Про програму «Попередження» можна - можливо, й варто, - було писати рік чи два тому. Вона була варта уваги й тоді, коли наприкінці березня 2008 року з'явилася в ефірі Першого національного як один із декількох проектів продюсерського центру «Закрита зона», в числі більш ніж півдесятка програм різних каналів, які спеціалізувалися в ті часи на розслідувальній журналістиці. Варта й тепер, коли залишилась останнім «живим» проектом «Закритої зони», - «Відкриту зону» закрито ще минулого літа, - і чи не останньою програмою в країні, яка робить справжні журналістські розслідування.

Авжеж, є й інші - «Агенти впливу» на НТН, «Критична точка» на ТРК «Україна», «Максимум в Україні» і «Країна має знати» на ICTV, «Знак оклику» на ТВі, авторські проекти 5-го каналу тощо. Проте до жанру кожного з цих проектів визначення «журналістські розслідування» можна застосувати лише з суттєвими застереженнями. В одних випадках застереження стосуються щедрих домішок інфотейнменту і жовто-чорнухи, в інших - організації розслідувань у стилі «зробиш сюжет за два дні, і скажи спасибі, що тобі дали оператора з камерою». До «Попередження» таких претензій немає: це справжні, ґрунтовні 15-20-хвилинні розслідувальні сюжети, в яких відчутно авторську й редакторську роботу, серйозний підхід і багаторічний досвід «Закритої зони». Й роблять їх переважно журналісти з поважним послужним списком і досвідом роботи в жанрі розслідувань: Катерина Філіпенко, Тетяна Малярчук, Олег Криштопа, Євген Васильченко й інші.

Зараз є сенс написати про проект «Попередження» хоча б для того, щоб устигнути. Бо, підозрюю, навіть порівняно успішні рейтингові показники (у 2010 році середній рейтинг 0,74%, частка 2,15% за аудиторією 18+, загальнонаціональна панель, та рейтинг 0, 57% і частка 1,74% у містах із населенням понад 50 тисяч) за нового керівництва каналу можуть не врятувати проект від закриття. Хоча б із тієї простої причини, що це - продукт «Закритої зони», яка де-факто належить депутату-опозиціонеру Володимиру Ар'єву, тож узалежнити його зміст від генеральної лінії самі знаєте якої партії буде проблематично. Або з тієї, що годину понеділкового прайму - програма виходить о 20.00 - можна зайняти ненав'язливою розважалкою.

Візитівка проекту - ведучий Микола Вересень, брендова і знакова для українського телебачення людина, чий шлях з ефіру найпопулярніших програм центральних телеканалів у телевізійний андерграунд є одним із найпоказовіших епізодів «тихої люстрації». Власне, андерграундність - перше враження від затемненої студії з цегляною стіною, в якій Вересень рухається навколо єдиного стільця, підводячи сюжети у своєму неповторному стилі, який у будь-якому іншому випадку слід було б визнати кривлянням. Попри, можливо, аж надмірну специфічність пан Микола добре знає і вміє робити свою роботу - змушувати глядача залишитись і дослухати до початку сюжету, а в кращому випадку ще й подивитися його. Вересень не намагається йти проти свого темпераменту, змагаючись із ведучими конкурентних програм у динамічності й театральності, протиставляючи їм натомість серйозність, розважливість і досвід. А також суб'єктивність і своєрідну відвертість, із якою коментує зміст і форму сюжетів, робить із них власні висновки. Наприклад, щодо матеріалу Євгена Васильченка з програми 5 квітня ведучий зробив зауваження, що, мовляв, журналістові не вдалося залишитись неупередженим - він не приховує своїх симпатій. І це аж ніяк не звучало як претензія. У такому ж образно-фіглярському, але милому стилі Вересень провадить у кожному випуску програми розмову з експертом у студії. Розмова, тематично прив'язана до попереднього сюжету, часто суттєво доповнює розкриття проблеми.

За оперативністю «Попередження» дещо програє конкурентним «напівінфотейнментним» проектам, та й не женеться аж так за злободенністю. Наприклад, сюжет про загрозу землетрусу в Україні авторства Тетяни Малярчук у випуску, що вийшов у ефір 29 березня, «запізнився» на пару тижнів - штучно роздмухуваний ажіотаж навколо цієї теми, про який писала «Детектор медіа», почав ущухати ще в середині місяця. Проте робота без поспіху дозволила авторці всерйоз розібратись у темі, ґрунтовно поспілкуватись із київськими та кримськими науковцями-сейсмологами, архітекторами-містобудівниками та іншими експертами, шукаючи відповідей на важливі для глядача запитання: не «чи буде» або «коли буде» землетрус, а чим він насправді загрожує, кому варто його боятись і що робити, щоби зменшити ризик. Таким чином тему землетрусу було переведено з площини сенсаційного в цілком практичну і прикладну. Під час розслідування авторка знаходить очевидні й безсумнівні порушення правил безпеки будівництва, які загрожують кримським новобудовам у разі землетрусу, значно ймовірнішого на Південному березі півострова, аніж в інших регіонах. Попри невеличкий розфокус теми, коли увага перестрибує з загрози землетрусу на вади бюрократичного нагляду за спорудженням будинків, проблему в сюжеті справді розкрито.

Як правило, сюжети-розслідування мають очевидне прикладне значення для глядачів. У матеріалі Катерини Філіпенко у програмі від 22 березня про те, як можна захистити свої гроші, зібрано декілька історій людей, які втратили заощадження через різні види ошуканства. Авторка дає зрозуміти глядачеві, що від подібного нещастя не застрахований ніхто. Та все ж нас не страхають, а попереджають - і відразу дають поради, до того ж, вустами обізнаних експертів, щодо того, як можна убезпечитись. Як і в іншому сюжеті з цього ж випуску, присвяченому махінаціям із надсиланням смс-повідомлень із чужих телефонних номерів, а також у попередньому випуску, де йшлося про шахрайства з мобільними рахунками. В усіх випадках матеріал зібрано ретельно, із залученням прес-служб та представників компаній, яких навіть непрямо стосуються розслідування.

Вашого ж автора найбільше зворушив сюжет Олега Криштопи про те, як насправді робляться прогнози погоди. Журналіст докладно розповів про структуру Української гідрометеослужби, познайомив із юним метеорологом, який радше скидається на продавця з ринку, наочно продемонстрував методи її роботи, які подекуди шокують своєю примітивністю і вбогістю (як виявилось, ще кілька років тому тут користувалися перфокартами, а нині користуються «персональними комп'ютерами», які, як видавалося, мали згинути на звалищах ще в ХХ столітті). Даючи при цьому представникам служби розповісти про свою роботу, а точніше - про свої злидні, та з'ясовуючи відмінність між методологією роботи вітчизняних та західних метеорологів. Стає очевидним, що совковішої служби за метеорологічну уявити важко. Безпосередньо до висновків сюжет не підштовхує, але вони очевидні: яких іще достовірних прогнозів ви хотіли з таким рівнем досліджень? Більше жодних сумнівів щодо того, чи варто зазирати в прогнози українського гідрометцентру, плануючи поїздки на вікенд, у мене не було.

До 8 березня «Попередження» присвятило частину програми проблемам жінок. По-перше, серйозний матеріал про жінок, які страждають від сімейного насильства, із залученням до коментування теми в студії директора гуманітарного центру «Розрада» Валентини Бондаровської. Спершу матеріал дещо нагадував сльозливі лайф-сторі «Критичної точки», однак під кінець дійшло до цілком конкретних рекомендацій: що робити жінці, яка зазнає побоїв від чоловіка. По-друге, сюжет про сексуальні домагання на роботі. Журналістка Катерина Філіпенко провела експеримент, розмістивши на сайті вакансій оголошення про пошук секретарки з обов'язковим «інтимом», і зняла співбесіду на приховану камеру. Цинізм, із яким дівчата, готові на секс із роботодавцем, говорили про те, що «в гарну жінку треба вкладати», подекуди шокував. Авторка також знайшла в Росії кадрове агентство, яке шукає секретарок для «інтиму». Взяла інтерв'ю в однієї з таких секретарок, яка пишається специфікою своєї роботи і обслуговує шефа з відома чоловіка. Підсумовано сюжет коментарями юристів - чи можна розцінювати таку роботу як проституцію, а підшукування інтим-секретарок як сутенерство, - а також у психаналітика, який знайшов у подібних стосунках між шефом і секретарем певну рацію. «Це просто якась аморальність і бездуховність. Але в цих умовах ми сьогодні і святкуємо», - іронічно прокоментував продемонстроване в сюжеті Вересень. Ні, ця програма явно не націлена на вибивання сльози у занадто чуйних глядачів.

Щоб не перехвалити, зауважу, що звичні для української журналістики загалом і жанру розслідування зокрема хиби й недоліки трапляються й у «Попередженні». Прикладом може бути сюжет Олени Бондаренко з випуску 29 березня, присвячений Свідкам Єгови. Звісно, в порівнянні із звичним тоном, у якому вітчизняні журналісти «викривають» діяльність нетрадиційних релігійних організацій, що дає християнам-протестантам підстави говорити про «антисектантську істерію», журналістка «Закритої зони» повелася доволі чемно. Розповідаючи історію Ігоря Апанасенка з міста Рубіжного Луганської області, який певний час був свідком Єгови і потім зазнав переслідування та психологічного тиску колишніх братів у вірі, вона взяла коментарі в експертів (психолога і юриста) та намагалася принаймні з'ясувати позицію звинувачуваної сторони. Однак, як і в більшості подібних випадків, історія конфлікту однієї конкретної людини та кількох священнослужителів дає підставу глядачеві судити про церкву загалом (а то й про всі «деструктивні культи», до яких непоінформована людина залюбки віднесе всі церкви, крім відомої їй православної). При цьому автор вочевидь не робить припущення, на важливості якого повсякчас наголошує всезагальний улюбленець доктор Хаус: герой може чогось недоговорювати, і невідомі подробиці могли б не лише пояснити нав'язливість колишніх товаришів по церкві, але й докорінно змінити уявлення про цю ситуацію. Отже, хоч і не звинувачує Свідків Єгови безпосередньо, завершує розповідь настановами, які свідчать про ототожнення цієї конфесії з соціальною загрозою. Тема продовжується у студії, де ведучий Микола Вересень говорить на тему «тоталітарних сект» із старшим науковим співробітником Інституту соціальної та політичної психології Академії правових наук України Оленою Ліщицькою. Вересень, не виявляючи надмірної толерантності, одразу ставить питання руба: чому тоталітарні секти в Україні дозволені? Експерт, замість відразу визначитись із дефініціями, відокремивши «секти» від нетрадиційних, але легальних церков, починає змальовувати проблему найчорнішими барвами, наводячи екстремальні приклади, а насамкінець називає причиною поширення цих (яких саме?) «сект» невігластво нашого народу.

Трапляються й просто нудні матеріали, з натягнутою інтригою, як, наприклад, розслідування конфлікту навколо спадщини художника Глущенка. Утім, розважання аж ніяк не є метою команди «Попередження». Тут не вдаються до таких поширених методів, як провокації на межі фолу, реконструкція, видовищні стендапи і тому подібне, хоча, можливо, інфотейнмент і міг би дещо підвищити рейтинг проекту. Можливо, ця принциповість і обмежує проект у розвитку, однак викликає повагу. Адже Миколі Вересню й команді журналістів вдається якісно виконувати місію, зафіксовану в назві проекту: попереджувати про загрози, які на нас чигають, і давати поради, як можна їх уникнути. А робити це, стоячи на голові, танцюючи чи бігаючи на ковзанах, подібно до майстрів інфотейнменту, не надто зручно.

Авжеж, бізнес є бізнес, і закони його невблаганні. Але буде прикро, якщо ця програма, не лише одна з останніх у своєму роді серйозних соціальних проектів, але й одна з небагатьох справді якісних проектів на Першому каналі, буде вимушена звільнити місце в ефірі для потенційно рейтингового, але менш корисного продукту. Втратити традицію серйозних журналістських розслідувань - значно легше, ніж потім, коли потребу буде нарешті усвідомлено, її відродити.