ТРК «Україна» у вечірні часи знайомить глядачів із «Подіями у світі». 22 липня першим сюжетом програми була військова операція Ізраїлю в Лівані. Назагал доволі грунтовна розповідь іноді скидалася на повідомлення для спеціалістів. «За півкілометра від так званої синьої лінії», - розповідали за кадром і жодним словом не пояснили, що то є за синя лінія. «Це – четверта стадія конфлікту, а буде, за словами ООН, ще й п’ята», - інша фраза, й жодного пояснення: що то за стадії, як вони класифікуються, чим відрізняються, тощо. А коли вам кажуть, що «почалася сухопутна операція», демонструють кадри саме сухопутного наступу, а за хвилину кажуть, що «вирішено відмовитися від широкомасштабної сухопутної операції», - що ви мусите подумати й зрозуміти? А початок сюжету, що ряснів словами «окупація», «агресія», «руйнування», ледь не змусив пригадати радянські інформаційні програми, у яких завжди й безальтернативно був винен Ізраїль – щоправда, далі сюжет вирівнявся й був доволі об’єктивним.

Нагадав радянські часи й сюжет про спеку у Франції та про заходи боротьби з нею, про облаштування пляжів на березі Сени в Парижі. «Мерія Парижа прагне заробити на спеці» - таким був висновок. Отже, якби вона сиділа, склавши руки, а люди тим часом потерпали б від спеки, то й звинувачень у користолюбстві не почула б. А так – хоч би що робили на тому «клятому Заході» - а однаково все погано. Типовий ляп – нерозрізнення фактів та оціночних суджень.

Ще одна нагода пригадати радянські програми: «У сімдесятих роках червоні кхмери намагалися побудувати утопічну сільськогосподарську державу». Узагалі-то, вони самі звали це комунізмом, а самих себе – комуністами. Коли за радянських часів таку подробицю замовчували, вдаючися до евфемізму «червоні кхмери», - тоді це було зрозуміло. Ну а тепер? Невже участь КПУ в антикризовій коаліції знову змушує вдаватися до евфемізмів?

«В Аргентині відбувається форум Північноамериканського ринку». Чи справді північноамериканського? І далі: «До речі, Уго Чавес приїжджає у Мінськ». Ніби нейтральний текст, але з якою ж піднесеною інтонацією це було сказано! Так, ніби я мушу з цього приводу радіти.

І от за цими повідомленнями та сюжетами раптом, без жодного переходу, тим самим голосом та з тими самими інтонаціями розповіли, як схуднула Дженет Джексон. Можна було подумати, що це – подія такого ж масштабу, що ізраїльсько-ліванська війна. Утім, цей сюжет був лише першим у досить великому світському блоці, поданому так само на повному серйозі, ніби розповіді про значні світові події. Змішування політичної та світської інформації було досить характерним прийомом ЗМІ кучмівських часів; тоді цей прийом ніби розчиняв у свідомості політичну інформацію, створював ефект відстороненості глядачів та читачів, спонукав ставитися до серйозної інформації так само, як і до світських новин. Виглядає так, ніби цей прийом не пішов у небуття.

*****

23 липня гостем Надії Базів у програмі «Аудієнція», що на Першому каналі, був колишній міністр закордонних справ Радянського Союзу, колишній президент Грузії Едуард Шеварднадзе. Цього разу більшість ефірного часу складала бесіда з гостем, а документальні кадри з’являлися лише вряди-годи; ритмічного чергування розмови з документальними кадрами, яка часом створює певну особливість програми, цього разу не було. До того ж, кадри ці час від часу складали враження довільно підібраного загальноілюстративного матеріалу. Скажімо, коли Шеварднадзе розповідав про те, що поцікавився думкою радянських ядерщиків про американську «стратегічну оборонну ініціативу» (використання орбітальних прикриттів для найбільших міст та найважливіших об’єктів), на екрані з’явилися кадри якихось людей у спецодязі, що йдуть якимись – мабуть – полігонами, людей, що сидять за якимись пультами. Оцей от спосіб приблизного ілюстрування є, як на мою думку, невиправдано поширеним на українському телебаченні взагалі.

Не надто виправданими здавалися й кадри руйнування стіни в Берліні та інших подій кінця вісімдесятих років, коли Шеварднадзе вів мову про стосунки СРСР та США, згадував про свої переговори з Роналдом Рейганом та Джорджем Бушем–старшим. Кадри вітання Горбачова в американських містах були набагато більш доречними. До речі, дуже дивним було те, що документальні кадри кінця вісімдесятих років були здебільшого чорно-білі. Адже тоді всі без винятку телепрограми йшли вже в кольоровому зображенні, й досить давно! Видається, автори вирішили навмисне «архаїзувати» демонстровану хроніку – але вийшло це штучним.

Запитання ведучої час від часу здавалися малопослідовними: наприклад, посеред розповіді про Перебудову вона раптом спитала: «А чи правильно зробила Україна, що відмовилася від ядерної зброї?» (У відповідь пролунало: «Трохи поспішила, треба було поторгуватися».) А потім знову мова зайшла про часи Перебудови. Зрозуміло: питання про ядерну зброю було важливим і досить цікавим – але ж хіба не можна було відкласти його ближче до кінця програми, щоб не порушувати логічну та хронологічну послідовність розповіді гостя?

Сумнівною видалася постановка ще одного запитання: «Чому СРСР здав усе, що міг, Заходові, чому не скористався з клятви США про нерозширення НАТО на схід – а тепер от закінчилося тим, що Україна вступить до НАТО, Грузія теж?» Волевиявлення громадян колишніх комуністичних країн таким чином було перетворене на незначущу величину, на щось таке, що нікого не має цікавити. Почасти провина за це полягала на Шеварднадзе, який почав виправдовуватися і зрештою звузив тему до військ СРСР у Німеччині, але ж то обов’язок ведучої – повернути гостя в потрібне річище.

На завершення випуску пролунала грузинська пісня – та сама, що лунала й на завершення «Аудієнції» з паном Бежуашвілі. Що скидалося вже на певного роду штамп.

*****

На телеканалі ТРК «Київ» ранньовечірні години відведені програмі «У центрі уваги» - такому собі поєднанню жанру ток-шоу з жанром корисних порад. Наскільки вдало це виходить? 24 липня «темою дня» випуску став День національного прапора – річниця підняття над будівлею Київської міської ради синьо-жовтого українського прапора. Упродовж усієї програми тривало інтерактивне опитування глядачів із запитанням: «Що ви відчуваєте, коли піднімають державний синьо-жовтий прапор України»? Можна було вибирати з-поміж трьох варіантів відповіді: 1. «Гордість за Україну», 2. «Смуток за Радянським Союзом», 3. «Нічого». Як на мій погляд, ці три варіанти не покривали всіх можливих відповідей – скажімо, не було варіанту: «Надію на краще майбутнє України», чи то: «Зараз пишатися нема чим, але підняття прапора викликає сподівання, що колись та й буде». Гості студії – депутати Київської міської ради тих часів Олександр Мусіюк та Олександр Кулик – розповідали не лише про власне подію підняття прапору, а й узагалі про діяльність міської ради тих часів, та й навіть пізніших – скажімо, про те, як депутати сприяли припиненню страйку водіїв тролейбусів 1993 року. Причому далеко не завжди те, про що розпитувала ведуча Наталка Ричкова та розповідали гості, перебувало в одному логічному ланцюжку з підняттям прапора. Скажімо, розповідь про те, як було ухвалено постанову, за якою кияни мусили служити в армії лише на теренах України, про те, що рішення Київської міськради, які вочевидь стосувалися загальнодержавних справ і тепер є виключною прерогативою президента, тим не менше, виконувалися, про те, що міліція й тоді, як пізніше під час Помаранчевої революції, була на боці громадськості, - все це було доречно. А от про той самий тролейбусний страйк, про якісь суто господарські проблеми тих часів – напевне, ні.

Поряд із інтерактивним опитуванням, показали й опитування на вулицях – але, на відміну від глядачів, серед яких лише 71 – 72% упродовж програми заявляли про «гордість», 22 – 23 % - про «смуток» і ще 5% - про «нічого», усі без винятку опитані на вулицях чомусь заявили лише про «гордість». Таке от співставлення виглядало не на користь обом опитуванням.

Усе це, а ще некваплива, така собі «східна» манера ведучої задавати запитання, надто всеосяжний характер самих запитань, що провокував гостей пускатися у довготривалі й значною мірою сумбурні спогади, справило враження занадто затягнутої програми. Не було в сюжеті динаміки, не було нерву. Адже можна було зробити акцент на тому, що відчували люди тоді – якби детально показали просвітлені обличчя присутніх на церемонії підняття прапора, на яких змішалися й надія, й радість, і подив, і ще багато-багато найрізноманітніших почуттів, і все це водночас – враження було б неперевершене. Але якщо у передачі й були такі кадри, то дуже вже загальні й побіжні. Ані показано, ані розказано не було те, що ще пам’ятають багато киян: упродовж кількох місяців після появи синьо-жовтого прапора його постамент був завалений квітами – й який контраст це створювало з розташованим поруч постаментом прапору УРСР, бетонним та холодним.

Звісно ж, розповіді про те, як готувалося підняття прапору та як до цього ставилися різні політичні сили та державні інституції, теж були б цікавими – якби вони не потонули в монотонній тяганині спогадів про все на світі. Видавалося іноді, що авторка й ведуча, готуючи програму, виходила з міркувань: тема багата, тож гості самі знайдуть, чим заповнити час.

У тому ж ключі складалася розмова й із наступним гостем – доктором історичних наук Володимиром Сергійчуком. Вона була б дуже цікавою – якби була добре змодерованою й проходила не у снодійному ритмі, й якби тема – та й навіть окремі деталі – розмови не повторювали багато в чому розмову з попередніми гостями. Ну а ведуча перед представленням Сергійчука розповіла про «перегорнутість» українського прапора, про те, що історично був він жовто-блакитним, а став синьо-жовтим. Роз’яснення пролунало лише набагато пізніше, у програмі «П’ять хвилин з Володимиром Заманським».

Телеролик про історію прапорів у світі та в Україні завершив «тему дня». Сюжет був цікавим (хоча, якби він був детальнішим, не таким конспективним, і більшим за хронометражем, а розмови, відповідно, меншими, програма від того лише виграла б). Різонули вухо вжиті в сюжеті слова «козацьке Запоріжжя» (узагалі-то, Запоріжжя – то сучасне місто, а Січ була Запорозькою) та неологізм «двоколор», за аналогією з «триколором» - от тільки «три» тут є не слов’янським, а грецьким коренем, тому прапор з двох кольорів варто було б назвати все ж таки «біколором».

А ще на початку програми дещо архаїчними видалися компліменти ведучої тільки-но показаній повністю промові Леоніда Черновецького з нагоди Дня прапора. Усе ж, видається, навіть підпорядкована Київській міській адміністрації ТРК не мусила б демонструвати таку вже неприховану запопадливість.

Ну а далі в тому ж самому ключі пішли сюжети й розмови про проблему вивезення сміття, про поради лікаря щодо харчування, про кіноанонси. Усе з однією ведучою, все в одній і тій самій невибагливо оформленій студії, все в тому самому темпі, з тими самими не надто виразними інтонаціями, все в стилі загальних спогадів. Скажімо, показана наприкінці півторагодинної програми довга розмова з режисером про його функціональні обов’язки на знімальному майданчику та поза ним, про те, чим відрізняються обов’язки режисера та продюсера уже геть не сприймалася, навіть попри докладені до того глядачами чималі зусилля.

Що ж до «П’яти хвилин з Володимиром Заманським», то це була доволі цікава міні-лекція про історію українського прапора – чому верхня смуга синя, а не блакитна, й коли вона такою стала, про те, як за часів Скоропадського смуги прапора було замінено місцями – «перегорнуто», про те, що це взагалі-то порушує традиції й геральдики, й українського одягу, де верх не може бути темнішим за низ – але, як зазначив автор і ведучий, «традиції на те й існують, щоб їх час від часу порушувати». Шкода лише, що після вочевидь затягнутої розмови на ту саму тему в «У центрі уваги» розповідь Заманського видавалася дещо вторинною й надлишковою.

*****

Численні репортажі з Верховної Ради змусили звернути увагу на те, яка нестійка річ – імідж політика. Можливо, мої враження є суб’єктивними – але ж і імідж політика, тобто, сприйняття його в суспільстві – річ так само суб’єктивна. Пригадайте Олександра Мороза часів Помаранчевої революції – та навіщо так далеко ходити, часів створення демократичної коаліції. Доволі енергійний, з живими інтонаціями, з активною мімікою, він завжди, здавалося, промовляв експромтом і справляв доволі-таки пасіонарне враження. А тепер – ніби на екрані зовсім інша людина. Ніби забронзовів він, ніби випромінює монументальність (виявляється, її теж можна випромінювати – принаймні, у голови Верховної Ради це виходить). Здається іноді, ніби навіть в об’ємі розширився. Куди й поділась енергійність, повільне вимовляння слів, повчальні інтонації, неквапливі, ніби у сповільненій зйомці, рухи. Була динаміка – постала скульптурна статика. Був образ Мороза на сцені чи на трибуні, на повний зріст – постав образ сидячи, серед помпезних стільців та столів, ніби додаток до них. Був такий самий, як усі – став утіленням небожителя. Був дотепний мислитель – став традиційний радянський партчиновник. Немовби й вираз обличчя йому змінився. Цікаво тільки: чи така зміна сприйняття Мороза – то лише суб’єктивне враження глядача, що знає про зміну його світогляду, про те, що немає тепер більш палкого викривальника нещодавніх його союзників, ніж він? Чи зміна та більш глибинна – а саме змінилося сприйняття Мороза ним самим? Здається, що друге все ж ближче до істини.