Слов`янську шафу вже продали
Восьмисерійний телевізійний шпигунський ретро-детектив «Смерть шпигунам!», остання серія якого пройшла 10 травня в ефірі каналу «1+1», можна вважати ще одним справді успішним проектом компанії «Стар Медіа». Вдало вибрана насамперед тема: я ще не бачив жодної публікації про те, що СМЕРШ у роки війни себе чимось скомпрометував. Там ловили не вигаданих «ворогів народу», а реальних ворожих шпигунів та диверсантів. До того ж, історія про те, як шукали одного шпигуна, а знайшли ціле шпигунсько-диверсанське кодло, вийшла на диво чесною: автори стрічки жодним чином не претендували на достовірність у відтворенні роботи СМЕРШу і взагалі не намагалися зняти так зване серйозне проблемне кіно про війну, однозначно подаючи своє дітище як зразок суто розважальної продукції з усіма притаманними цьому жанрові атрибутами. Нарешті, цим фільмом виробники підтвердили існування і поширення, передусім – у масовій культурі, моди на радянське ретро.
Але, захопившись власною грою, автори «Смерті шпигунам!» на якомусь етапі перестали звертати увагу на речі, котрих у старому доброму радянському багатосерійному телевізійному кіно, під яке досить вдало стилізований фільм Сергія Ляліна, не могло бути за визначенням через відповідальність занудних радянських редакторів та запрошених консультантів. Йдеться не про цензуру та тематичні обмеження, а про елементарну неуважність і недотримання логіки детективного жанру.
Та спочатку – про факт, що не може не тішити. Я б назвав його навіть історичним та переламним для всієї копродукції, яка знімається тепер в Україні хоч для великого, хоч для телевізійного екрану. А в тому, що ми маємо справу з копродукцією, сумніву немає: просто так російські актори, серед яких – «зірка» вже культової «Країни глухих» Нікіта Тюнін (Іван Сирота) і зірка стовідсоткова, навіть без лапок, Валерій Золотухін (Макарич), у стрічках українського виробництва не з`являються. Поза сумнівом, «Смерть шпигунам!» матиме досить рейтингові покази на російських телеканалах. Знаючи і розуміючи це, продюсери Влад Ряшин та Юрій Мінзянов пішли на безпрецедентний, як на мене, крок. Дія фільму відбувається не «десь там» і не «де завгодно», а має чітко визначені географічні координати – Україна, Вінниччина. Прізвища головних та другорядних персонажів – здебільшого українські. А начальство капітана Сироти взагалі сидить у Києві і бачить з вікна Лавру.
Такої географічної відвертості не наважувався собі дозволити ще ніхто. Починаючи від продюсерів «Дня народження Буржуя», які зі стратегічних комерційних міркувань не називали Київ, на натурі та в інтер’єрах якого знімався цей серіал, Києвом. Виглядає так, що продюсери «Смерті шпигунам!» нічим не ризикують. І скоро їхній приклад почнуть наслідувати інші колеги, а це значить, що, скажімо, Новгород-Сіверський не буде безіменним містом N, як це було колись у серіалі «Небо в горошок» виробництва Нового каналу.
Віддаючи належне цьому факту і так само аплодуючи власне детективній інтризі, виписаній із дотриманням усіх законів жанру, все ж таки не можу не згадати низку моментів, що заважали розслабитися й отримати задоволення від перегляду.
Про сюжет стрічки «Детектор медіа» вже писала, анонсуючи прем’єру «Плюсів», тому лише нагадаю: кращий оперативник СМЕРШу капітан Іван Сирота намагається розібратись у смерті офіцера невеличкого гарнізону, розташованого на території звільненої Вінниччини неподалік від знищеної ставки Гітлера «Вервольф». Йому треба знайти німецького шпигуна, «крота», яким може виявитися хтось із шести офіцерів гарнізону. Чим далі просувається в своєму розслідуванні Сирота, тим частіше довкола починають відбуватися якісь містичні події. Але саме містичну складову інтриги сценаристу Марку Гресю і режисеру Сергію Ляліну не зовсім вдалося дотримати до кінця. Хоча саме вона мусила інтригувати глядача навіть сильніше, ніж технологічний пошук «крота». На мою думку, німці в цьому кіно почали виходити на сцену надто рано. Автори втомилися окреслювати їхню незриму присутність штришками і пунктирами, і з шостої серії несподівано, а головне – зовсім необґрунтовано випустили всю цю ораву диверсантів на світ Божий. Фільм одразу наповнився персонажами, які своєю присутністю й необхідністю щось робити і говорити, відволікали нас від стеження за діями та логікою тих, хто цих самих німців та їхніх агентів у нашому тилу шукає.
Як продовження теми – історія з аквалангістами. Сучасних глядачів аквалангом не налякаєш, проте у 1944 році вони вироблялися не партіями, а поштучно. І ми повинні були зробити це відкриття разом із капітаном Сиротою та його колегами. Тільки після того, як герої вперше згадають про акваланги і, таким чином, отримають ключ до розв`язання однієї з загадок, можна, на мою думку, показувати всі ці акваланги на дні.
Про СМЕРШ ми, погодьтеся, знаємо дуже мало. Основне джерело інформації – знаменитий роман Володимира Богомолова «В серпні 44-го» і однойменний фільм Михайла Пташука. Тому, зокрема, еталоном смершівського «чистильника-вовокодава» вважається один із героїв роману – Євген Таманцев, а виглядає він так, як виконавець цієї ролі у згаданому фільмі Владислав Галкін. Думаю, саме з цієї причини Нікіта Тюнін у ролі Сироти – точна копія Таманцева у виконанні Галкіна. Навіть є смугастий тільник під гімнастеркою і незмінні два пістолети для стрільби «по-македонськи», з двох рук. Ну не стріляють у СМЕРШі інакше! Чому, до речі? А тому що! Для чого пояснювати, раз у класика так… Дія фільму «Смерть шпигунам!» навряд чи даремно відбувається саме в серпні 1944 року…
Ось про це хотілося б докладніше. Ваш автор не філолог і не великий знавець історії мови. Однак чомусь переконаний, що фрази на кшталт «Не діставай мене, Сирота!» чи «Кінчай масу давити!» (в значенні – «Прокидайся!») навряд чи ходили у жаргонній та розмовній лексиці тих часів. Та головний прокол стався у третій серії. Звісно, в кожного є помилки, проте такого від фільму, автором сценарію якого є «фундаментальний історик», як назвала автор «ТК» Любов Журавльова у своєму матеріалі Марка Греся, не чекаєш: у дружній розмові капітан Сирота і майор Рукавишников із комендатури обговорюють фільм «Подвиг розвідника», який обидва бачили. Між тим, якщо дія фільму відбувається в 1944 році, приятелі аж ніяк не могли бачити цю стрічку – фільм Бориса Барнета «Подвиг розвідника» був знятий на Київській кіностудії у 1947 році! Добре, хоч вони ще не почали згадувати класичний пароль «У вас продається слов`янська шафа?». Як пояснити авторам фільму, що ця шафа вже продана… Проте їх можна зрозуміти: чого не зробиш, аби почати і закінчити діалог персонажів.
Та якщо не придивлятися і не дослухатися, в цілому фільм справляє приємне враження. Хоча б через те, що зайвий раз реабілітує алкозалежних професіоналів: адже саме особіст-алкоголік майор Думанський розкрутив цю справу і вирахував «крота», за що був завбачливо вбитий ним уже в другій серії.