Коли ви були маленькі, у вас, напевно, була іграшка-калейдоскоп? Пластмасова або картонна трубочка з різнокольоровими камінцями всередині, яку можна було прикладати до ока, повільно повертати і спостерігати, як ті камінці складалися у геометричні візерунки, щоразу неочікуваної й ідеальної краси, і бачити якусь дорогоцінну гармонію. Враження, що тримаю перед очима калейдоскоп, виникає в мене протягом останніх трьох тижнів по неділях увечері, коли на «1+1» ідуть відбіркові епізоди конкурсу співочих талантів «Голос країни» .

Щоразу на сцену виходить новий виконавець - завжди несподіваного вигляду, нового віку, у відмінному від попередників іміджі - можна передбачити: те, що він чи вона зараз заспіває, буде неочікуваним і не таким, як уже було в цій програмі, і навіть якщо не у моєму смаку, все одно магічно прекрасним і по-своєму довершеним. І магія ця триває, коли виконавця обирає хтось із тренерів, які на відбірковому етапі слухають претендентів «усліпу».

А коли жоден не обирає - є інша магія: цілком реальної несправедливості життя, яку ми всі хоч раз переживали на власному досвіді, і програма продовжує тримати, тільки вже не на естетичному, а на набагато опуклішому, емоційному гачку.

Побудована на феноменально успішному голландському форматі «Голос Голландії», адаптованому, окрім України, поки лише у США, програма виправдовує скромний титул «грандіозного шоу» трьома елементами: кастингом, структурою та зірковими тренерами.

Розмаїтість учасників і їхнє вміння (у багатьох випадках - професійно) співати, приваблює, а от їхнє походження з різних куточків України і з абсолютно різних соціальних прошарків серйозно вражає.

Як потрапили на програму студенти Київської консерваторії, чи солісти столичних інді-бендів, чи дочка Ніни Матвієнко - можна уявити. А от директор провінційної школи, чи сліпий худкерівник Будинку культури в Харківській області, чи селянин Олексій Заєць (зірка програми 5 червня; як його ще не сховали в етнографічний музей за унікальний місцевий діалект і просто гоголівську зовнішність?) - як ці люди потрапили, чи, точніше, як їх потрапили на маленький екран? Те, що вони там таки опинилися, не дає відірватися від екрану. Уклін за це продюсерам.

Мої персональні фаворити поділяються на дві групи: відібрані й невідібрані. З невідібраних - Ольга Нека, яка у власне відборі співала одну пісню, але вже потім, щоб довести тренерам, на що вона здатна, видала «Только раз бывает в жизни встреча», один рядок, проспіваний-прориданий вже по тому, як до неї ніхто не повернувся. А вона так хотіла потрапити на програму, за неї так тримав кулаки її чоловік, так благав її за сценою: «Не плачь, Зайка, не плачь», і цей момент близькості й одночасної недосяжності успіху, і фінальності моменту поразки - кому ж він незнайомий?

Невідібраність дочки Ніни Матвієнко, Тоні, прокотилася вибуховою хвилею конспіративних теорій в інтернеті: «А чи не антиукраїнська це провокація?», «А чи не заздрощі з боку тренерів?», «А чи не навмисна інтрига, щоб пізніше у ситуацію втрутився Костянтин Меладзе?»

Яке б із пояснень не було правильним, навколо програми грамотно створено talking point - міні-драму, яку можна обговорювати по дорозі на роботу чи за кавою з дівчатами. Але Тоню було справді шкода, бо співала вона божественно.

З відібраних учасників мій улюбленець - Іван Ганзера, керівник хору з сільського клубу, людина, сповнена оптимізму, притаманного лише тим, у кого в житті присутня справжня трагедія, як у його випадку - вкрай поганий зір.

Його пісня «А ми удвох», за влучним висловом Діани Арбеніної, була веселою і печальною водночас, що, власне, і характеризує справжнє мистецтво - нещастя митця перетворено у щось таке, що приносить задоволення іншим.

Структуру програми пояснено на її сайті, додам лише: якщо телеглядачі переживають за учасників/не-учасників на етапі відбору, то це, як виявляється, дрібнички.

Справжні кровопускання почнуться пізніше, коли вже взяті до команд тренерів співаки (всі до одного достойні і, як ті візерунки в калейдоскопі, розмаїті й непередбачувані) почнуть виступати один проти одного і все одно поступово вилітати з програми, залишаючи нас із відчуттям втрати, аж поки не дійде до фіналу, який має бути болючішим за фінал Вімблдону 2001 року (якщо комусь цікаво, тоді Горан Іванішевич обіграв Пета Рафтера, обоє обдаровані тенісисти, і це нагадувало витягання зубів без анестезії, але я все одно дивилася).

Якщо таких пречудових учасників для «Голосу країни» змогли відшукати українські телепродюсери, то сама ідея побудувати шоу талантів на голосі спала на думку одному з хресних батьків глобальних телевізійних форматів, голландцеві Джону Де Молу. Британський Channel 4 і далі шукає заміну його Big Brother, який успішно тривав 11 сезонів.

Шоу побудовано на відборі учасників тренерами всліпу, потім на битвах між учасниками і голосуванні телеглядачів за тих, хто лишився,.

Вибір учасників тренерами всліпу несе цілу масу естетичних задоволень. Суто психологічно нам, глядачам, здається, що коли людину обирають не за зовнішніми даними, а лише за голосом, це якимсь чином робить вибір більш легітимним.

Бо тут, мовляв, ідеться про «справжній» талант, а не про якісь суб'єктивні й абстрактні «енергію» та «драйв», якими окремі виконавці можуть володіти, не маючи особливих музичних здібностей. Про провербіальні «співочі труси» взагалі мовчу.

Насправді ж вибір усліпу, лише за голосом, є неймовірно чуттєвою концепцію, і несе в собі густі нашарування романтики й навіть еротики, які сягають сивини віків, починаючи від менестрелів, трубадурів і аж до Сірано де Бержерака, який, сховавшись у темряві, зваблює прекрасну Роксану модуляціями свого голосу. Тренери тут виступають у ролі Роксани, претенденти - в ролі Сірано, а ми, глядачі, - такі собі гурмани драми, які стежать за тим, на кого саме Роксана вкаже капризним пальчиком.

Але серйозно - якщо спробувати послухати будь-кого з виконавців, заплющивши очі, а потім розплющити їх і подивитися на того, хто співає, картинка, намальована уявою, ніколи не збігатиметься з дійсністю. І навіть не в тім річ, що реальність буде гіршою чи кращою, за те, що могла намалювати уява, а радше у подвійній візуальності. Так і у програмі - намальовані в уяві тренерів виконавці як такі собі голограми накладатимуться на справжніх виконавців.

Про самих тренерів: першою позитивною ознакою було те, як добре вони виглядали на рекламних щитах - гламурна Руслана, інді-рок Стас, панк-кул Діана і хитрий Пономарьов. І якщо в найпершій програмі були якісь моменти притирання одне до одного, певний дискомфорт, то вже з другої сформувалася чотирикутна рівновага, в якій у кожного є своя ніша, і глядач може певною мірою моделювати, хто ж підтримає того чи іншого виконавця.

Однозначною зіркою і лідером квартету є Діана Арбеніна, з її енергією, з місткими підсумовуваннями виступів, із несподіваною геніальною влучністю: «Откуда у вас эта бескрайность?», «У вас есть вот это... То, что мы любим».

На рівні піддражнювань вона тонко збалансовує чоловіків, які сидять поріч, особливо того, що ліворуч, і не дає їм розслаблятися у вседозволеності сексистьких коментарів. «Человек (зауважте, не «мужчина!») слева. Как вас зовут?» - не встановлюючи контакту очима з Пономарьовим, на що Пономарьов підігрує і звертається до когось ліворуч від нього: «Як вас звати? Віталік?».

Цей баланс значно цікавіший, ніж традиційні розклади «Х-факторуа. У британській версії все просто - Саймон Кауел поганий і «мочить» конкурсантів безжально, його найвищою хвалою є «сьогодні в тебе виходило не так катастрофічно погано, як завжди», Луї Волш хороший, судді жіночої статі просто тішать око. У «Голосі» триває постійна боротьба за лідерство, тренери радше різнобічні, ніж хороші/погані або гламурно красиві.

Загальна тональність програми - така собі інтелігентна космополітичність. Той факт, що це передача на українському телебаченні і в ній беруть участь двоє тренерів-росіян, обігрують без зашкалювань у шовінізм чи націоналізм. Пономарьов і Руслана практично не переходять на російську, Діана перекладає Стасу з української, демонструючи, як вона природно вписалася в цей контекст, конкурсанти відповідають обома мовами, залежно від власних преференцій.

Репертуар становить суміш із українських, російських та англомовних пісень, з окремими вкрапленнями італійських арій та французьких шансонів. Щоправда, судячи з трейлерів наступних програм, всюдисущий убер-романс «Я тебя никогда не забуду» таки просочився і до «Голосу», та що ж тут поробиш.

В інтернеті достатньо критичних коментарів, мовляв, у програмі забагато англійських пісень («як голос України може співати англійською?»), але виконуються вони з чудовими почуттями і майже завжди у власній інтерпретації, що створює самобутню атмосферу і якраз дуже навіть може голос України деякі зі своїх пісень співати англійською.

Готуючи цю колонку, я переглянула пару перших епізодів із американської серії «Голосу». Зовнішня обгортка програми ідентична до української, але вміст і все емоційне наповнення відрізняється. Серед тренерів зіркує Крістіна Агілера, учасники в багатьох випадках є професійнішими за українських співаків, завжди влучають у ноти. Я, звісно, можу помилятися, але наші співають більше з душею - може, дається взнаки довша відстань від сільського клубу до національного телеефіру.

Але от що «в них» справді, як каже Руслана, круто - це здатність усіх зіркових тренерів виступити разом. Ось тут вони співають пісню Crazy з репертуару дуету Gnarls Barkley, один із учасників якого, Сі Лоу Грін, входить до тренерів, а разом із ним Агілера, а також Адам Левін, соліст поп-групи Maroon 5, та співак у стилі кантрі Блейк Шелтон.

Цікаво, яке музичне асорті могло би скластися з Арбеніної-Руслани-Пономарьова-П'єхи?

Найголовніший же висновок, до якого можна прийти, переглянувши «Голос країни» - скільки ж в Україні талановитих людей і яких різних. Довгоногі дівчата з Донецька, оперні хлопці зі Львова, кримські татари, київські й миколаївські рокери, руді бестії-двійнята, які співають більшою кількістю мов, ніж та, якою перекладено книжки Андрія Куркова...

Уся ця мозаїка без патріотичного пафосу, без гасел, без биття у вишивані (чи якісь інші) груди створює телеглядачеві сенс бути належним до обдарованої країни, подібно до того, що недавно зробив інтерівський «Майданс».

Тож коли серця телеглядачів «Голосу країни» і розбиватимуться разом зі співочими талантами в ході їхнього випадання з шоу - нехай, бо візерунки в калейдоскопі тоді викладуться ще гармонійніші.