Початок цього робочого тижня виявився багатим на несподіванки в царині «суспільної моралі». Вранці 30 листопада «Детектор медіа» опублікувала коментар Євгенії Чуприної, літературного агента Олеся Ульяненка, щодо «редакторських правок», які автор підданої цензурі книги «Жінка його мрії» погодився внести до свого тексту в обмін на відкликання висновку моральної комісії про порнографічність цього твору. Питання загадкових правок, за допомогою яких автор «приведе текст книги у відповідність до чинного законодавства», сколихнуло читацьку спільноту, щойно стало відомо про підписання мирової угоди між Ульяненком та НЕКом у Київському окружному суді 26 листопада. Та ще більше сколихнула усіх небайдужих відповідь Чуприної: мовляв, у тексті книги речення «Він засунув їй палець в анус» змінено на «Він ніжно вкусив її за вушко», а також замінено слова «член» та «кінчати». Новина миттєво спричинила такий довжелезний ланцюг обурених реакцій, що знічений «задній хід» Чуприної - вона, мовляв, пожартувала, відповідаючи на «безглузде і варварське», ба більше - «ідіотське» питання - пройшов майже непоміченим. Схоже, ця історія має всі шанси увійти до історії української літератури не під гаслом «Ульяненко проти НЕКу», а під назвою «вушко замість ануса».

Синхронно із розгортанням цих віртуальних баталій під Адміністрацією президента проходила чергова акція на підтримку іншої жертви того ж самого антиконституційного органу - перформансиста Олександра Володарського, утримуваного під вартою за оголений, але мирний протест. Збіговисько було ощасливлене появою Віктора Ющенка, котрий, неначе в казці, вирішив допомогти юному в'язню, наказавши віце-прем'єрові Івану Васюнику того ж дня прийняти протестувальників. Та на цьому сюрпризи не завершилися. У приймальні Васюника на ініціативну групу чекав ніхто інший, як голова НЕКу Костицький. Після тривалого спілкування опонентам вдалося дійти чогось на кшталт згоди: Костицький, за словами присутніх, пообіцяв переключитися з сексуалізації моралі на протидію расизму та антисемітизму.

Про що свідчать ці дві історії? Боротьба з моральними комісарами переходить на якісно новий рівень. З одного боку, НЕК однозначно засвідчила свою слабкість, злякавшись небажаних наслідків у вигляді суду з письменником, звинувачень у відвертій цензурі тощо. Тепер саме НЕК закликає своїх опонентів до «діалогу», підписання мирової угоди та цивілізованого співіснування за новими, дарма що неписаними, правилами. При цьому досвідчені кабінетні інтригани виявляються куди тонкішими психологами, ніж вітчизняні «інженери людських душ» чи принаймні їхні юридичні представники. Мир із Ульяненком було підписано таким чином, щоб кожна сторона могла це представити як свою перемогу, причому НЕКові це вдалося, а от представникам Ульяненка - ні. Можна тепер скільки завгодно роз'яснювати, що сумнозвісні «редакторські правки» насправді означають авторську редакцію тексту для створення нового макету книги новим видавництвом, в якому вона має вийти. Можна відбуватися тонкими жартами й закликати зацікавлених у віднайденні правок порівнювати старий і новий примірники книги. Можна скільки завгодно проголошувати, що «справедливість перемогла» - моральну перемогу все одно здобула моральна цензура. Створено надзвичайно небезпечний прецедент, яким комісари не погребують скористатися. Пішовши на мирову, опоненти НЕКу першими фактично легітимізували цю структуру як таку, чиї рішення мають певну юридичну силу. Але не можна ні на секунду забувати, що постанови цієї комісії є суто дорадчими, такими, що можуть бути взяті до відома - або не взяті, зважаючи на відверту антиконстутиційність цього органу. Тим часом деякі видавці уже вважають обов'язком по-холуйськи озиратися на пана Костицького - як-от «Клуб сімейного дозвілля», що не зміг захистити Олеся Ульяненка від юридично необґрунтованої цензури.

Щодо проголошених Василем Костицьким планів на майбутнє виникає ще більше питань. Яким чином НЕК збирається боротися з нацизмом, расизмом, антисемітизмом та іншими соціальними хворобами? Нещодавно експерти продемонстрували всю витонченість своїх методів, заборонивши «Майн кампф» Адольфа Гітлера. Це рішення викликає нав'язливі асоціації з епізодом із фільму «Бесславні виродки» Квентіна Тарантіно, де сам Гітлер суворо забороняє поширення в своєму війську будь-яких чуток про банду месників, які тероризують нацистів. Не секрет, що шансів простежити за виконанням цього наказу в Гітлера було не більше, ніж у Костицького - зупинити поширення «Майн кампф» в Інтернеті. Проблема навіть не в антиінтелектуальному пафосі цієї постанови (не вивчаючи «Майн кампф» як важливий історичний документ, ми автоматично наражаємося на появу аналогічних текстів із не менш загрозливими наслідками), а в тому, що моральна цензура завойовує собі ситуативних прихильників, котрі заради офіційного засудження расизму та нацизму готові визнати право НЕКу на існування. Тим часом українським євреям варто молитися, щоб у Костицького не дійшли руки до вітчизняних антисемітів, бо його діяльність може призвести лише до чергового сплеску юдофобії.

У ситуації, що склалася, не можна визнавати за цензорами юридичного права на існування. Варто щоразу наголошувати, що їхня комісія - такий же фантом, як і сама «суспільна мораль». Як не дивно, дедалі актуальнішими стають гасла 68-го: «вимагати неможливого» й «заборонити забороняти». В перекладі на поточну ситуацію вони органічно зростаються в одне: НЕК із суспільної моралі має бути скасована. Меншого вимагати вже не можна.

Олексій Радинський - культуролог, автор текстів на довільну тематику, організатор різноманітних акцій, переглядів та інших навколокультурних подій. Редактор газети «Сковорода». Аспірант кафедри культурології Києво-могилянської академії. Працює в науково-дослідному центрі візуальної культури НаУКМА