Чим хороший новий 8-серійний фільм компанії «Стар Медіа» «Смерть шпигунам!»?

По-перше, він доволі красномовно засвідчив те, про що ми знали й раніше - в Україні цілком достатньо професіоналів, здатних  робити кіно пристойного рівня.

Очевидна заслуга продюсерів і режисера -  якісний акторський склад на чолі з російськими «авторитетами» - Валерієм Золотухіним, Олександром Пашутіним, Наталею Колякановою та Юрієм Нифонтовим, які разом з молодими Микитою Тюніним та Олександром Єфімовим та киянами Віктором Сарайкіним і Олегом Савкіним кваліфіковано виконали свою роботу.

Ще один плюс -  реалізація не надто звичних для нашого кіновиробництва складних зйомок, у тому числі підводних.

Заслуга автора сценарію - грамотно, хоч і без особливої оригінальності, прописана детективна інтрига, яка таки змушує глядача стежити за сюжетом - а це вдається далеко не всім сценаристам, якщо судити з того, що іноді можна побачити в телеефірі під назвою «детектив». 

Щоправда, до реалізації, заявлених свого часу продюсерами претензій на створення фільму в жанрі воєнного хоррору, на мій  погляд,  справа так і не дійшла. Особливої стилістичної новизни і оригінальності у фільмі не помічено.

А спроби поекспериментувати у жанрі  містичного тріллера у воєнному (чи післявоєнному) антуражі робилися і раніше. Років п'ять тому відомий режисер Володимир Хотиненко зняв 4-серійний фільм   «П той бік вовків»за мотивами повісті сучасного російського письменника Олексія Біргера. Там дільничний міліціонер, він же  колишній контррозвідник, у виконанні фактурного Владислава Галкіна  намагався розгадати таємницю серії загадкових убивств у віддаленому  підмосковному селі.

Дія фільму відбувалася у перший повоєнний рік, акторський склад був потужним (крім Галкіна знімалися там Валентин Гафт, Олександр Балуєв і Сергій Гармаш), а міцна літературна основа робила персонажів об'ємними, а  містичну атмосферу - відчутнішою.

У «Стар Медіа», натомість,  вийшов просто добротний  воєнно-пригодницький фільм з елементами детективу. «Смерть шпигунам!» цілком очевидно реанімує традиції  радянського пригодницького кіно «про війну», адресованого передусім  дітям і підліткам - де вороги гинуть десятками від однієї автоматної черги, головного героя не беруть ні кулі, ні снаряди, а   «Мерседес» із нашими розвідниками завжди втікає від погоні.

«Легкість» обраного жанру дозволила авторам фільму відмовитися від смакування «правди війни», яка з різною мірою доречності фігурує в багатьох «новодєлах» сучасного російського воєнного кіно. Штрафбат, допити із застосуванням спецзасобів - все це у фільмі не стільки ознаки суворої реальності, скільки  додаткові елементи для загострення пригодницької інтриги. 

Не сумніваюсь, що учасники зйомок отримали неабияке задоволення від можливості повернутися до дитячої гри «у войнушку» серед мальовничих пейзажів Східного Поділля і балаклавських бухт. А заодно створити і випустити в ефір, акурат до Дня Перемоги, невибагливий і симпатичний мікст, як сказали б  фанати комп'ютерних ігор, - «бродилки» і «стрілялки».

Який знайшов чимало шанувальників (якщо судити за порівняно високими рейтингами). Виявилось, що традиції шпигунських кінохітів минулого, на зразок «Секретного фарватера» чи «Експерименту доктора Абста» живі в серцях глядачів.

І цей факт відкриває перед нашими кінематографістами заманливі перспективи. Жанр воєнних пригод може, наприклад, повернути в культурний оборот десятки творів з ностальгічної книжкової серії, популярної в 60-70 роках минулого століття, яка так і називалася – «Военные приключения». Дехто з її нині забутих авторів дозволяв собі такі польоти фантазії, в порівнянні з якими сюжет про секретну підводну базу гітлерівців на Вінниччині і страшну звукову зброю виглядає досить невинно.

А там дивись, дійде діло до  українських авторів ретро-пригодницької літератури - Ростислава Самбука чи Михайла Канюки (чим, наприклад, не рейтингова назва для міні-серіалу – «Крах чорних гномів»?).

А якщо говорити серйозно, то схоже на те, що вітчизняній телекритиці пора зав'язувати з рефлексіями з приводу мало не  кожного серіального продукту, виготовленого українськими кінематографістами.

Сьогодні українські серіали на власному ринку повноцінної конкуренції практично позбавлені. Фільмів поки що не так багато, а взаємозв'язок продакшн-компаній із провідними каналами настільки тісний,  що практично кожній прем'єрі гарантоване місце у прайм-таймі. Цей факт, у свою чергу, позитивно відбивається на рейтингах, і у зв'язку з цим іноді породжує у наших кіномитців певні ілюзії щодо особливої художньої цінності  власного продукту. 

До речі, після того як в Україні поставили «на потік» виробництво довгограючого «мила» для безперебійного постачання його в ефір своїх і російських каналів, нікому  вже не спадає на думку аналізувати його художні якості. Та й самі виробники подібної продукції достатньо реалістично оцінюють її рівень і просто чесно відробляють свої гроші, не впадаючи в недоречні амбіції.   А колись же, смішно згадати, в «Телекритиці» доводилось аналізувати «Небо в горошок»... 

Отже, слід просто дочекатися, коли рахунок серіалів і фільмів, що зніматимуть в Україні, буде вестися на десятки, а може, й на сотні. Тоді остаточно пройде радість неофітства, яка спонукає критиків вишукувати в посередніх - але «своїх»! - фільмах  неіснуючі достоїнства, і вони, нарешті, зможуть шукати серед індустріального кінопотоку щось справді варте уваги

А фільм «Смерть Шпигунам» займе гідне місце під рубрикою «Кіно для дітей та юнацтва». Десь поряд із шпигунським хітом середини 60-х під назвою  «Акваланги на дні». Теж, до речі, знятого українською кіностудією...