Психологічне дослідження має свою специфіку. Психіку  неможливо об'єктивно спостерігати. Про її діяльність можна довідатися, лише спираючись на прояви, наприклад, у вигляді певної поведінки.  

При вивченні психічних процесів вважається неможливим виділити якийсь один з них, і дія завжди відбувається на психіку в цілому.

В експериментах з людьми (а також  з іншими вищими тваринами) відбувається активна взаємодія між експериментатором і випробуваним.

Роберт Вудвортс , який ще до Другої Світової  опублікував класичний підручник з експериментальної психології , визначав експеримент як упорядковане дослідження, в ході якого дослідник безпосередньо змінює якийсь фактор (або фактори), підтримує інші незмінними і спостерігає результати систематичних змін.

Саме такий експеримент був справжньою метою короткого циклу моїх статей на «Детектор медіа»  Вітаю з цим кілька тисяч  його учасників (статистику люб'язно надала адміністрація сайту) і дві контрольні групи.

Експериментаторам до 70-х років політкоректність ще не встановила обмежень на тематику і методику. Експерименти Аша , Шерифа ,  Мілграма підтвердили, що людська природа і групова поведінка мають небагато спільного з «херувимським» образом Homo Sapiens, який існує  в масовій свідомості.

Чому саме «Плезантвіль»?

Бо відлюдькуватий герой однойменного фільму, знятого у 1998 році,  тікає від реальності в перегляд старого чорно-білого телесеріалу про містечко Плезантвіль, в якому все чудово. І одного разу - чи то в покарання, чи у винагороду - химерний пульт дистанційного керування телевізором переносить його разом  зі слабкою на передок сестрою всередину серіалу. Чорно-біле містечко живе за своїми законами. Але кожен вихід героїв за рамки поступово робить його кольоровішим.

Шизоїдна атмосфера виборчої кампанії намагається перетворити медіаспільноту на героїв такого серіалу. І не дати їм жодної кольорової альтернативи.

Як ви вже помітили, цей сайт називається «Детектор медіа». Отже предметом експериментального дослідження була динаміка медіаобразів в  медіаспільноті.

 Цю спільноту можна уявити як мозок. А медійні ресурси відіграють у ньому роль «синапсів».  Цей термін було  запроваджено до наукового обігу  Шеррінгтоном у 1897 році для визначення анатомічного контакту між двома нейронами. Є хімічні, електричні та змішані синапси. Відповідно медіаресурс -  більш ніж очевидне місце контакту  - це «інформаційний синапс».

 Інформаційна спільнота-мозок чимось хвора, і це вищезгадані «синапси» констатують,  як доконаний факт. Проблема, як завжди, з діагностикою і точним анамнезом. І поки тривають міркування, в чому справа,організм-суспільство поводиться все менш адекватно, що вказує на прогресування недуги. Можливо, скоро з'ясується, що, як в анекдоті, вже «пізно пити Боржомі».  Можливо, потрібні негуманні, але безальтернативні рішення...

Чому  «психолоботомія»?

Хірургічну лоботомію розробив в 1935 португалець Егаш Моніш. Це нейрохірургічна операція, що полягає в розрізуванні тканин, що з'єднують лобові частки мозку з його іншою частиною. Наслідком є виключення впливу лобових часток мозку на інші структури центральної нервової системи. В мозок вноситься дефект. На тлі якого ніяка складна патологічна психопродукція (галюцинації, марення) просто не здатна виникнути.

Лоботомію заборонили, як операцію, а не як підхід. Бо з'явилися хімічні препарати з тією самою дією.

Я обрав трьох  політичних персонажів в якості «атракторів»  - уявних об'єктів уявних впливів.  І створював з ними ніякі не «векторні пари». Це було відволікання уваги. Насправді лінії «яценюк - ратушняк», «тимошенко - герман», «янукович - шкіль» - криві. Дуже криві. Це  так звані «граничні цикли», фазовий інформаційний простір, значно ширший за образи і їх протагоністів.

Перший фільтр «грубої очистки»  - мова тестів(назвемо речі своїми іменами), і заданий нею культурний простір. Ця топографія мала на меті завести на манівці найпринциповіших, а отже, самообмежених читачів. Якби я ілюстрував Яценюка твором «Народний Малахій» , а  Тимошенко удекорував за допомогою «Маклени Граси» , а Януковича «Мини Мазайла» Миколи  Куліша, то їм, по-перше, було б значно образливіше, бо там подібності більш ніж єхидні. По-друге, вповні ці алюзії второпало б тільки старосвітське «українське гетто». А знаєте, як відповідає нині у Львові просунута сучасна молодь на «Слава Україні!»? Зі специфічною журливо-іронічною інтонацією відказують : «та Господь з нею...».

Nota Bene 1.  З життєвого досвіду. Співробітник КДБ на прізвище Квас, який заарештував мене у 70-х, не просто чудово говорив українською. Він успішно закінчив філологію у мого батька, який у 30-х відсидів строк за цю саму мову в Лук'янівській тюрмі за доносом однокурсника, а потім видатного українського драматурга Корнійчука. Я зрозумів, що кількість негідників у вишиванках й у косоворотках  не піддається дискретному обліку - це одні й ті самі люди. І що розмазування патріотичних шмарклів ніяк не підвищує конкурентоздатності.      

Для окреслення цих контурів і деконцентрації сприйняття, тобто для розширення сприйняття цих текстів (правильніше було б їх назвати тестами), вживалися літературні паралелі «на грані фолу» . Це як клацання пальцями перед очима - вліво-вправо. Це був другий фільтр.

Стилістичні імітації  теж відповідали цьому завданню. Деяких персонажів знаю особисто, про деяких - більше, ніж вони думають. Але я навіть не збирався  конкурувати  з якісними журналістськими розслідуваннями Соболєва, чи політологічними - Золоторьова. Або наслідувати сарказм Бриниха чи публіцистичні ходи Міхельсона. Та потрібно було відфільтрувати ще й тих, хто поведеться на жанрові ознаки. Це був третій фільтр .

Дві контрольні групи включали в себе або представників штабів, або людей в орбіті трьох основних персонажів. Першій просто посилалися лінки зі статей, другу ще додатково просили в приватному порядку обов'язково якось  прокоментувати прочитане.

У кожному тексті був натяк на інформацію, яку міг знати тільки сам персонаж або близьке до нього коло осіб. Він (вона) могли вибрати для себе якийсь тип реакції на це - явної, прихованої, тощо. Методику цю я дещо запозичив зі старенького експерименту Шехтера , а частково - з дослідів над дітьми з вивчення конформізму. Природа таких реакцій давня.  Ще в 1646 р. в Римі був «Experimentum mirabile de imaginatione gallinae», продемонстрований єзуїтом Кірхером. Курку зі зв'язаними лапками кладуть на дошку на живіт або на бік. На дошці проводять риску крейдою, що йде від її дзьоба. Якщо їй потім розв'язати лапки, вона залишиться нерухомою.

Власне,  у моєму випадку завдання було те саме - добитися максимального інформаційного ступору від усіх персонажів.

Наукове обгрунтування гіпотези  читайте в книзі «Элхонон Голдберг.Управляющий мозг:

Лобные доли, лидерство и цивилизация». А медійне  звучатиме так. Лобні долі мозку відповідальні за самосвідомість та за прийняття рішень. У нашому випадку ця частина -   постійна аудиторія «Детектор медіа». В свою чергу, така група репрезентує в суспільстві або протоеліту, або недобитий владою середній клас, або індивідуалістів- ретрансляторів громадської думки.

Український політикум - це патологічне утворення, пухлина, що розташована перед «лобними долями».  Саме при ураженні цієї зони у людей  виникає забування «слів дії»

(«аномія на дієслова»). Варто подивитися виборчі програми кандидатів, зіставити з попередньою поведінкою - до «дій» у нашому розумінні ця активність ніяк не відноситься.

Мозок при незначних пошкодженнях може самовідновлюватися. Якщо на якийсь час перервати ці хворобливі  впливи, замкнути «пухлини» на себе самих.

Я не можу поділитися з вами подробицями обговорення цих тестів у середовищі персонажів, бо «контрольну групу» 1 і 2 виженуть з роботи. Але когнітивна динаміка (потижнево) приблизно така:

1. Кластер «яценюк». Здивування, радість, підозра, метушня, спроба контактів, ступор.

2.Кластер «тимошенко». Підозра, істерика, мобілізація, демобілізація, ступор.

3. Кластер «янукович». Здивування, недовіра, підозра...

Nota Bene 2. Я би з радістю в цьому місці написав «ступор». Але експериментів без похибки не буває. На якийсь день мені подзвонила пані Анна Герман. Віддаю належне її, як кажуть галичани, «чуйці». Коротка розмова була для мене компліментарною. Але інтонація і паузи свідчили, що Герман інтуїтивно відчула - автор морочить голову  їй і її шефу з метою, що лежить поза межами політичного «Плезантвілю». Ну, власне, я про цю здібність й писав в «Анне на шее» - тому Герман знаходиться там, де вона знаходиться.

Я отримав багато відгуків від малознайомих і незнайомих людей, які  раптом відчули себе в  ізольованому смисловому просторі  тестів, куди не долітало політичне жебоніння. Вони відчули себе інакшими, відповідальнішими. Це свідчить, що медійна архаїзація українського політичного життя - це також захисна реакція, як наїжачування чи згортання в клубочок. Причина - неусвідомлена регресія, потяг до пренатального стану, щасливої  плавби в довколоплідних водах. Регресія - захисний механізм, який є формою психологічного пристосування в ситуації конфлікту або тривоги, коли людина несвідомо вдається до більш ранніх і менш адекватних зразків поведінки, які начебто гарантують захист і безпеку. В основі цього захисту лежить об'єктивний факт, що маленьку дитину люди зазвичай схильні захищати більшою мірою, ніж дорослу.

Але коли в їхній свідомості припиняються хворобливі політичні процеси, вони стрімко дорослішають і статечнішають.

У фільмі «Плезантвіль» нудне містечко  починає ставати кольоровим. А це не подобається тим, кого влаштовувало попереднє життя.

«Друзі! - говорить  мер міста. - Кольорові негідники руйнують наші засади! Нумо, дамо прочухана самим цим кольоровим негідникам!».

Дуже схоже на виступ якогось кандидата в Президенти. Ви часом не пам'ятаєте, якого саме?

На фото - кадр з фільму «Плезантвіль», www.kinopoisk.ru