16 листопада Україна відзначила День працівників радіо, телебачення та зв'язку. Цього дня виповнилося 85 років Українському радіо: саме 16 вересня 1924 року в Харкові запрацювала перша українська радіостанція та перша українська радіостудія.

Звісно ж, про це протягом цілого дня нагадували новини Національного радіо. Згадували про професійне свято й у випусках теленовин: Перший національний у сюжеті, присвяченому святу, розповів про нинішнє харківське (Харківське обласне) радіо й дав великий синхрон його головного редактора Ірини Мироненко. Хоча й вийшов цей сюжет ближче до кінця випуску. Привітала колег зі святом інформаційна служба УТР, «Подробиці» на «Інтері». Згадав про це, виступаючи на церемонії відкриття Дитячого конкурсу «Євробачення», голова НТКУ Василь Ілащук, назваши цей день «днем народження телебачення». Випуск «Часу країни» на КДРТРК почався з великого сюжету про професійне свято цілком у дусі радянського офіціозу. Згадування про привітання віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, чималенькі синхрони - та що там синхрони, за змістом та хронометражем справжні виступи де-небудь на урочистому засіданні - голови Держтелерадіо Олега Наливайко, віце-прем'єр-міністра Олександра Турчинова, президента Національного радіо Віктора Набруска, віце-президента Олександра Бутка - от що склало основу сюжету. За цим ярмарком офіціозу загубилися власне репортажі, зокрема, про відкриття музею радіо.

А от ані в «Час-таймі» 5 каналу, ані в нічному випуску ТСН на «1+1» згадувань про професійне свято я не помітив.

Окрім згадувань у випусках новин, про професійне свято цього дня не свідчило практично нічого. Принаймні, в анонсах програм провідних телеканалів - «Інтера», «України», «1+1», СТБ, «Нового» - я не зміг ідентифікувати назву жодної програми як такої, що її було присвячено професійному святу. Ба більше, важко уявити, якою саме мала б бути подібна програма, щоб вона не виходила за межі усталеного формату цих каналів і не видавалася чимось іншорідним, зайвим, випадковим. Хай би як пролунало наступне твердження, але наважуся висловити його. Є таке поняття - нішеві канали. Це не лише канали «не для всіх», для людей зі спеціальними інтересами, а радше «не для всього», вузькоспеціалізовані. Культура та мистецтво, поп-музика, спорт, мультфільми, політика, виховання дітей, еротика, художні фільми - тематичні ніші таких каналів можуть бути різні; різною за чисельністю може бути їхня аудиторія. Утім, є для них єдине правило: усе, що перебуває поза межами обраної тематики, - табу. Неформат. Не для цього каналу. Хіба що за винятком екстраординарних подій, що порушують звичний плин життя. «Культура» ніколи не стане показувати футбольний матч, а 5 канал - конкурс балету.

Сказане вище - то, звісно ж, абетка, загальновідома тривіальність, але в даному контексті варто на ній наголосити. Так от: антиподом нішевих каналів мали б бути канали універсальні, де «всього потроху». Тобто канали, розраховані на задоволення інтересів більшості глядацької аудиторії в усій різноманітності цих інтересів. Чи саме так відбувається в нас? Канали, які заведено вважати за універсальні, насправді є полінішевими чи мультинішевими.    

Перший Національний показав документальний фільм «Наблизити світ. Борис Грабовський» (НТКУ, 2006 рік). Донедавна ще козир Першого національного, його «фірмова страва», тепер документальні фільми вилетіли з його прайм-тайму. От і цей фільм вийшов в ефір о чверть на другу дня. Пенсіонери, хворі на грип та ОРЗ, школярі та студенти, що «карантинять» - цікаво, кому з них було адресовано його демонстрацію? Та й вийшла дивна - хоча й звична - річ: метою фільму було популяризувати постать ученого, незаслужено маловідомого на Батьківщині, а назва та розміщені анонси аж ніяк не закликали його переглянути. Якщо глядачі не знають, хто такий Грабовський, то ніщо на світі не заохотить їх переглянути фільм про нього.

А йшлося про винахідника телебачення. Можна сперечатися, чи можна вважати розроблений ним пристрій - «телефот» - прототипом сьогоднішнього телевізора, але в будь-якому разі йдеться про принцип безпровідного електронного передавання зображення на відстань.

Що ж до враження від фільму, то вийшло воно двозначне. Оповідь за кадром була блискучою: біографія героя, сутність його винаходу, знайомство з працями петербуржця Бориса Розінга, опановування знань, потрібних для роботи над удосконаленням розробленого Розінгом пристрою, робота в Саратові, поїздка до Петербурга, визнання в Розінга, тріумф - і катастрофа: радянській владі винахід виявився непотрібний. «Тоді в пошані була індустріалізація, а ще фізична культура та культурний розквіт радянських народів», - щось на кшталт цього було сказано у фільмі. Мимоволі виникають аналогії з сьогоденням, чи не правда?

Чи не єдина претензія до тексту фільму: з закадрової оповіді випливало, що Грабовський працював не сам, у Саратові, наприклад, - із Поповим та Піскуновим. Але згадки про його колег були епізодичними, з них так і не стала зрозумілою роль кожного у винаході. Побачивши телефот, Розінг розцілував Попова, а не Грабовського - цей факт не знайшов у фільмі ніякого пояснення.

Прикрасою фільму стали синхрони Вадима Скуратівського та Станіслава Кульчицького. Малолітражний гелікоптер, трикрилий планер, апарат для орієнтування сліпих та слуховий апарат - ці винаходи Грабовського було лише перелічено, як і його літературні праці.

От тільки оповідь ця сприймалася радше на слух. Відеоряд фільму був ілюстрацією до звукоряду, до того ж, ілюстрацією часто довільною. Було показано кілька синхронів самого Грабовського та його дружини Лідії - це саме її руку побачив винахідник на екрані «квартирного» експерименту. Проте звідки, з якого джерела ці кадри? Невідомо. У прикінцевих титрах серед використаних джерел було зазначено фільм «Яйця динозавра». Це звідти були кадри? Ні?

От закадровий голос розповідає про смерть дитини винахідника, про те, що поховати її не було в чому, й замість труни було використано ящик від телефоту. А на екрані - засніжена вуличка однопеверхових будинків із дерев'яними парканами. Що то за вуличка, де вона, до чого тут?

От розповідають про те, що вчений приїхав до Розінга у Ленінград. На екрані - Двірцева площа, на ній - купа машин. Судячи з їхнього вигляду, це - кінець 1970-х років. Грабовського тоді вже не було на світі. От розповідають про те, що він поїхав до Ташкента. А на екрані - картинки узбецької столиці, судячи з усього, теж 1970-х років. Уже після землетрусу, з новою забудовою, але й вочевидь не зараз. Розповідають про ташкентський експеримент Грабовського - передавання зображення з вулиці, а на екрані - точнісінько ті самі кадри кінця 1970-х років, що їх уже було показано, тільки вже чорно-білі.

Зрозуміло: НТКУ - не така вже багата організація. Але хіба б забракло їй грошей відрядити кореспондента до Саратова, Санкт-Петербурга та Ташкента, щоб познімати сьогоднішні кадри цих міст, якщо вже немає історичних? У Петербурзі ж, можливо, збереглася й будівля, де працював Розінг, й її варто було пошукати. Не на Двірцевій же площі зустрічалися вчені, не в Зимовому ж палаці! Із таким самим успіхом замість показаних кадрів можна було б показувати поштову листівку.

А ще закадровий голос розповів, що після заборони займатися телефотом Грабовський, рятуючись від можливих репресій, поїхав до Бішкеку. У 1930-і роки, до речі, киргизька столиця мала назву Фрунзе, до того була Пішпеком, а Бішкеком стала 1992 року. Так само й винахід Грабовського в родовому відмінку, напевне, звучить як «телефоту», а не «телефота», як казали у фільмі.

Почався фільм із розповіді про батька винахідника - видатного поета, перекладача та громадського діяча Павла Грабовського. Був цей початок - теж із синхроном Скуратівського - цікавим, але задовгим. Переконувати глядачів у тому, що Павло Грабовський був видатною особистістю - чи доречно це у фільмі про Бориса Грабовського? Чи не принижує це винахідника, чи не створює у глядачів враження, ніби, коли б він не буву сином видатного поета, то його власні здобутки, можливо, й не були б варті розмови? Так само цитатою з Павла Грабовського фільм і завершився. Доречною, мудрою - але тим самим сина-винахідника було ще міцніше прив'язано до батька-поета. Його власну роль, хотіли того автори чи ні, було ще применшено.