Соціальні телепроекти в нас заведено хвалити. Або, принаймні, не дуже ганити, бо хай там якої вони якості, а все ж соціальні, себто «для суспільства». Тому вони автоматично вважаються противагою бездуховному розважальному телебаченню, яке працює на рекламодавців шляхом задоволення фастфудних апетитів глядача.

Тож вимагати від соціального проекту бути якіснішим, адекватнішим, чеснішим, - нахабно й невдячно, адже телеканал, створивши й поставивши його в сітку замість «ментов» і «русских сенсаций», наче кидає жебрущому суспільству милостиню. Відомо, що будь-яка, - навіть найближча до тіла, така як комунальні тарифи, тепло в оселях, медицина чи ціни на гречку, - соціалка приносить менше рейтингу, аніж спаринг чорноротих політиків або весілля Пугачової. Тому рейтингово неплатоспроможний соціум повинен їсти що дають. Хтось із моїх знайомих влучно спостеріг, що цинічна пострадянська новомова оперує трьома словами у значенні «дешевий»: бюджетний, демократичний і соціальний.

Ця логіка зрозуміла. При цьому вона є рабською й принизливою для своїх носіїв. Але, на щастя, вона не працює там, де за ефір платить сам соціум, і не лише умовною піплметричною валютою, але й реальною гривнею, відрахованою в бюджет.

Тому в піаніста, який організував шоу «Адреналін» на державному Першому каналі, стріляти можна.

Сама ідея дотепна: організувати «Шустер live» про сиріт (тема першого випуску), нацькувавши позбавлених батьківських прав на тих, хто позбавляє, а всиновлювачів - на тих, хто заважає всиновленню. Вкотре викрити бюрократизм і бездушність чиновників, а на трон посадити бояр, які іменем Уряду й Президента обіцятимуть в усьому розібратись і покарати винних. І все це має бути побудовано на емоціях! «Ви хотіли адреналіну? Я прийшла!», - випалила в процесі звичної богословської (в поганому сенсі слова) перепалки одна з учасниць шоу. Рекламні плакати проекту пропонують глядачам відчути чужий біль. Можливо, мені просто бракує здорового мазохізму, одначе замість чужого болю я переважно відчував ніяковість і прикрість.

Ніяковість за втрачені нашим телеполітикумом навички конспірації. Реальна мета цього, м'яко кажучи, недешевого (і за інших обставин непідйомного для Національної телекомпанії) помпезного проекту лізе з усіх дірок. Вона така сама, як і утримання не менш витратного «Шустер live»: передвиборний піар. Продемонструвати, що влада хоч і не покращила життя знедолених, але справді хоче це зробити: виборцям із великим східнослов'янським серцем цього досить, вони зрозуміють, простять і проголосують за Партію регіонів іще раз. Перешкоди на шляху до добробуту нездоланні, але влада лупає цю скалу (громадяни вже самостійно додумаються до продовження: ці хоч лупають, а попередні навіть того не робили! Якщо не додумаються, їх наведуть на цю логіку ближче до виборів). Ту саму квазісоціальну орієнтацію накинули новинам Першого й навіть «Інтера», що вже казати про куплений родиною Януковича і віднедавна «перший соціальний» Tonis.

Прикрість - за те, що серед глядачів, особливо старшого покоління, без сумніву, знайдуться легковірні, на яких цей піар подіє.

Авжеж, перед ними сидить імпозантний Сергій Тігіпко або вічно по-хлоп'ячому симпатичний Юрій Павленко, пестунчик Ющенка, а тепер уповноважений Януковича. Щось нотує, обіцяючи приїхати особисто: підремонтуємо! купимо дітям штани! вирішимо проблему! догану мерові! це ганьба! це обов'язок держави! чому це не зроблено? ми повинні! проблему треба вирішувати! давайте допоможемо!

Задовольняючись цією ілюзією турботи, глядачі не думають про те, що якщо гроші, які щойно вкрав із бюджету колега пана Тігіпка Юрій Бойко, розподілити серед усіх сиріт України, вони були б забезпечені одягом на кілька років. А сам пан Тігіпко відповідальний за бюджет, у якому на VIP-лікування депутатів і чиновників передбачено майже 400 мільйонів гривень. Скільки це в перерахунку на штани для дитячих будинків?

Але, згідно з логікою шоу, в злиденності сиротинців, недоглянутості дітей із неблагополучних родин, проблемах з усиновленням винні не ті, хто створив і підтримує цю систему, щороку обкрадаючи бюджет і розподіляючи його залишки таким чином, щоб «бюджетники» і «соціально незахищені» хіба що не зовсім помирали з голоду, але купити собі нові штани навіть не мріяли. Ні, винні рядові клерки, затуркані завідувачки й головлікарі, в найкращому разі - чиновники місцевих адміністрацій, обличчя влади на місцях, яким дістаються крихти від украденого. Адже це вони підписують акти, дають відмови, забирають дітей чи розпоряджаються виселити з приміщення! Ці цапи-відбувайли в студії вимушені захищатися, - захищаючи, насправді, не так себе, як систему, - від претензій знедолених героїв, але симпатії й довіра глядачів, звісно, на боці останніх. А можновладні пахани спускаються з небес, аби демонстративно дати безсовісним баскакам по шапці й відновити справедливий розподіл кісток і недоїдків. У поодиноких, звісно, випадках, адже системне вирішення проблеми потребує комплексних реформ, багаторічної важкої законотворчої праці, адаптації і додаткових грошей у бюджеті, яких там чомусь - чомусь! - обмаль.

Якщо «Савік Шустер студія» і Перший національний хотіли підняти у студії насущні соціальні проблеми, то саме це - безсоромна, цинічна клептократія, - і є джерелом більшості соціальних проблем. Але провину влади тут не обговорюють. Її традиційно виносять за дужки. Ні, її не заперечують! - навпаки, визнають (із поправкою на те, що левова частка цієї провини лежить на попередниках), але ж ніякої відповідальності за неї не передбачено. Хіба що у формі обіцянки все виправити, за невиконання якої, знову ж таки, відповідальності жодної.

У студії є політики й чиновники, що представляють владу, але немає жодної людини - ані опозиційного політика, ані громадського діяча, ані хоча б просто публічної людини з позицією, на кшталт Віталія Портникова, наприклад, - яка могла б уголос називати й критикувати справжніх винуватців. Якщо у «Шустер live» опозиціонерів змушують чекати за дверима, поки в студії виговоряться представники влади, то сюди їх просто не кличуть... Ах, перепрошую, забув пані Катерину Лук'янову з «Нашої України - Народної самооборони». Напевно, тому забув, що всю програму опозиціонерка сиділа мовчки, хіба що кивала й аплодувала Тігіпкові. Чи то слова не дали, чи самій не було чого сказати.

Авжеж, це не політика, це «соціалка». Тут політична риторика була б недоречна, а політики за посадою, майбутні кандидати в депутати й обличчя політичних сил, перетворюються на господарників і поєднуються у спільній турботі про людей... Тих самих, яких вони, обкрадаючи десятиліттями, довели до злиднів. Соціальне телебачення - це те, яке стане на бік суспільства і спробує захистити його - і від влади також! Тут маємо протилежне.

Про те, чи гуманно перетворювати людські страждання й біль на шоу, можна сперечатися. Хтось скаже, що виставляння цих речей на загальний позір стимулює суспільну дискусію та привертає увагу до пошуку шляхів вирішення... бла-бла-бла. Але моральність публічного обговорення на тему «чи варто повертати сина позбавленій батьківських прав жінці» - ще й у присутності самої жінки та її дітей, - викликає великі сумніви. Комерційно-рейтингова доцільність - не викликає: аудиторії, яка обожнює «міняти жінку» й підглядати в реаліті-вічко, шанс відчути ілюзію причетності до такого доленосного рішення буде до смаку. Ось і показники першого ефіру це підтверджують. Але громадська думка - точніше, думка найбільших крикунів, здатних вибороти слово або перегорлати опонента в шустеровій студії, - завжди схилятиметься в гуманно-популістський бік.

Навіть якщо цей гуманізм подібний до анекдотичного відрубування псові хвоста шматочками. Ще раз засудити бездушних чиновників, які розлучають сім'ї, і повернути дітей із сиротинців у родину, де двоє дітей уже померли, - цей факт у студії пролунав, але його швиденько зам'яв ведучий, - це по-нашому! Дружно плюнути на директорку дитбудинку, яка затягує оформленням опіки, і пропустити повз вуха її слова про те, що мотивами дій опікунів може бути прагнення отримати від держави особняк, - це по-нашому! Стати на бік літньої пари опікунів, що мають лише трьох підопічних і займають величезне приміщення (потенційний дитсадок), не маючи охоти переїжджати до меншого й ультимативно вимагаючи від держави окремого будинку, - а як інакше? Всі, хто вибивається з цього прекраснодушного колективного пориву, просто не мають серця.

Висловлювання ж «проти течії» будуть поодинокими, - хоча в першому випуску вони були, але чули їх явно гірше. Коли жінка, в якої одна дитина померла, застудивши нирки, інша повісилась, третя народила в отроцтві й тепер у дев'ятнадцять ледве вміє читати, вимагає, щоб їй повернули четвертого сина з дитбудинку, бо «він у неї один залишився» (це ж просто перефразований анекдот про батьковбивцю, який претендував на амністію, бо він тепер сирота!), Савік Шустер сказав: «Хорошо». Горе-матір таки намагалися соромити, - зокрема, суворо, але справедливо насварив її сам Тігіпко; з ним вона погодилась, іншим заперечувала з верескливо-базарними інтонаціями, - але в сухому підсумку виявилося, що рости в рідному смітнику дітям усе ж завжди краще, ніж у дитбудинку.

Те, що герої самі погоджуються, - у сподіванні на вирішення своїх проблем, - виносити їх на суд аудиторії Шустера, не знімає моральної відповідальності з творців програми. До того ж, не всі герої розуміють, на що вони йдуть, і не всі можуть вирішувати за себе.

Коли маленька Катя притискається до матері-опікунки й плаче, налякана верескливою перепалкою останньої з директоркою дитбудинку, Савік Шустер так зворушливо її заспокоює: «Ти боїшся, що тебе заберуть? Не бійся, не заберуть. Принаймні, зараз». А як взагалі додумалися привести дівчинку, в житті якої лише нещодавно почалася порівняно світла смуга, на цей ринг словесних поєдинків, де лунають слова, здатні її ще дужче травмувати? Сльози маленької героїні були епізодом, який навіть не змусив ведучого змінити хід програми й зупинити те, що її налякало - змусити учасників програми, які істерично перекрикували одне одного, замовкнути! Скільки ж пунктів рейтингу - телевізійного, електорального, - коштує сльоза дитини?

Не можу не віддати належного видовищності й технологічній довершеності шоу, а також зусиллям, витраченим «агентами», що вишукують історії героїв і, згідно з задумом програми, живуть поруч із ними. Однак, хоч як майстерно втілений, проект «Адреналін» залишається маніпулюванням емоціями аудиторії, спрямованим на те, щоб викликати в неї співчуття до героїв і симпатію до влади, яка «вирішує проблеми» стражденних. Гроші, час, талант і енергія, витрачені на його створення, гідні кращого застосування.

Фото - kotovsk.ucoz.ua