Спроба Мустафи Найєма візуалізувати засобами телебачення добре відомий усім журналістам факт дволикості народних обранців скінчилася раптово й драматично. Стартувавши наприкінці січня, програма After live стрімко просунулась уперед у пошуках межі показного демократизму політиків та обслуговуючого телеперсоналу, знайшла цю межу й боляче тріснулась об неї головою. Безрозсудне, але воістину журналістське прагнення показати світові кадри, на яких ведучий «Шустер live» Савік Шустер розповідає про свої переговори з главою Адміністрації президента Сергієм Льовочкіним про перехід програми на Перший національний, увінчалось відставкою Мустафи.

Фінал радше типовий, ніж екстраординарний, пригадаймо хоча б прощання Вахтанга Кіпіані з «Великими українцями» імені Табачника. Прямий ефір - це свобода, але те, що відбувається поза ефіром, за його лаштунками - це бізнес. І Савік Шустер як ніхто відчуває місце, де свобода закінчується, а бізнес починається. Його малодушне пояснення, що Мустафа, мовляв, просто шукає «рейтингового ворога», а про Льовочкіна він «переплутав», навіть коментувати бридко - як і рішення залишити авторську програму Мустафи з іншим, тихішим ведучим. Останнє має сенс хіба що як акт дріб'язкового самоствердження, адже After live була проектом Мустафи, кров від крові й плоть від плоті автора, й поза контекстом його журналістського доробку та амплуа просто не сприйматиметься. Втім, побачимо наступної п'ятниці.

Від початку програму супроводжували досить дивні обставини, які дозволяли здогадуватися про боротьбу, яка велася навколо неї в середовищі людей, що приймають рішення щодо державного каналу. Проект стартував у четвер о 18.00 і згодом його було перенесено на 18.00 п'ятниці - перед випуском «Шустер live», але не впритул до нього.

По-перше, 18.00 - не час для політичних програм. Для аудиторії, яка багато років дивилася «свободи слова» з 20.30 і пізніше, початок шоу о 19-й - рано й незвично, а що вже казати про 18-ту.

По-друге, на момент виходу програми по ефіру, який вона препарувала, минає цілий тиждень, і глядачі просто не пам'ятають, про що йшлося у студії. Завдяки цій затримці та своїй авангардній уривково-клаптиковій стилістиці After live зрозуміла лише тому, хто невідривно дивився попередній випуск шоу Шустера й має дуже добру пам'ять.

Зрештою, багато що за тиждень просто стає неактуальним. Глядачеві, який готується почути обговорення найзлободенніших подій у студії «Шустер live», пропонують флешбек, що відсилає до пережитих, обдуманих і забутих новин тижневої давнини. З погляду психології медіаспоживання  - це нісенітниця.

Зважаючи на гутаперчеву сітку мовлення та шалений трафік нових проектів в ефірі Першого, важко повірити в те, що Єгор Бенкендорф не знайшов би для програми двадцяти хвилин у неділю чи понеділок. Словом, програму хоч і взяли, але виділили їй такий час, щоб нею поменше цікавилася цільова - політично стурбована - аудиторія. Чому? Здогадатися неважко - ще один приклад конфлікту між різновекторними силами, що спричиняють метаморфози Першого національного: прагненням частини менеджерів зробити з нього нормальний канал, вимогами політиків і чиновників обслуговувати інформаційні та піар-потреби влади, необхідністю, в силу однієї з цих піар-потреб, створювати видимість демократичних перетворень і руху до громадського мовлення, бажанням різних мікрогруп впливу прорватися поближче до ефіру, і так далі.

Що хотів нам сказати цією програмою Мустафа Найєм? Він досить чітко сформулював це перед прем'єрою: поза ефіром, коли не треба справляти враження на багатомільйонну аудиторію, політики змінюються, стають відвертішими, знімають маски, говорять цікаво. Якщо заскочити їх у цей момент, можна показати виборцям, що ті, за кого вони голосують, насправді не ті, кого вдають. Прагнення, повторюся, воістину журналістське - особливо похвальне в ситуації, коли дедалі більше журналістів відучується шукати правду й переходить до шаблонної ретрансляції чужих меседжів.

Чи справді те, що хотів нам показати Мустафа, є важливим? Для Мустафи, безперечно, так. У світі його професійних зацікавлень ці люди грають головні ролі, вони - його селебритіз, він бачить їх без краваток, бачиться з ними в ресторанах, читає їхні «зливи», має в мобільному їхні телефонні номери, а отже, знає про них незрівнянно більше за пересічного українця. І, як справжній журналіст, прагне про це розповісти.

І йому це добре вдається. Ми побачили, що неприязнь між владою та опозицією зникає, щойно вимикається камера, й непримиренні опоненти перетворюються на приятелів, колег і партнерів. Побачили, як замашки й лексика Михайла Бродського доповнюються відповідною кепкою та шкірянкою. Почули, як Петро Порошенко пишається своїми колишніми успіхами в навчанні. Довідалися, хто з політиків ходить до магазинів, хто купує гречку, хто знає, скільки коштує хліб. Побачили пакет гречки в пещених пальцях Наталії Королевської. Зрозуміли, що регіонали самі трохи соромляться того, що їхнім голосуванням диригує Чечетов. І ще багато іншого. 

Припускаю, що, за аналогією з шанувальниками таблоїдів, які спрагло ковтають кожну фразу Кривошапка чи діви Монро, існує певна категорія глядачів-політоголіків, яких беруть за душу відвертощі політиків у рекламних паузах, змушуючи докорінно переосмислювати засадничі проблеми буття. Які будуть справді вражені, побачивши, що регіонал Мірошниченко обіймається із бютівцем Шкілем, і обоє мають на обличчях однаковий вираз поблажливої зверхності, глузливо відповідаючи на запитання журналіста. Можливо, якісь фанатки, що мали Йосипа Вінського за еталон моральності, мусили бігти по корвалол, почувши з його уст: «Я ніколи не ходжу в магазин. Якщо чоловік ходить до магазину з авоською, значить, він себе не поважає. Ось ви ходите в магазин? У вас, напевно, сім'ї нема. Є? Значить, ви себе не поважаєте. Господарство - справа жінки».

Але для більшості глядачів, слухачів і читачів подібні відкриття будуть іще одним, - і зовсім не обов'язковим, - підтвердженням того загальновідомого факту, що українські політики, за рідкісним виключенням  - брехливі покидьки.

Ми знали, що вітчизняна політика неапетитно виглядає зовні, попри всі зусилля гримерів-іміджмейкерів, і здогадувались, - отримуючи тому чимало підтверджень, рідко трансльованих центральними каналами, частіше «Українською правдою», - що зсередини вона не краща. Програма Мустафи допомогла в цьому пересвідчитись, оскільки, хоча в кулуарах телешоу політики стають трохи більш схожими на людських істот, нічого бодай трохи симпатичного в цих істотах нема.

Ця задумка спрацювала, але мало що дала, позаяк громадяни, яким ще є в кому розчаровуватися серед українських політиків, усе одно навряд чи багато зрозуміли (занадто багато підтексту, часто блимають кадри, труситься камера, міняються ракурси й теми, нерідко поганий звук), а інші давно в курсі. Як на мене, значно ціннішим елементом у цій програмі були власні спроби автора розібратись у темах, у яких традиційно неспроможна, ба навіть і не намагається, розібратися програма Шустера. Це було своєрідне продовження лінії, заданої програмою «Чорне і біле», в якій Мустафа поставав уже не причепливим пронозою з мікрофоном, такою собі політичною Катею Осадчою, а системним, дорослим журналістом. Його мікророзслідування, у яких доказами ставали кадри та фрази зі студії та кулуарів, супроводжувані коментарями експертів і аналізом самого Мустафи, допомагали виплутати з нетрів, у які глядача заганяла демагогія й показуха ток-шоу. Доповнюючи програму «Шустер live», але водночас нівелюючи той її ефект, який є найбільш вигідним владі - імітації публічної політики та свободи слова.

Якщо професійний журналіст в умовах цензури (в цьому випадку це була цензура особистих стосунків, інтересів керівництва й політичних покровителів, «корпоративної етики») дозволяє собі поводитись як професійний журналіст, - «своє робить», не помічаючи обмежень, - він добре знає, чим усе закінчиться. Мустафа чинив саме так: анонсував на фейсбуку розповідь Савіка про Льовочкіна, хоча міг би здогадатися, що в ефір це не піде. Та й поза тим весь час звертався до теми обставин переходу «Шустер live» на Перший, ідучи наперекір головному правилу регіоналів, яке «Савік Шустер студія» мусила прийняти й виконувати, перейшовши під егіду влади: не виносити сміття з хати. Чи могло це скінчитись інакше? Не на українському телебаченні.

Відмовившись від компромісу, Мустафа зник з ефіру, а якби погодився працювати за правилами та з урахуванням обмежень, нав'язаних владою та її медіаслугами, зник би з професійної журналістики. Для людини, свідомої своїх талантів і професійного капіталу, рішення правильне. Для влади ж - іще одне свідчення того, що свобода слова не дорівнює «програмам свободи слова», а зімітувати її - неможливо.