Конкурс «Євробачення», що проходив з 25 по 29 травня в Осло, завершився до певної міри парадоксально. Як ніколи раніше, домінували у фіналі представники південно-східної Європи - аж до такої міри, що подеколи хотілося назвати цей конкурс «Балканокавказобаченням». Азербайджан, Албанія, Боснія та Герцеговина, Вірменія, Греція, Грузія, Кіпр, Молдова, Румунія, Сербія, Туреччина - додайте до цього переліку Ізраїль, і ви отримаєте практично половину (12 із 25) учасників фіналу. Звісно ж, варто було очікувати, що Балкани та Кавказ, зважаючи на багато в чому спільні чи, принаймні, схожі музичні традиції народів, що живуть у цьому регіоні, виведуть у переможці представника якоїсь із цих країн. Але перемогла Лена, представниця Німеччини.

Це була справді історична для «Євробачення» подія: одна з країн «великої четвірки», країн - донорів «Євробачення» здобула свою першу в історії перемогу. Так, саме першу - об'єднана Німеччина не перемагала ще жодного разу. А єдину перемогу Західної Німеччини, співачки Ніколе, датовано далеким 1982 роком.

Показаний наприкінці трансляції фіналу п'ятдесятитисячний натовп уболівальників за Лену на одному з майданів у Гамбурзі спростував ще один міф: ніби у Західній Європі цікавість до «Євробачення» - то справа давно минулих днів, а сьогодні ним не цікавиться майже ніхто. З іншого боку, доводиться тільки пошкодувати: після перемоги Руслани нічого подібного в Києві не було.

Другим парадоксом був от який: за очевидного домінування сумних повільних «голосових» пісень перемогла ритмічна, танцювальна, навіть легковажна пісня, що не потребує занадто великих вокальних даних. Щира й простенька, ця пісня вкотре підтвердила правило: щоб перемогти на «Євробаченні», треба показати щось таке, чого більше ні в кого немає. Щось своє, не схоже ні на кого.

Друге місце посіла група «Манга» з Туреччини, третє - румунський дует Ові та Паула Селінг. Варто зазначити: цьогорічний склад учасників був надзвичайно сильним, а переважна більшість пісень - надзвичайно цікавими. Альоша стала десятою зі 108 балами й увійшла, таким чином, до групи фіналістів, які отримали понад 100 балів. Представниця України виступила чудово, чим і поставила крапку в розмовах її супротивників про буцімто відсутність у неї голосу, музичної освіти (а чи «Бітлз» закінчували консерваторії?) тощо. «Мурашки побігли», - таким було загальне враження від її виступу, й воно було цілковито справедливим. Зал в Осло під час її виступу принишк. Утім, запитання залишається от яким: чи доречною була така драматична з елементами «жахів» пісня саме на «Євробаченні», чи не вийшло певного повторення «ефекту Лободи», коли торік Світлана Лобода змусила публіку згадати про кризу - чим і позбавила себе багатьох голосів? Пролунала б ця пісня на якій-небудь міжнародній акції «Музиканти - за чисту планету» - й напевне стала б усесвітнім хітом. Хоча... А чи змогла б Альоша потрапити до такої акції, якби не «Євробачення»?

Одразу ж хотілося б сказати от про що. Загальними для різних ЗМІ стали фрази на кшталт: «Олена Кучер, що виступала під псевдонімом Альоша». Блогосфера переповнена зневажливими коментарями, отакими, наприклад: «Цікаво, чи наступного року від України поїде співачка на ім'я Коля, а чи Петя?» Здавалося б, походження сценічного імені Альоша мало б бути самоочевидним: Олена - Альона - Альоша, пестлива форма справжнього імені співачки; саме так, поза сумнівом, звали її рідні в дитинстві, а може, звуть і дотепер. Так само у розмовах на тему «Євробачення» повсякчас чути: «Перемога Руслани Лижичко 2004 року», а то й: «Перемога Лижичко у Стамбулі». Але ж немає на українській естраді ніякої співачки Лижичко! Ну от немає, й усе. Є співачка зі сценічним ім'ям Руслана, і це її право на сценічне ім'я всі, зокрема й журналісти, мусять поважати. Так само, як і право Альоші на саме таке сценічне ім'я, яким воно є. Сумління управдомів із їхніми списками з неодмінним «ФІО», з їхнім «ув. тов. Кучер Е.» журналістам не до лиця.

Перш ніж повести мову про конкурс, хотілося б згадати програму «"Євробачення". Зворотній відлік», що йшла на Першому національному в трьох частинах наприкінці тижня перед конкурсом. Британський ведучий у стилі «легкого трьопу» розповідав про Норвегію, учасників «Євробачення», історію участі різних країн у конкурсі. Зустрічався він і з прем'єр-міністром Норвегії. Неформальна дружня розмова під час лижної прогулянки - такою була ця зустріч. Розмовляли вони англійською, в якій, як відомо, у повсякденній мові є єдиний особовий займенник другої особи you, вживаний завжди у множині: хочеш - не хочеш, а до свого співрозмовника доводиться звертатися лише на «ви». А що ж закадровий переклад українською? А в перекладі ведучий звертався до прем'єр-міністра на «ви», а прем'єр-міністр до ведучого - на «ти». Автори перекладу, судячи з усього, не уявляли іншого способу спілкування між представником влади та журналістом, розмова на рівних видавалася їм чимось неможливим. Тож і нема чого скаржитися, коли наші представники влади всім «тикають», підкреслюючи в такий спосіб свій статус. Судячи зі «Зворотнього відліку», точніше, з його українського перекладу, в усій Європі так. У даному разі стараннями українських телевізійників «Євробачення» (і все, з ним пов'язане) не виконало однієї з провідних своїх цілей - поширення тих норм комунікації, які заведено звати європейськими.

А що ж сам конкурс? Торік господарі московського «Євробачення» ставили собі напівриторичне запитанне: чи зможе Норвегія повторити той рівень, на якому провела конкурс Росія? Найбільша в історії сцена, найбільше витрачених коштів, усе найбільше? Виявилося, що Норвегія підійшла до проблеми до значної міри «від протилежного» й вирішила підкорити глядачів тим, що можна назвати «зручною простотою». Аніяких циркових номерів, летючих матрьошок, військових хорів та балету. Так, норвежці теж витратили чималі кошти на приготування, але конвертували їх не в розкоші та помпезність, а в технічну та організаційну досконалість. Протягом двох років ми побачили два різних підходи. Для України, яка ще за два роки організовуватиме чемпіонат Європи з футболу, нині є украй важливим обрати для себе один із цих підходів, вирішити, який із них є для неї ближчим. Якою вона показуватиме себе континентові - затишною та домашньою, де все функціонує належним чином, або ж країною, яка звикла смітити грошима, пускати пил в очі й тим пишатися?

Коли розпочався перший півфінал, сцена в Осло видалася якоюсь занадто відкритою - ніби конкурсантів от просто взяли й викинули на розтерзання глядачам. Просто собі чималий рівний майданчик, до того ж, із прозорою підлогою - ані декорацій на ньому, аніяких конструкцій; нема де сховатися, нема за що зачепитися. Але варто було переглянути декілька виступів, і враження докорінно змінилося. Господарі зробили дивовижне, просто таки неймовірне освітлення, яке змінювало ландшафт сцени до невпізнанності. Сцена перетворилася на гігантський комп'ютерний монітор, де зображення можна варіювати до безкінечності. 

Пригадалася Партісія Каас, коли вона виступала на минулорічному «Євробаченні» в Москві. Не було в неї ані бек-вокалу, ані балету. Самотньо стояла вона скраєчку величезної багатоповерхової сцени - от хто вже точно виглядав «lost and forgotten», і навіть крупні плани операторів становища не врятували! І це при тому, що під час жодного виступу в Москві всю сцену цілком так жодного разу й не показали (хіба що декілька разів під час дуже загальних планів спеціально для того, аби продемонструвати масштабність цієї споруди імені Хеопса): «найбільша в історії "Євробачення" сцена» просто не влізала в камеру. Це - теж на замітку організаторам майбутнього «Євро-2012»: дорогезна сцена телевізійного конкурсу, яку виявилося неможливим показувати по телевізору, стала чудовим наочним прикладом марнотратства, а ще того, що далеко не завжди кількість «освоєних» коштів переходить у якість телекартинки.

На відміну від московської, сцена в Осло однаково пасувала як тим артистам, що привезли шоу, так і тим, які виступали самі. Рівний простір і майстерна гра освітлення дозволяли артистам ніби варіювати цей простір, за потреби розширювати та звужувати його. І наша Альоша, що була на сцені сама, й турецька «Манга» з усіма атрибутами рок-групи, та ще й із дівчиною-танцюристкою у костюмі робота, що пускала струмені вогню, виглядали на цій сцені однаково органічно.

Так само комп'ютерними були заставки: ніби в повітрі матеріалізувався контур країни, яку представлятиме наступний конкурсант, потім - кадри, на яких вітчизняні фани підтримують цього конкурсанта (тут був єдиний недолік: подеколи ці кадри показували на цілий екран, подеколи - дрібніше), потім так само у повітрі матеріалізувався прапор країни. Винахідливо, високотехнологічно? Так, поза всяким сумнівом. От тільки ці високі технології були ненав'язливими, вони не мали на меті показати: от, мовляв, усі дивіться, як ми вміємо! Вони були не самоціллю, а засобом, бездоганно доречним. Так само як і відсутність приголомшливої помпезності, це видалося по-справжньому європейським. Не було нічого, що справляло б враження несмаку або нав'язливого набивання собі ціни.

Відповідали цьому й ведучі. «Share the Moment!» - таким було офіційне гасло цьогорічного конкурсу, його сенс можна витлумачити як «Поділися радістю від події, візьми в ній участь разом із нами». Неофіційним лейтмотивом, поза сумнівом, стала тема єднання рас та культур. Промовистим був добір ведучих: Ерік із його бездоганно арійською зовнішністю, чорнява Надія (наголос на перший склад) із чи то арабським, чи то івритським прізвищем Хаснауї та темношкіра Хайді. Варто звернути увагу ще й на те, що жінки-ведучі були не зовсім модельної зовнішності й аж ніяк не модельного віку. (На нашому телебаченні такого не може бути, бо не може бути ніколи.) І цей факт найменшим чином не позбавив їх привабливості, а тим паче майстерності й природності, невимушеності ведення.

Трійка ведучих перетворилася на ще одних зірок «Євробачення». Ерік іноді дозволяв собі певну легковажність - то він з'являвся в перуці, подібній до зачіски серба Мілана Станковича, то в таких самих шортах, як учасники литовської групи «Ін Культо», то з крильцями за спиною, як учасниці білоруської групи «3+2», то їв перед камерою попкорн. Але це не виглядало ані як розв'язність, ані як натужне демонстрування своєї «неформальності». Це було доречно, невимушено й подеколи самоіронічно.

Іронічність узагалі була ще однією рисою ведення цього конкурсу - чого варте, наприклад, пишання тим, що представники Норвегії найчастіше в історії «Євробачення» посідали останні місця! А цьому було присвячено цілий сюжет під час другого півфіналу: глядачам навіть продемонстрували нарізку з виступів найкумедніших «лузерів», і не лише норвезьких, а й турецьких (маестро, що так емоційно розмахував руками, ніби от-от знесе все на сцені), югославських (кралечок, що співали щось винятково нудотне), іспанських (демонічного вигляду тітку з іще демонічнішою мімікою), бельгійських (пришелепкуватого вигляду дядечка, що співав про «Еуровізьйон, Еуровізьйон» та розсипав по сцені конфетті, дістаючи їх із кишені), британських (дует «Джемінай», що примудрився не влучити в жодну ноту), фінських тощо. Та й попкорн, і піца, яку Ерік клав до мікрохвильової печі, - усе це були атрибути того самого стереотипу «конкурсу для домогосподарок». Усе це теж було разючим контрастом із минулорічним «високопатріотичним захватом», у якому російські ведучі перебували від початку конкурсу й до його завершення.

Неочікуваним був і «тренінг для тележурналістів», коли Надія, постукавшись до кабінки британського коментатора, спочатку розпитала його про його прогнози (діставши відповідь: «Тут ніхто нічого не може спрогнозувати»), а потім про те, як він... ну, коротше кажучи, куди він виходить у разі потреби. На що коментатор, зберігаючи запропоновану тональність, розповів: він нічого не їсть і не п'є й «зовсім порожній усередині». «Не треба ставитися до всього, мов до високої епохальної події, насолоджуймося моментом», - ніби переконували ведучі. Чи то знали, як заведено тлумачити «Євробачення» та його результати в нас? Варто підкреслити: в усьому цьому не було найменшого приниження «Євробачення», применшення його значення. Нам (підозрюю, що в даному разі передусім саме нам, східним європейцям) просто ще й іще раз нагадували: важливі події не завжди вимагають серйозної насупленості.

Що ж до єднання, прикметними були епізоди, коли роз'яснювали правила: щойно заходило про вікові обмеження для учасників, на сцену виходила спочатку темношкіра дівчинка, одягнена так само, як Хайді, а потім темношкіра літня жінка, теж одягнена, як Хайді. Під час перерви у фіналі показали, як ведучі пішли до конкурсантів спілкуватися їхніми рідними мовами. «Усіх 39 мов», як обіцяли, нам не показали - жодної слов'янської мови ми так і не почули, а «екзотику» обмежили естонською, турецькою та фінською. От тільки цікаво: якби до української делегації ведучі звернулися таки українською - чи не сталося б конфузу?

Під час півфіналів подеколи викликала невдоволення робота операторів. Але було видно, як вони миттєво роблять висновки з помилок, і під час другого півфіналу помилок майже не було (хіба що помітно «змазали» турецьку «дівчину-робота»), а під час фіналу практично не було зовсім.

На висоті був і український ведучий Тімур Мірошниченко. Його було рівно стільки, скільки потрібно; він здебільшого не намагався відтворити те, що казали норвезькі ведучі в залі, а вів свій коментар. І саме через це пропустив момент, коли Надя вперше оголосила про те, що представник Іспанії виступить ще раз через сторонню особу, що вдерлася на сцену під час «планового» виступу. (В кутку екрану було видно, як непроханого «артиста» під руки виводять із залу; камера не наїжджала на цю «мізансцену», але й не відверталася від неї: ані смакування, ані замовчування - усе як було.)

Щоправда, припустився Мірошниченко деяких ляпів. Подаруймо йому сентенцію: «Видно, що Фінляндія довго була у складі Російської імперії», запозичену в Юрія Рибчинського з «Конкурентів Альоші». Під час першого півфіналу, після виступу латвійки Аїші, Мірошниченко раптом сказав: «У команді Литви - жодного чоловіка, самі лише жінки, які й тягали всі декорації». Тим часом від Литви виступав суто чоловічий гурт, тільки у другому півфіналі. Під час другого півфіналу ведучий розповідав: «У групі "Айлендерз" - громадяни чотирьох держав: Норвегії, Уельсу, Шотландії та Кіпру». Отак узяв і розвалив Велику Британію. У фіналі він уже узявся розвалювати Європу: «Конкурс дивляться не лише у Європі, його транслюють в Австралії, Косові, Казахстані та Новій Зеландії». Не встигли серби оговтатися від унезалежнення Косова, а тепер його вже й подалі з Європи прибирають.

Декілька разів Мірошниченко зникав з ефіру - як оголошували, через технічні проблеми.

Залишається сказати декілька слів про речницю, яка оголошувала бали від України. Про ту, яку обирали «всенародно-інтерактивним» голосуванням. Ні, порівняно з речником від Білорусі, який вимовляв нашвидкуруч вивчені слова з незнайомої йому англійської мови (Мірошниченко навіть спародіював його вимову), все було просто супер. А от порівняно з іншими... Якоюсь надто скутою, надто серйозною була українська речниця, не було в неї невимушеності. Коли ж вона, на хвильку замислившись (чи, може, пригадуючи слова вивченої ролі?), звернулася до Надії, що була сама на екрані «з норвезького боку»: «How are you, guys?» («Як ви там, хлопці?»), норвежка на мить не змогла стримати подиву. Напевне, пані Хаснауї досі не вважала себе за «guys», та ще й у множині. А може, не знала, чи треба на це відповідати. Нічого більш штучного за цей буцімто оживляж вигадати було неможливо.

Та й позаду нашої речниці було видно якесь приміщення з якимись спинами - тоді як більшість речників виступали на фоні краєвидів своїх міст, таких собі візитівок своїх столиць. 

...Трійка лідерів від України виглядала так: Азербайджан - 12 балів, Росія - 10 балів, Туреччина - 8 балів. На відміну від білорусів, українці не вивели цього року росіянина на перше місце, але лише другі-треті місця, віддані Петрові Наличу пострадянськими країнами, зокрема й балтійськими, та перше місце від Білорусі піднесли його на 11-ту сходинку турнірної таблиці. Решта європейців оцінили його виступ досить стримано. І це вже стало навряд чи доброю традицією: пострадянські країни голосують не за співака й не за пісню від Росії, а за саму Росію, «велику й могутню», гарантуючи їй досить пристойне місце незалежно від рівня та якості виступу її представників. З огляду на те, що багато українців голосують не за пісні, а за країни, поділяючи їх на «свої» та «чужі», третє місце Туреччини від України можна вважати за певний прорив.

Перемога представниці Німеччини, може бути, надасть новий струмінь «Євробаченню». З одного боку, в країнах «старої Європи» не вестимуть більше мову про «Східно-Євробачення», про конкурс пісні європейської чи навіть не надто європейської периферії. Можливо, перемога Лени надихне Австрію й Італію повернутися до участі в конкурсі. (Із Чехією складніше: подейкують, що вона аж до 2007 року утримувалася від участі через... останнє місце, отримане Карелом Готтом 1968 року; оскільки Чехословаччина не була тоді членом ЄМС, співак представляв Австрію. За три ж останніх роки представники Чехії не лише жодного разу не вийшли до фіналу, але й у півфіналах отримали всього лише 10 балів сумарно, на всіх, щоразу посідаючи останнє місце.) З іншого боку, чи залишиться підстава зберігати, зокрема, нинішні преференції для «Великої четвірки»?

... А після завершення трансляції фіналу в студії (чи, радше, десь у кафе) обговорювали результати. Експерти - співаки та шоу-бізнесові діячі - висловлювали свої думки та сходилися на тому, що Лена перемогла заслужено. А ще на тому, що Альоша виступила успішно та гідно, її помітили, її ж подальша артистична доля залежатиме від того, як вона розпорядиться успіхом. Не хотілося б бути звинуваченим в апологетизації нового керівництва НТКУ, але як було раніше? Торік і позаторік ніякого обговорення взагалі не було: знову доводиться констатувати, що попереднє керівництво ставилося до «Євробачення» як до вимушеного неформату й надавало перевагу пісенним заходам із шароварами та брилями. 2007 року під час обговорення Вєрку Сердючку підносили як тріумфаторку, що «порвала всю Європу». Так підносили тоді Сердючку, що геть забули про існування такої собі Марії Шерифович, ніби й не вона перемогла на тогорічному «Євробаченні». 2008 року до другого місця Ані Лорак поставилися спокійніше - можливо, просто тому, що Діма Білан - то вам не Марія Шерифович, і його перемогою не наважилися знехтувати. Минулого року довго вели мову про ледь не ганьбу, змальовуючи 12-е місце Світлани Лободи як ледь не нищівну поразку.

Цього року поки що виходить оминати крайнощі. Виходить, власне, те, що перед конкурсом побажала Альоші Вєрка Сердючка - поставитися до «Євробачення» просто як до фестивалю. От у цьому й полягає чи не найприємніше враження від цьогорічного конкурсу - його вже не розглядали як такий собі акт війни, де «Україна мусить поставити Європу на коліна». Хоч як це дивно, цього року запанував справді європейський підхід до таких музичних конкурсів, а не пострадянський - «перемога за будь-яку ціну». Оце таки тішить.

Фото - tabloid.pravda.com.ua