І в кожного кримського татарина є своя родинна історія про 1944 рік. Майже в кожній сім’ї є своя травма, смерть, зникнення, дорога у товарному вагоні та втрата дому.

Моїй бабусі було вісімнадцять років. Вона хворіла на ревматизм і майже не могла ходити. Тому під час депортації її несли на простирадлі старші брати. Я часто думаю про цю сцену. Про молоду дівчину, яка ще навіть не встигла по-справжньому пожити, закохатися, відчути себе дорослою, і яку вже виривали з її дому, її землі, її моря та її життя.

Моєму дідусеві по татовій лінії було тринадцять. Під час депортації померла його мама. Він залишився сам. Потім разом з іншими безпритульними ромськими дітьми просив їжу й гроші на вокзалах. Його батько довго не міг його знайти. І коли я думаю про це сьогодні, мені складно навіть уявити рівень самотності й страху тринадцятирічної дитини, яка за кілька днів втратила і дім, і матір.

Але коли я згадую про депортацію, я насправді думаю не лише про саму трагедію. Не лише про злочин і не лише про біль.

Я думаю про майбутнє, якого не сталося.

Я думаю про той Крим, який міг би бути, якби кримських татар не виселили у 1944 році. Яким був би півострів, якби не ця вирвана історія. Як би виглядали наші міста. Якою була б кримськотатарська культура сьогодні, якби її не намагалися знищити десятиліттями. Якою могла б бути доля моєї бабусі. Моєї мами. І в тому числі моя власна доля.

Бо депортація — це не лише про смерть. Це ще й про вкрадене майбутнє. Про ненароджених дітей, нестворені книжи, будинки, які ніхто не побудував. Про сади, які ніхто не посадив. Про життя, які так і не були прожиті до кінця.

Кримські татари були вигнані зі свого особистого раю у 1944 році.

А у 2014-му вже українці разом із кримськими татарами знову втратили Крим після російської окупації. І для мене в цьому є якась страшна історична циклічність. Ніби ця земля постійно стає місцем втрати, розриву й незавершеності.

І тепер наше теперішнє існує без Криму. А сам Крим водночас існує без нас.

І це, мабуть, одне з найдивніших відчуттів у світі — знати, що десь є місце, яке ще зовсім недавно було частиною твого щоденного життя, а тепер там відбувається якесь окреме існування. Там помирають мої родичі. Там народжуються діти моїх родичів. Там змінюються пори року. Цвітуть дерева. Хтось виходить до моря. Хтось п’є каву в Бахчисараї. І все це відбувається без тебе.

Наче частину твого життя просто відрізали й залишили існувати окремо.

Іноді мені здається, що спогадів про Крим стає все менше. Вони стираються, як галька на морському узбережжі, яку роками обточує вода. Снів про Крим теж стає менше. А рана водночас — більша.

І найстрашніше, мабуть, у тому, що з часом ти починаєш вчитися не торкатися цієї рани щодня. Не тому, що вона загоїлася. А тому, що вона настільки глибока, що психіка просто не здатна постійно жити з цим болем.

Іноді легше не згадувати. Не відкривати старі фотографії. Не дивитися зайвий раз на море. Не говорити про дім.

Бо варто лише трохи торкнутися цих спогадів і з самого дна душі знову підіймається весь цей мул болю, втрати, туги й неможливості повернення.

На фото моі бабуся Кафіє та мама у Феодосії. 1967 рік. Коли ми вже могли їздити до Криму, але не могли там жити

 Джерело: фейсбук-сторінка Севгіль Мусаєвої