Тук-тук... Это я, почтальон Печкин. Принёс повестку для вашего мальчика.

(Похмурий радянський жарт.)

«Неприятный след в душе» - новий мем вітчизняного веб 2.0- середовища, що в перші години свого існування обріс усіма необхідними атрибутами: карикатурами, «фотожабами», віршами та іншими формами творчого осмислення. Однак не лише у вразливих душах спецслужбістів залишився неприємний слід. Концепція блогосфери як «малої землі», цитаделі, території гарантованої свободи будь-якого самовираження та політичного протесту, зазнала потужного удару. Цей удар був такий приголомшливий, що багато блогерів уперто не хотіли вірити, й навіть після того, як підтвердження з'явилось на офіційному сайті СБУ, звинувачували свого колегу в самопіарі й провокації. Однак, як бачимо, перший публічний «наїзд» спецслужби на українського блогера за допис політичного змісту є підтвердженим та доконаним фактом.

Олег Шинкаренко - журналіст і письменник запорізького походження, що працює в Києві. Обравши з-поміж тисяч блогерів у якості «жертви» саме його, Служба безпеки пішла шляхом найменшого опору, адже в його журналі http://singing-foot.livejournal.com/ ім'я і прізвище автора написане відкритим текстом (що трапляється не більш ніж у 5% випадків - зазвичай люди в безкоштовних блог-системах зберігають відносну анонімність). Й навіть знаючи ім'я та прізвище, наші шерлокхолмси спромоглися знайти Шинкаренка лише за адресою кіноклубу, яку він оприлюднив у тому-таки журналі. Скоріш за все, це і є відповідь на запитання, яке мучить багатьох прихильників конспірології - чому СБУ обрала для показової «виховної роботи» маловідомого блогера з парою сотень читачів, а не якого-небудь впливового «тисячника». Адже серед них також чимало щедрих на перчені жарти й прокльони на адресу Януковича.

Власне, щодо прокльонів. Шинкаренко - як і щонайменше половина українців - не почуває до чинного президента надмірного пієтету, й навіть навпаки, має певну антипатію. Її він висловлював періодично у доволі різкій, грубій формі. Зараз, на жаль, переглянути ці записи можна лише в архівних копіях, адже у проміжку між першою та другою зустрічами Олега з СБУ всі «скандальні» дописи з його журналу зникли. Сам він стверджує, що нічого не витирав, а журнал був зламаний хакерами-гебістами. Що ж, теоретично це не виключено, хоча тінь сумніву щодо того, чи не сам блогер від гріха подалі поховав небезпечні непристойності на адресу глави держави, наявна не лише у вашого автора. Слід зазначити, що й за власним зізнанням, і за свідченнями знайомих Олег Шинкаренко не належить до войовничих дисидентів, готових страждати за ідею. Коротше, на Ворога Держави, терориста та екстреміста ніяк не тягне. Тому, певно, й підписав документ, підкладений йому в СБУ - чи то пояснення, чи вибачення, чи обіцянку більше так не робити. Але есбешники не врахували, що Шинкаренко - не тихий переляканий гуманітарій, а журналіст, і може надати цій зустрічі розголосу.

Що ж стало безпосереднім приводом для виклику блогера в СБУ? Текст цього повідомлення, яке супроводжувалось фотографією сумнозвісного вінка, що впав на голову президентові Януковичу, зберігся в анналах:

«От цікаво, є хоч один справжній український радікальний націоналіст, що міг би вбити Януковича? Думаю, що це не дуже небезпечно - після зміни влади він обов'язково отримає звання Героя України.

Хоча, звичайно, одним Януковичем тут не обмежитись - треба вбивати також Ганну Герман і ще десь біля 50 вищих посадовців з Партії регіонів».

Залишмо фахівцям - правникам та філологам - аналіз цього пасажу на предмет наявності погроз вищим посадовим особам. Важливо тут зазначити, що повідомлення аналогічного, або навіть жорсткішого, змісту вашому авторові, який щодня читає у френдстрічці понад тисячу LJ-блогів та трансляцій з інших ресурсів, траплялись за останні роки сотні разів. «Щоб вони всі повиздихали,  як їх ще земля носить, найняти б снайпера, кинути б бомбу на Верховну Раду» - одна з найбанальніших і найпоширеніших форм вираження незадоволення чинною владою. Жарт «Україну врятує снайпер» гуляв інтернетом ще за часів Кучми й зберігся за Ющенка. Спалахи кровожерних настроїв серед інтернет-спільноти спостерігались практично після кожного одіозного, негідного, непопулярного вчинку як позаминулої, так і минулої влади. Під час останніх виборів, коли постав однозначний вибір між двома кандидатами, не раз доводилось читати роздуми на тему «знищення обох як вихід із безвихідної ситуації». Коли ж літак із польським президентом та урядовцями зазнав катастрофи під Смоленськом, десятки блогерів незалежно один від одного висловились у дусі «шкода, що наші не полетіли».

- Сусіде, а що це вчора ввечері так довго гармати гупали?

- Так це ж до нас урядова делегація прилетіла.

- А що, з першого разу не влучили?

(Похмурий радянський анекдот.)

Тут, звісно, доречними будуть зауваження щодо нехристиянського й негуманного характеру подібних емоційних закликів до атентату. Але також не зайвим буде замислитись, чому наша влада (як попередня, так і чинна) викликає у громадян бажання бачити її в труні в білих капцях. 

Адже, - я можу з упевненістю це стверджувати, - на адресу жодних інших осіб, груп людей, народів я подібної агресії не зустрічав. Фашистам, терористам, наркоторгівцям, сомалійським піратам, лідерам агресивних мілітаристичних блоків, америкосам, євреям, арабам, москалям і навіть президентові та прем'єрові останніх смерті якщо й бажають, то зникомо рідко. Неприязнь висловлюється на кожному кроці, однак побажання смерті - ні.  

Попри те, що історія Шинкаренка є очевидною першою ластівкою наступу держави на інтернет, що не може не лякати й не викликати спротиву у блогерів, вона була сприйнята ними далеко не однозначно, й підтримка «потерпілого» була нехай масовою, але не одностайною. Ось, наприклад, думка відомої журналістки Олени Білозерської, яка сама відкрито сповідує праві опозиційні погляди:

«По-перше, перепрошую за мою французьку, нєфіг балаболити. Вбивство - річ серйозна.
По-друге, блогер зробив велике зло: дав СБУ-шникам підстави втрутитися у блогосферу. Мине трохи часу, і за що "пресанули" саме цього блогера, забудеться. Але створено прецедент: блогера тягали на допити за те, що він написав у своєму блозі. Наступних можуть спробувати тягати за "влада нікуди не годиться". Також не зрозуміло, що саме пан Олег пообіцяв СБУшникам у своїй розписці - не закликати публічно до убивства високопосадовців чи "не критикувати владу у різкій формі". У своєму ЖЖ і в інтерв'ю на "Детектор медіа" він каже про це по-різному, а це дуже важливо

{...}

Не можна підставлятись, не можна давати владі можливість пресувати нас, маючи на це законні підстави. Якщо пресуватимуть - хай роблять це по бєспрєдєлу, ні за що - тоді ми гвалт на цілий світ здіймемо. А зараз доступний усім кеш Яндекса не дає можливості звинувачувати у чомусь СБУшників. Де-юре вони мають рацію. Коротше, панове, не вживайте певних ключових слів, не підставляйте себе та інших, і буде вам щастя».

Позицію Олени поділяє багато її колег-блогерів. Хоча, напевно, всерйоз звинувачувати Шинкаренка у злочинній недбалості та створенні прецеденту, що несе загрозу для затишних щоденничків тисяч українських блогерів - це дещо надмірно, адже, як було сказано вище, висловлюватись у подібному ключі дотепер видавалося нормою. Найбільше, що загрожувало авторові запису із прямим закликом до насильства - чиясь скарга до abuse team, яка могла закрити журнал або доступ до окремого допису. Втім, прямого заклику в Шинкаренка, здається, й немає - просто роздуми на тему «чи могло б таке статись», хоча й з недвозначним натяком на його власне позитивне ставлення до такої перспективи. А про можливість замаху на Януковича постійно повторюють навіть у самому СБУ, зокрема у своїх інтерв'ю про це не раз говорив Валерій Хорошковський.  Тепер у значної частини власників інтернет-щоденників є привід замислитись і напружити пам'ять - адже невідомо, чи не нариють у їхніх архівах який-небудь запис на кшталт «Янукович голубой - будет Путину женой» часів Помаранчевої революції.

Щоб зрозуміти, чого бояться й чому так різко реагують блогери, достатньо поглянути на сусідню Росію, де кілька років тому web 2.0 також був «диким Заходом», вільним від політичної цензури. Відтоді російських блогерів навчили «відповідати за базар» - не один із них утратив свободу чи був оштрафований за необачні погрози чи навіть словесну агресію на адресу політиків і можновладців. В силу кращого фінансового й технічного забезпечення та вищого професійного рівня спецслужби в Росії працюють значно ефективніше, та й технології тотального стеження впроваджені там уже давно, тому навіть гадана анонімність для російських блогерів не є гарантією безкарності. Причому постраждати за записи на кшталт «Путин - краб!» або карикатури на Медведєва майже неможливо, натомість обґрунтована, суспільно значуща критика гарантує своєму авторові місце в групі ризику. Це стосується не тільки й не стільки критики найвищої влади - провінційний блогер, що викриває махінації мера якої-небудь Калуги, ризикує не менше. У Казані під суд потрапив блогер, який жартома повідомив про смерть президента Татарстану. У Сиктивкарі - за те, що обізвав правоохоронців бидлом і закликав спалювати їх на площах. У Башкортостані - за карикатури на президента.

Якщо погоджуватись із твердженням, що Росія Путіна є взірцем для творення України Януковича, то  прихід каральної руки держави у блогосферу - як до того в освітні заклади, за що Хорошковському вже довелось просити вибачення, - є закономірним. Як і недолуга, непрофесійна форма, в якій цей прихід відбувається. Бо Путінська Росія - шедевр злого державотворчого генія, але скопіювати шедевр, маючи руки, що виросли з одного місця, та ментальність єнакіївських виконробів, дуже нелегко.

- Громадянине Рабиновичу, нам стало відомо, що ви щодня купуєте газету «Правда», переглядаєте першу сторінку й викидаєте її до смітника. Що ви там сподіваєтесь прочитати?

- Некролог, громадянине начальнику.

- Але ж некрологи друкують на останній сторінці!

- Той, на який я чекаю, буде на першій.

(Похмурий радянський анекдот.)

Навіщо все це було СБУ? Найбільш правдоподібною мені видається версія немудрої самодіяльності есбешного офіцера, що отримав від начальства план щодо заходів із профілактики екстремізму в мережі. При цьому, якщо припустити, що пізнання та навички володіння інтернетом у громадянина начальника обмежуються сервісами mail.ru і yandex.ru, зовсім не дивно, що він пропустив сотні щоденників справжніх екстремістів - людей, які вихваляються побиттям та закликають до знищення євреїв, «чорних» та представників інших національностей, пропагують фашистські ідеї тощо, - і зупинився на блогові хлопця, який знічев'я фантазує про можливість убивства Януковича. Не маючи уявлення про комунікаційні закономірності web 2.0, співробітник «органів» не міг передбачити наслідків, цілком прогнозованих для кожного досвідченого блогера: інтернетом прокотилась хвиля флешмобів, що збільшила кількість постів співчуваючих із закликами вбити Януковича до сотень і тисяч. Тож тепер есбісти мають величезний фронт «роз'яснювальної роботи».

Що ж, СБУ додала ще один пунктик до переліку прикладів наступу на свободу слова, наявність якого в Україні так завзято заперечує влада. Звісно, блогери - не настільки впливова й численна група українського суспільства, щоб ця історія могла якимось чином уплинути, принаймні - в найближчій перспективі, на електоральні настрої громадян, а отже, прямо зашкодити правлячій партії. Але все ж, якщо це читають люди, яким небайдужий імідж Януковича і ПР, майте на увазі - до флешмобу із закликами вбити Януковича приєдналось чимало людей, які раніше демонстрували цілковиту байдужість до політики. Це показник величини дурниці, яка була скоєна.

Останній, але досить важливий аспект цієї історії - соціально-філософський. Про це у своєму тексті чимало сказав Ігор Розкладай. Якщо блоги не є засобами масової інформації де-юре, то чи дає їхня належність до ЗМІ де-факто спецслужбам підстави для подібних дій? Що таке, взагалі, блог?  Фортеця, територія свободи, на якій власник має право розміщувати все, що йому заманеться, не зважаючи на закони та авторські права? Чи сторінка, наповнюючи яку, власник зобов'язується - і повинен - дотримуватись законів держави, де стоїть сервер, держави, резидентом якої є компанія - власник сервісу, держави, громадянином якої він є сам, і всіх інших держав, у яких можуть читати його дописи (останнє - не жарт, згадайте справу «Ахметов проти "Оглядача"»)? Тема не нова, про це і в пресі, і в самій блогосфері сперечаються вже не перший рік.  Та навряд чи філософським змістом поняття «блог» переймалися в СБУ, звертаючись до блогосфери з наміром виконати план із заготівлі попереджених терактів. Для них будь-який запис у наших блогах - «інформація, розміщена особою на веб-сторінці», а притаманний інтернетові від його заснування дух свободи, детермінованої виключно розумним самообмеженням, їм просто не відомий. Чому? Не знаю, але здогадуюсь - був колись у райвідділі міліції, де інспектори друкували всю документацію (у кінці першого десятиліття ХХІ століття!) на друкарських машинках радянського виробництва, а для того, щоб зателефонувати по міжмісту або на мобільний, мусили писати пояснювальну й бігти в міськвідділ, де на одному з телефонів не була відключена «вісімка»... Тим Бернерс-Лі й Вінт Серф би плакали :)

Що робити блогерам, аби не втратити - частково чи повністю - свободу, яка є концептуальною основою веб 2.0? Перша ідея, що спала всім на думку - здіймати шум, надавати історії Олега Шинкаренка якомога більшого розголосу, якщо ж це повториться - публічно протестувати. Зрештою, у випадку з «профілактичними бесідами» співробітників СБУ з освітянами саме це допомогло. Щоправда, випадок Шинкаренка є не найзручнішим зразком обмеження свободи блогерського слова, адже багато хто сприймає зміст його повідомлень, який «залишив неприємний слід у душі» СБУ, як вияв блюзнірства й нігілізму. Тож не виключено, що на блогерські протести чекає доля «Маршів свободи», що їх проводять прибічники ідеї легалізації легких наркотиків: із певного часу їхнім маніфестаціям протистоять іще велелюдніші натовпи прибічників сімейних цінностей та здорового способу життя. Якщо СБУ вдасться позиціонувати свої дії як намагання навести в інтернеті порядок, а не обмежити свободу висловлення політичних переконань, так воно і буде. Одержимих ідеєю впорядкувати інтернет в Україні не бракує, причому найзавзятіші з них навіть не уявляють, що таке інтернет, але від цього прагнуть порядку в ньому не менше.

Є й інший варіант - дослухатись до тих, хто закликає «фільтрувати базар». Не провокувати бійців невидимого фронту, які, як ми тепер знаємо, читають наші щоденники. Ось тільки решето, крізь яке доведеться просіювати свої думки та вислови, з часом обіцяє ставати дедалі густішим.   

Сидять двоє чукчів на березі Північного океану.

- Чуєш, братішка, хочеш, анекдот політичний розповім?

- Е-е, ні, не треба. Ще зашлють кудись...

(Життєрадісний радянський анекдот.)