Суть чергового «таємного знання», яке намагаються здобути та захистити від злих сил герої нового роману Дена Брауна «Втрачений символ», описана до цього в десятках книжок різної товщини. Ця суть виражається одним реченням: «Якщо багато людей мають однакові бажання і одночасно почнуть подумки прагнути їх виконання, то кожне з цих бажань неодмінно здійсниться». Таємне знання, таким чином, вповні відповідає твердженню: «Думай про хороше - і все буде добре, ти станеш володарем світу».

Проектую це на себе: кілька років хочу, аби в Україні по телевізору почали показувати довгограючий серіал, де б грали українські актори, дія відбувалася б в Україні і говорили б вони про те, чим живемо ми з вами, а не «хтось десь, вважайте, що це Чертаново». Видно, не один я цього бажав. У якийсь момент одночасно цього зажадали інші, в тому числі - керівництво каналу «Інтер», який уже набридло критикувати за надання нічим не виправданого притулку Кіркорову з Галкіним. Бажання кількох десятків, якщо не сотень і навіть тисяч громадян вилилося в проект «Сусіди».

Про нього вже писали, і не раз. Очевидно, це реакція на формат: якщо в кожній серії глядачі проживають із героями один поточний день (і, до речі, дивно, чому з цього щоденника випадають вихідні, герої що, в ці дні не живуть?), то і відгуки на чергові побутописання виникають у своєрідному онлайн-режимі.

З попередніми рецензіями, вміщеними, зокрема, на «Детектор медіа», можна як погоджуватися, так і сперечатися. Наприклад, Павло Кнур шляхом, очевидно, тривалих роздумів доводить: «Сусіди» - не ноу-хау, а придуманий до нас формат. Але хочу нагадати шановному прозорливцю: навіть якщо світова цивілізація пішла від українців, і наша країна - справді, крім жартів, батьківщина слонів, то в силу історичних причин фруктові йогурти, музичні стилі, джинси, літературні жанри й телевізійні формати вигадані, як це не прикро визнавати, не в Україні і не українцями. Якщо це когось потішить: також не в Росії і не росіянами. Вигадати щось нове ми не можемо, лишається тільки адаптувати запозичене під наш, вибачте на слові, менталітет. Зробити іноземний формат придатним для нашого, внутрішнього користування.

Інший дослідник, Олесь Кульчинський, справедливо радіє: двомовність серіалу і вільний перехід героїв із однієї мови на іншу цілком відображає реалії сьогоднішньої України. Я б ще додав - робить в принципі неможливим експорт «Сусідів» на російський телеринок, а якщо і зробить, то ось він - той перший продукт, який не просто треба спеціально адаптувати для російського глядача, а й думати, чи варто це робити. Тож маємо, нарешті, самодостатнє «мило» для внутрішнього вжитку. Проте чомусь повз увагу проходить наступна тенденція: українською або суржиком у серіалі говорять консервативні персонажі, геть позбавлені ділової хватки, пафосні та абсолютно дезорієнтовані в сьогоденні.

Скажімо, дружина поважного чиновника «від бізнесу» Світлана, яку грає Лідія Вовкун, своєю вишуканою українською щиро (!) дивується речам, які не дивують, здається, навіть постійного клієнта української наркологічної чи психіатричної лікарні: чому методистам в університеті треба платити, чому донька хоче виїхати за кордон і там лишитися, чому вона дозволяє собі займатися позашлюбним сексом, і вже зовсім смішно - звідки її син-студент узяв гроші на пиятику. Звертаюся до персонажа: «Шановна пані Світлано, в Україні напитися до такого стану, до якого наперся Ваш син 21 січня, можна, навіть маючи в кишені 10-20 гривень! В кожному будинку є сусіди, які женуть самогон! А така сума для мешканця Києва - ну зовсім не проблема!». Взагалі, будучи дружиною «напівчервоного» директора, соромно жити уявленнями позаминулого століття та ще й демонструвати це щодня чоловіку, дітям, сусідам та глядачам.

Тоді як персонажі, котрі спілкуються російською, тут більш ділові, зібрані, здатні приймати адекватні рішення й оперативно реагувати на зміни у власному житті. Навіть моя улюблена парочка - сексуально стурбована Радміла та її інфантильна донька-переросток Маша, заангажована гастрономічно, все одно виглядають не аж такими безпорадними та побитими життям, як підприємлива базарувальниця тьотя Галя - ця старша україномовна жінка живе, здається, на автопілоті, без радості.

Проте вашого автора приваблює в «Сусідах» не сюжет як такий. Бо не сюжетом він цінний, таких сюжетів безліч, і вони не вичерпаються ніколи, в цьому - чарівність формату побутового «телемила». Я навіть готовий заплющити очі на той факт, що сусідів, показаних у серіалі, в реальному повсякденні не зустрінеш навіть в українському селі. Рік тому про мої особисті проблеми з сусідами, яких я за три роки життя стіна в стіну навіть на ім'я не знав, знімав цілий сюжет канал НТН, а «Файна Юкрайна» в скетчах кілька разів демонстрували традиційні для українців сусідські дулі через паркан та плювки в борщ. Приймаю «хороших сусідів», бо телевізійний художній фільм за визначенням не повинен бути надто схожим на реальне життя. Уявіть собі довготривалу історію про сусідів, які або не вітаються один із одним, або заварюють одне одному металеві двері газозварювальними апаратами. Я, наприклад, можу припустити хіба повнометражний фільм на цю тему, і то - він не матиме успіху, бо кожен із нас подумки прагне відчувати: за стіною чи за парканом живуть хороші люди. Вони не погані навіть тоді, коли своїм бажанням нагодувати пиріжками перешкоджають подружньому сексу.

Позитив - у іншому. Кожна серія «Сусідів» будується за принципом журналістики: «Зранку в газеті, ввечері - в куплеті». Газети це - наші, українські. А в них: вибори (будь вони не ладні), українські моряки в сомалійському полоні, безробіття, рейдерство, хабарі в вузах, відтік мізків за кордон, традиції Водохрещі - словом, усе те, що, зранку ставши новинами, під вечір перетворюється на - без жодного перебільшення! - історію України. Будь-які естрадні куплети цінувалися насамперед своєю актуальністю: проблему, яку ми маємо і про яку знаємо, висвітлюють не в новинах, до нульової ефективності яких ми вже звикли. Її переосмислюють і показують у художньому виконанні, від чого ця проблема стає персоніфікованою. Наприклад, я передбачаю таку розмову: «Бач, про хабарі у наших вузах уже кіно знімають!» - це діє краще, ніж: «Про хабарі знову в новинах показали, а толку?».

Зосередження типового «мила» на проблемах нашого сьогодення, можливо, справді не українське відкриття. Але «Сусіди» чи не першими звернули увагу типових споживачів «мила» на ці самі проблеми українського сьогодення. Чим вкотре підтвердили: найкращий засіб налаштувати людей на успішне вирішення проблеми - актуалізувати її в популярну форму розважального телепродукту. До того ж довели очевидне: своє нас цікавить більше, ніж чуже.

Так, це легкий формат, проста історія. Ну не кафкіанством же займатися сценаристам! Ну не всім же режисерам себе Тарковськими вважати! Чи не вперше в історії виробництва телевізійних серіалів в Україні ті, хто пише і хто знімає, чітко знають, що вони роблять, для чого і для кого. І мають досить здорового глузду, щоби не рахуватися зі смаками, а точніше - відсутністю смаків у вітчизняних снобів.

Фото - www.inter.ua