Андрій Цаплієнко написав блискучу статтю з погляду журналіста-репортера. Автор же цих рядків хоче запропонувати інший ракурс бачення тих самих подій і проблем, який може доповнити написане Цаплієнком, - ракурс бачення всього того публіцистом із філософською освітою.

Знайомство з відгуками в інтернеті на проведену активістками FEMEN бліц-операцію зі знесення Поклінного хреста над майданом Незалежності привело мене до висновку, що підтримує цю акцію кілька категорій юзерів.

По-перше, це російські шовіністи, чорносотенці й нацисти, не має значення, де вони фізично перебувають - у самій Російській Федерації чи в Україні. Ця категорія публіки в більшості своїй в інших ситуаціях представляє себе як глибоко віруючих, істинно православних християн... але там, де починається українське питання, там закінчується їхнє християнство. Важко уявити, щоби вони хоч якось солідаризувалися з гаслом цієї акції: «Данным актом Femen призывает все здравые силы общества нещадно выпиливать из мозга трухлявые религиозные предрассудки, служащие опорой диктатуре и препятствующие развитию демократии и свободы женщин», - але оскільки хрест встановлювали й освячували українці, то його можна спиляти, він «несправжній», «розкольницький», «уніатський» тощо.

По-друге, це ті, кого знаний російський дисидент і політв'язень Володимир Буковський (той, кого свого часу обміняли на Луїса Корвалана) називав і називає «левой мразью». Йдеться не про соціал-демократів, не про захисників знедолених, не про профспілкових активістів, а про ту навколоінтелектуальну тусовку, яка користується всіма принадами політичної демократії і при цьому не перестає мріяти реалізувати накреслення «Комуністичного маніфесту», які однозначно ведуть до ҐУЛАҐу й побудови розвиненого тоталітаризму. Оця публіка, безумовно, солідаризується з гаслом акції FEMEN, хоча ані зі здоровим глуздом, ані з досвідом історії це гасло не кореспондується (он у Польщі свого часу саме Церква стала осердям боротьби проти диктатури і за демократію). Але... Насправді ці «нещадні борці з релігійними забобонами» самі керуються не розумом, а сліпою вірою. Сredo quia absurdum est.

По-третє, це певна частина різного роду українських рунвіристів і рідновірів, із християнського погляду - язичників, зі свого плавного - православних, які відкидають геть чужинського юдейського бога, від якого в Україні все зло. Така публіка радіє: «Добре, що на один чужинецький символ стало менше!» - не помічаючи при цьому, що практично всі її інвективи проти «юдейського бога» списані з книг такого собі Єм. Ярославського (Губельмана), одного з найголовніших борців - поміж іншого - з усім українським, члена ЦК партії більшовиків, одного з авторів «Краткого курса истории ВКП(б)». Але тут ми маємо справу не з квазірелігійними, як у випадку з лівими радикалами, а зі справді релігійними віруваннями. Бог їм суддя, принаймні, вони щирі. Та при цьому багато в чому світоглядно змикаються з російськими неонацистами...

І, нарешті, дещо дебільнуваті «пофігісти» - що російсько-, що україномовні. «А що тут такого?» - це, якщо коротко і без сленгу, їхня реакція на те, що сталося. Фактично йдеться про форму підтримки, бо якщо такі акції - нормальна і звичайна річ, то негативна реакція на них - це вже щось неправильне, недемократичне, ледь не тоталітарне. Не заважайте дівчатам, одне слово...

Отож якщо хтось із журналістів, котрі висвітлювали акцію FEMEN, належав до перерахованих вище категорій, то він/вона, безумовно, відали, що саме творять. А персонажі з подібними поглядами в журналістському середовищі існують - думаю, ніхто заперечувати не стане. Особливо з пофігістичними поглядами на життя і на його вищі цінності. Відали це й ті, хто готовий майже на все за гроші. Таких, мабуть, іще більше. Але чи пояснюється тільки цими чинниками достатньо масована присутність журналістів на акції FEMEN? Чи тут слід вести мову ще про щось, можливо, не надто вловиме й матеріальне, проте цілком реальне й вагоме?

Поставимо елементарне питання: як мусили себе вести в цьому випадку а) християни, що належать до будь-якої Церкви (якщо ця належність для них не є пустою формальністю); б) українські громадяни (знов-таки, якщо останнє слово взяти не в міліцейському, а в посутньому розумінні); в) люди, котрі мають елементарне сумління і прагнуть жити з чистою совістю (чи треба пояснювати, що словосполучення «чиста совість» тут фігурує не в тому сенсі, в якому його традиційно використовують кримінальники?) - та всі інші, хто не слабує на «професійний кретинізм» і для кого існує ієрархія суспільних (а ще точніше, соціокультурних) цінностей? Очевидно, що знаючи про суть майбутньої акції чи зрозумівши цю суть на місці події, ці люди мусили б перешкодити спилянню хреста, якщо треба - то й силою. Але цього не сталося, навпаки - була тільки штовханина журналістів, щоби зробити кращий і скандальніший кадр. Що, маємо справді хворе суспільство? Так, але - на превеликий жаль - не лише українське.

Не буду заглиблюватися у філософські нетрі, нагадаю тільки, що вже понад три десятиліття в західній культурі буяє постмодерністська інтелектуальна мода, яка має кілька визначальних рис. По-перше, мислителі Постмодерну розглядають увесь світ як текст, не більше. По-друге, вони демонструють намагання вважати все чинне грою, в тому числі й судження про будь-що; так, Жан-Франсуа Ліотар на позначення будь-якої дискурсивної практики впровадив термін «онтологічна мовна гра». По-третє, наявним є бажання врівнозначити абсолютно всі культурно-смислові системи. На поверхні це одержує вигляд «відмови від Ґранднаративу» та «багатоголосої розмови людства, де права її учасників є рівними». І нарешті, маємо устремління до деконструкції всього, що є стабільним, звично-звичаєво-звичайним. Основне вістря деконструкції спрямоване проти класичної європейської культури, її цінностей та її ядра - теоретично-філософського розуму, який спирається на Логос. У тому культурно-ментальному просторі, який будує Постмодерн, «немислимі дуалізм чи дихотомія, навіть у примітивній формі добра і зла» (Жиль Дельоз і Фелікс Гваттарі). Звернімо увагу: «примітивна форма добра і зла»...

І справді: напряму ведеться мова про «постмодерністське звільнення» від універсальних моральних норм; мовляв, настає так звана «епоха-після-обов'язку» (Жиль Липовецький), або ж епоха «мінімалістської» моралі.

Цей високоінтелектуальний розмисел, ця світоглядно-філософська гра, поміж іншого, породжує таке своєрідне явище, як плебейський Постмодерн. Якщо всі світоглядні й соціокультурні позиції рівноправні та рівнозначні, якщо говорити про «історичну реальність» чи «істину в історії» не випадає, то існує безліч історичних, світоглядних та політичних правд. Проповідниками плебейського Постмодерну за українських умов виступають деякі знані історики та публіцисти, які повторюють тезу про «примирення» всіх точок зору на минуле і про відмову від оцінки явищ ХХ століття в координатах добра і зла із наполегливістю, гідною кращого застосування. От і недавно довелося бачити на одному телеканалі круглий стіл, де один із учасників ніс абсолютну ахінею (фактографічну, не оціночну); але вчена дама сказала: що ж, це його точка зору, він має на неї право, це його історична правда. Що ж, тоді в 1933 році всі мали на своєму боці правду, рівноправну та рівнозначну, - й ті, хто помер, спухлий від голоду, й ті, хто довів їх до цього голоду. І в 1937-38-му - й кати, й жертви, йі Сталін, і Мандельштам. Те ж саме стосується Чечні, Близького Сходу, Дарфуру та інших гарячих точок сучасного світу, де одні бачать геноцид, інші - законні дії законної влади проти реальних та потенційних ворогів, чи не так?

Потенціал плебейського Постмодерну лише починає розгортатися, тож які наслідки це явище матиме для світу, ще невідомо. Ми можемо лише згадати, які висліди плебейського гегельянства та фіхтеанства оприявнили себе в німецькому націонал-соціалізмі чи які виміри плебейської інтерпретації леґізму - в маоїзмі. А російський більшовизм? Хіба в ньому відсутні по-плебейському трактовані ідейні спадщини того ж Гегеля та Герцена? То що буде далі, на які сюрпризи чекати, коли всі норми оголошено рівнозначними?

Отож деконструюючи геть усі вартості й традиції, обстоюючи рівноправність життєвих світів, образно кажучи, зло-дія та добро-дія, що є досить цікавим для розваг інтелектуального збіговиська, постмодерні мислителі понад три десятиліття агресивно пропонують це «великому світові», який і без того потерпає від примату «правди сили» над «силою правди». Не в останню чергу тому й існують проблеми з моральністю світової журналістики, що в найкращих університетах майбутнім працівникам ЗМІ провідні професори читали одну з найбільш небезпечних філософських систем. Урешті-решт провінційно-плебейський Постмодерн не міг не з'явитися й не поширитися і в Україні...

Але в Європі існують потужні захисні механізми. За всієї толерантності сучасних європейців спробуйте-но з телеекрана чи університетської кафедри розповісти про чесноти Гітлера чи засумніватися у факті Голокосту. Та й серед західних мислителів вистачає «реакціонерів», які не повелися на моду і продовжують класичні традиції європейської культури. А в нас Постмодерн-по-плебейськи дуже вдало ліг на пострадянську матрицю - з відповідними наслідками у вигляді нездатності оцінювати події в категоріях добра і зла та неспроможності вибудувати ієрархію цінностей (як у масштабі суспільства, так і у вимірах окремої особистості; бо ж апріорі, скажімо, має бути зрозумілим, що обов'язок громадянина є вищим, ніж професійний обов'язок).

Хоча й цим наче ефемерним, але реальним, розлитим у суспільній атмосфері чинником усього в поведінці журналістів не поясниш. Маю неполіткоректне, але дуже важливе запитання: а чи пішли б на подібну акцію телевізійники та фоторепортери, якби їм було відомо, що FEMEN збираються знести, скажімо, юдейську Менору, поставлену на знак якоїсь небуденної події? Чи просто б побоялися розголосу і звинувачень в антисемітизмі, як співучасників акту вандалізму? І чи поставили б відповідні сюжети в теленовини редактори та менеджери телеканалів? Є в мене підозра, що в такому разі навіть затяті неонацисти вдягли б маски, щоби не можна було їх упізнати. А журналісти, котрі б їм співчували, також би не «світилися». Десь, колись, якось... Але не зразу - і фото, і відео, звісно, потрапили б в інтернет, але анонімно.

А от коли йдеться про українців, то можна все - робити, і радісно фіксувати, безкарно заробляючи на цьому гроші. В Україні відсутні захисні механізми як щодо плебейського Постмодерну, так і щодо блюзнірства і співучасті в ньому журналістів. Воно й не дивно: після незаконно «ухваленого» й підписаного «закону» Ківалова-Колесніченка чи варто з чогось дивуватися?

Утім, якщо хтось зі справді професійних журналістів хоче подивувати нас усіх справді цікавими речами, є «наводка»: а чи справді FEMEN свого часу була задумана і створена в нетрях СБУ, а ініціатор її створення пише нині дисертацію на тему: «Маніпуляція суспільною свідомістю»? Чим не тема для серйозного журналістського розслідування, результати якого, крім усього іншого, можуть запобігти новим провокаціям і новому втягуванню деяких представників журналістського корпусу в таке, куди краще не втягуватися?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Координаційної ради Асоціації українських письменників

Фото - transkarpatia.net