебачення.

Здається, лише українським журналістам, волонтерам, дружинам заблокованих військових, кримським татарам та іншим людям доброї волі ніхто не наказує говорити правду й чинити бодай невеликий опір окупації чужих та бандитизму легалізованих тітушок. Тож незалежно від того, що станеться в Криму завтра, розгорнутий репортаж Акіма Галімова нагадує: там зараз із одного боку керує товариш Путін, а з іншого - не керує ніхто.