Моє знайомство з Білоруссю почалося з невдалих спроб знайти в українському інтернеті найсвіжішу інформацію про місцеву ситуацію зі свободою слова. Зеро, нуль, нічого. Невже все нормалізувалось? Замовчують? Але Гугл видав білоруський варіант - у чотирьох журналісток вилучили робочі й домашні комп'ютери і не повертають уже кілька місяців, на акціях протесту люди в штатському - кадебісти - махають руками перед об'єктивами фото- і відеокамер, щоби перешкодити зйомкам, журналістів затримують для «встановлення особи», а щоб отримати доступ до Wi-Fi, слід надати паспортні дані.

Друге знайомство з Білоруссю - ранок у поїзді. Білоруський митник каже «Добрай раніцы», і на моє здивування, що так схоже на український «добрий ранок», білоруські дівчата з мого купе довго сперечаються, що таке «раніцы», і нарешті сходяться на тому, що це щось типу російського «спозаранку».

Третє знайомство... розпочалося на вокзалі, де мене зустрічали білоруські журналісти. Ми швидко зійшлися на тому, що вони розмовлятимуть білоруською, а я українською. Мови дуже подібні, і ми прекрасно один одного розуміли - однакові слова, які розрізняються хіба що вимовою. Раніше я помилково думала, що білоруська ближча до російської, ніж до української.

Білоруська асоціація журналістів, БАЖ, на запрошення якої я їздила проводити майстер-клас із безпеки журналістів, лишилася, напевно, одним із небагатьох острівців свободи у поліцейській країні. Трохи більше тисячі журналістів об'єдналися, щоби разом протистояти державній машині, підтримати один одного і захистити своє право на якісну журналістику. Бо, за великим рахунком, журналістику білоруських державних ЗМІ якісною назвати важко - це мистецтво пропаганди, яке лишилось з радянських часів.

Можна говорити про особистий вибір людини - чи ти погоджуєшся з такою схемою і працюєш «журналістом» на державу, чи ні. І про те, що інколи варто піти, щоб лишитись у професії. Але чи спрацьовує ця схема в Білорусі? Відомо, що не слід просто мовчки залишати ЗМІ, не бажаючи працювати під тиском цензури. Цей крок потрібно робити якомога гучнішим, звернутися до журналістської спільноти, до міжнародних організацій тощо. Разом журналісти є силою. Та білоруські журналісти переконані, що такий варіант не для них. Вони не вірять, що колеги стануть їм на підтримку. Суспільство ж про їхню акцію навіть не дізнається - колеги-журналісти просто не передадуть. Ось чому, вони кажуть, у країні й неможливе щось подібне до Помаранчевої революції - жодне ЗМІ не передасть новин про те, що хтось десь збирається, і люди, які б, може, й хотіли приєднатися, так і не дізнаються, що настав час. Вони заручники режиму. Заручники того, що до них прийдуть міліціонери чи кадебісти з обшуком, що їх поб'ють, арештують, посадять у тюрму, звільнять і не дадуть працювати взагалі. Чи, радше, заручники свого страху цих ситуацій.

Серед білоруських журналістів існує впевненість, що почати сперечатися, захищати свої права - це, по-перше, втратити роботу. А по-друге - нічого не добитися. Всі суди, міліція, прокуратура, працюють на державу. Бажівці розказують просто абсурдні випадки - коли міністерство юстиції порахувало метраж приміщення, в якому проводилися збори організації, та кількість людей, що взяли участь, і подало скаргу, вимагаючи визнати збори незаконними, бо «або стільки людей не могли зустрічатись у такому тісному залі, або їм було затісно, і це вплинуло на їхнє волевиявлення». Та що там казати - зараз БАЖ виселяють із їхнього офісу під приводом «капітального ремонту». Ініціатива, звісно, від співробітників КДБ, які переговорили з власником приміщення і порадили йому позбавитися «неблагонадійних» сусідів.

Бути вільним журналістом у Білорусі - це все одно що бути шпигуном. Спілкуватися по Скайпу, бо телефони прослуховуються. Зустрічатись у раніше узгоджених місцях. Тримати документи в ідеальному порядку. Встановити в квартирі добрий замок, щоб, коли прийдуть із обшуком, мати кілька вільних хвилин і встигнути набрати адвоката і друзів. Підтримувати добрі стосунки з сусідами, щоб вони виступили понятими під час обшуку, чи свідками, якщо раптом міліціонери вас битимуть.

Цього року фестиваль «БАЖинки» проводився на відкритому повітрі, у наметовому містечку. Це рідна держава змусила білоруських журналістів так полюбити природу, яка, до речі, в них чудова. Минулого року вони спробували зняти базу відпочинку, але увечері, перед самим фестивалем, директор бази зателефонував і повідомив, що ніяк не може прийняти журналістів, бо до нього «терміново надійшло інше замовлення». Відміняти щось було пізно, бо люди з регіонів уже виїхали. БАЖівці були змушені перехоплювати людей на вокзалах, автобусах і машинах, не користуючись телефонним зв'язком, щоб не видати КДБ нове місце зборів, і везти їх на місцеву затоку. Там пильні місцеві КДБісти одразу ж підійшли поцікавитися, що це за скупчення народу. На що журналісти відповіли, що просто відпочивають - мають право. Ну а цього року жодна база відпочинку вже не погодилася їх прийняти. Та вони й не наполягали.

От із таких дрібниць і складається щоденна боротьба білоруських журналістів. Тому коли я казала їм: «Не опускайте рук, треба боротися», їхня позиція була досить скептичною. А який сенс боротись? Це система. Це міністерства, комісії, суди, прокурори, міліція і, мабуть, це саме суспільство. «Ми знаємо, що восени, з наближенням виборів, нас почнуть арештовувати. Просто знаємо, і нічого з цим не поробиш», - кажуть вони.

У Білорусі журналіста можуть посадити років на два-три у в'язницю за наклеп. Державні типографії можуть відмовитися друкувати наклад газет. Міністерство інформації та друку може своїм рішенням призупинити вихід ЗМІ. Міністерство юстиції може відмовити ЗМІ в реєстрації, а працювати на незареєстровану організацію - це злочин, за який можуть посадити. Журналіст також може потрапити до в'язниці за розпалювання «міжнаціональної, міжрелігійної, міжрасової ворожнечі», як це сталося з Аляксандром Сдвижковим, який у 2008-му передрукував карикатури на пророка Мухаммеда з датської газети. Його засудили до трьох років колонії. На щастя, пізніше суд змінив йому покарання на три місяці арешту. У серпні 2009 року, журналіст, який написав, що на гродненському заводі затримки у виплаті зарплатні, отримав попередження від КДБ «про неприпустимість незаконних дій» і про те, що йому загрожує кримінальна відповідальність за статтею «Дискредитація республіки Білорусь». У липні цього року співробітники міліції конфіскували тиражі газет «Наша нива» і «Свободный город» за інформацію про критичний фільм про Лукашенка. У лютому 2010-го Лукашенко підписав Указ №60, згідно з яким провайдери зобов'язані ідентифікувати абонентські пристрої користувачів, а власники інтернет-кафе і клубів повинні проводити ідентифікацію користувачів. На практиці це виглядає так: щоб отримати пароль доступу до точки Wi-Fi, потрібно надати копію паспорта. З квітня 2010-го реєстрація потрібна інтернет-сайтам, які належать як юридичним, так і фізичним особам. Тисячі сайтів можуть покарати за спізнення з реєстрацією. І це ще не рахуючи податкових перевірок, кругової поруки всіх чиновників і тису КДБ на всіх рівнях і практично у всіх сферах життя.

Незалежні журналісти в Білорусі - це щось на зразок останніх представників соціальної групи, що вимирає, це останні з могікан. Вони продовжують боротись, у них є спільна ідея, спільне бачення - вони справді одна команда. Я сподіваюся, що ця команда, на відміну від наших українських журналістських об'єднань, не ситуативна. І вони знатимуть, що робити зі свободою слова, якщо раптом її отримають, адже вони так довго на неї чекали.

Оксана Романюк, експерт Міжнародної федерації журналістів з питань безпеки