Двоє в човні, рахуючи Сталіна
В Києві знову показали документальний фільм американського режисера Світлани Паршиної «Світлана про Світлану». Цього разу - суто для журналістів, на одному з засідань Київського медіа-клубу. Прем'єра відбулася минулого року під час фестивалю «Молодість», у межах програми «Кіно за права людини». Про фільм трохи поговорили у програмі «Шустер live» і дещо написали в газетах. Як це завжди буває з завезеними здалеку документальними стрічками, бачити кіно майже ніхто не бачив, зате ЗМІ процитували режисера.
У свої 31 Світлані Паршиній вже є що розповісти журналістам. Вона народилася у велелюдній Москві, читати навчилася в три з половиною роки, а в десять цікавилася такою літературою, як «Двадцать писем к другу» Світлани Аллілуєвої. Коли Паршиній виповнився 21 рік, вона виграла грін-карту, зібрала речі та переїхала до США. Там вступила до New York University Tisch School of the Arts, й одного дня задумала зняти документальний фільм. Оскільки на той час їй було достеменно відомо, що у Сполучених Штатах мешкає ще одна колишня росіянка - Світлана Аллілуєва, над темою роботи довго думати не довелося. Тим більше, що тінь Сталіна позначилася на долях її прадіда й діда.
Розшукати доньку тирана їй допоміг приватний детектив. Ціна питання склала 150 доларів. Як людина начитана, Світлана не стала відразу телефонувати пані Аллілуєвій. Натомість розпочала вивчати всі необхідні матеріали. І на відміну від сотень журналістів, які з першого слова розпитували про великого диктатора, повідомила абонентці приблизно наступне: «Я нічого не питатиму Вас про Вашого тата. Я росіянка, мені 28 років, і ваша згода на інтерв'ю може відкрити мені шлях у кіно».
Рівно день потому, в тихому будинку для престарілих людей у Вісконсині пролунало доленосне «так». Вимовивши його, Світлана Аллілуєва залізним тоном оголосила кілька умов - ані машин із технікою, ані камер на плечах.
На свою першу зустріч із пані Аллілуєвою Світлана змушена була прийти навіть без оператора. Однак спільну мову знайти вдалося, і пані Паршина лишилася в домі престарілих на кілька днів. Кожен із цих днів міг виявитися останнім, тому режисер-початківець із ентузіазмом куштувала приготовані для неї котлети і вслухалася в кожне слово пані Аллілуєвої. Коли на березі річки старенька зізналася, що любить воду, Паршина тут же орендувала човна і попросила оператора лишитися на березі. Чи не вперше одіозна бабуся розчулилася й почала говорити відверто.
У ніжних тонах витримано всі 45 хвилин фільму. Як і годиться для жанру story, чи не третину його присвячено детективній спробі розшукати Світлану Аллілуєву.
Сама знахідка з'являється в кадрі домашньою і світлою. Вона сидить у кріслі, довкола якого - стоси альбомів і давніх світлин. «Про мене пишуть: "Донька Сталіна! Донька Сталіна! Значить, має ходити з гвинтівкою і стріляти всіх американців!"», - кумедно вигукує пані Аллілуєва.
Жінка з блискуче-спокійними очима спокійно розповідає, як її мама «зволили застрілитися». Як вона катала свого тата на модній тоді автівці «емці». Як лише після його смерті змогла перевестися з історичного факультету на філологічний. Як утекла з Радянського Союзу до Індії, а звідти - до Швейцарії, а потім - до США. Як написала своїй доньці листа в СРСР і як дізналася, що та його ніколи не отримувала. Вона все це оповідає спокійно і плаче лише коли цитує поезію свого вчителя, Максиміліана Волошина.
Легка манірність і пещена інтелігентність - навиліт. Їй однаково не подобається ані США, ані Радянський Союз. «Я десь посередині. І ось це "посередині" вони ніяк не можуть збагнути», - задоволено каже вона і, здається, одразу бачить, як ці слова проступають жирними заголовками на газетних шпальтах. Камера застигла в єдиній статичній позі. То на великому, то на середньому плані пані Аллілуєва охоче розповідає, що вважає себе космополіткою, виявляє глибоку пошану до теософії та Індії, і раптом, зовсім по-російськи, прохоплюється: «Боже, спаси».
Її дещо відсторонена манера оповідати, ділитися абсолютно невідомими подробицями сприймаються як вступ до одкровення. Та ні, пані Аллілуєва продовжує говорити про няню та брата. Здається, цими побутовими подробицями вона ретельно замальовує власний портрет і втікає від неприємних спогадів. Режисер відсутній, він десь поза кадром і, схоже, навіть не намагається втрутитись у процес. Явно відчувається: все буде, як скаже Світлана Аллілуєва.
Сперечатися з 83-річною героїнею на предмет сутності інтерв'ю - справа ризикована. Адже йдеться про людину, якій за життя судилося кілька реінкарнацій в різних країнах і під різними прізвищами. Нині, приміром, утікачку з Радянського Союзу кличуть Лана Пітерс, і вона підкреслює: «Англійська - моя рідна мова, бо англійською я бачу сни».
Пані Аллілуєва каже все, що вважає за потрібне. А далі її слова несподівано закінчуються. І глядачеві повідомляють: вона попросила більше не турбувати.
Дебютну роботу Світлани Паршиної було відзнято у надзвичайно цікавий момент її кар'єри. З одного боку, вона - ще душевна, тактовна, елегантна та щедра на пляшку хорошого вина росіянка. Та однією ногою вона вже по інший бік культури, де авторська журналістика на маргінесі. Скандал, інтрига, ім'я - із цих пазлів Світлана старанно складає правильний американський фільм-тизер про людину, яка її вразила ще в 10-річному віці.
За київським рахунком, «Світлана про Світлану» - майже побутова історія з майже побутовим підтекстом. Той, хто цікавиться історією, не знайде тут сильних фактів чи вражаючих документів, Світлана Аллілуєва цікава сама по собі. Всі ставки - на майже автоінтерв'ю доньки Сталіна. Принаймні, саме на цій складовій фільму акцентують на кінопоказах від США до Нідерландів. І наголошують: у фільмі - ніякої політики. Краще б відразу попереджали, що оператор лишився на березі.
Жанр документального кіно нині переживає чи не найсуб'єктивніші часи. Теми для зйомок напівскандальні - адже хтось має це дивитися, і бажано на фестивалях. Самі зйомки, так би мовити, напів'якісні: бюджетів не вистачає. Процес створення фільму сьогодні можна сміливо назвати подвигом, навіть якщо йдеться про роботу посередню. А частіше про документальне кіно не йдеться взагалі, адже й критики документалістики майже немає. Для більшості з режисерів це теж просто можливість пробитися в повний метр. А далі є всі шанси бути в мейнстрімі, роздавати автографи й відмовлятися відповідати на дурні запитання преси на кшталт: «Чи засуджуєте Ви, особисто Ви, Тарковського за те, що він убив корову?». Питання лише в кількості відзнятих картин, якої стане, щоб заявити про себе на весь світ. Завдяки широкому жесту Світлани Аллілуєвої Світлані Паршиній вистачило одного фільму. І вже нині вона пишається тим, що готується до зйомок першої художньої стрічки у Лос-Анджелесі.
Тут мав би бути ще один абзац про відповідальність режисера, якому вдалося отримати доступ до інформації, що цікавить не один мільйон людей. Та моралізаторство в документалістиці віджило своє, лишилися тільки факти й події. У даному випадку - ще й право глядача робити висновки самостійно. І право режисера вирішувати, що і як знімати.
Фільм «Світлана про Світлану» зафіксував: пані Аллілуєва в чудовій формі і прекрасному настрої. І хто знає, може, в ті хвилини, коли ви читаєте цей текст, у тихому будинку престарілих,що у Вісконсині, наступна винахідлива кореспондентка добивається правди за детективним номером телефону. І «донька Сталіна» підводиться, манірно піднімає слухавку і зводить погляд до клаптика неба у вікні: «Боже, спаси мене від журналістів. Але навіть ти не знаєш: раптом це - людина, якій можна сказати все?».
Світлана Паршина про Світлану Аллілуєву, для «Детектор медіа»:
- У своїх інтерв'ю Ви говорили, що спочатку планували зовсім інший фільм, але після спілкування зі Світланою Аллілуєвою змінили своє рішення. Чому?
- Усе змінила моя зустріч із нею і наше спілкування. Я прочитала купу матеріалу до нашої зустрічі й очікувала побачити людину, з якою важко буде налагодити контакт. Чого тільки про неї не писали! Деякі ЗМІ змальовували її бабусею з жорстким характером, яка вже з розуму вижила. Мені вона здалася дуже світлою і вразливою людиною.
- Чи не здалося Вам, що Світлана Аллілуєва чекала від вас інших питань - про Сталіна, про політику і так далі, і внутрішньо була готова до сповіді?
- Вона заздалегідь поставила умову: жодних питань про політику та про батька. Я пообіцяла цю умову виконати і ставила додаткові запитання про батька, коли вона сама про нього говорила й ці питання стосувались якихось побутових речей, а не сентенцій про політику.
Відкрию вам маленьку таємницю: перш ніж зважитися на зустріч зі мною, Аллілуєва сама проінтерв'ювала мене. Їй було цікаво довідатися, звідки я родом, що відбувалося в моїй родині, чому я вибрала саме її головною героїнею свого першого фільму. Їй сподобалося те, що я бачила в ній людину, особистість, а не просто доньку Сталіна. Їй здалося: тому що я тільки роблю свої перші кроки в кіно, у мене ще не встигло «замилитися» око.
Робити фільм про людину, про яку вже зроблено кілька фільмів, складно. Не хочеться повторюватися. Інтерв'ю, яке ввійшло в мій фільм, ініціювала сама Світлана. Вона попросила мене записати, що вона скаже, а потім уже вирішити, що з цим робити. Я була невимовно рада такій можливості. Як кажуть в Америці, beginners luck.
- Наступна зйомка, інтерв'ю так і не відбулися. Як особисто Ви вважаєте - чому?
- Я довго думала про це. По-перше, я припустилася непоправної помилки, коли на прохання самої Аллілуєвої надіслала їй усі копії фотографій, які нарила в пошуках інформації. Серед світлин були й картки її старшої дочки Каті з онукою, яку вона ніколи не бачила, уявіть собі. Адже вона не спілкувалася з донькою відтоді, як виїхала з Радянського Союзу - та її так і не вибачила за втечу.
Серед надісланих фотографій було дитяче фото Аллілуєвої, яка сидить на колінах у Берії. Звісно, я знала про її ставлення до Берії, але подумала, що не маю права вирішувати, які фото послати, а які - залишити. Ця злощасна світлина з Берією образила Аллілуєву. Вона написала мені гнівного листа і просила її більше не турбувати. На мої спроби виправити ситуацію й усе пояснити, вона сказала, що в мене вже досить матеріалу для фільму, а потім відключила телефон і знову зникла.
Чи була фотографія тригером? Не впевнена. Поспілкувавшись із деякими людьми, я довідалася, що ніхто з тих, кому вдалося взяти інтерв'ю в Аллілуєвої, не зміг продовжити з нею спілкування. Таке враження, що вона обирала месенджерів для зовнішнього світу. Не знаю. Я їй дуже вдячна за те, що вона дала мені шанс поспілкуватися з нею і зробити цей фільм.
- Чи вважаєте Ви, що принципи лінійного імпресіонізму прийнятні і для документального кіно?
- Я вважаю, що прийнятно все, що органічно вписується у фільм. Ставити рамки у творчому процесі - неприйнятно. Будь-який фільм - це ризик. Навіть багатомільйонні голлівудські рімейки відомих блокбастерів мають великі шанси на провал. Так навіщо намагатися затиснути себе в рамки, тим більше в документальному кіно, яке «славиться» своїми бюджетами, чи, точніше, їхньою відсутністю, а також значною залежністю якості матеріалу від неконтрольованих обставин? Якщо фільм знаходить свого глядача - значить, це прийнятно.
- Чому Ви так мало приділили уваги додатковій інформації, обмежившись біографічною довідкою про Світлану Аллілуєву?
- Мені хотілося, щоб глядачі самі вирішували, яка в них думка з приводу головної героїні, й тому я дала їй можливість висловитися. Я зумисне застосувала безпристрасний журналістський хід, коли подала ту необхідну мінімальну кількість інформації, щоб підтримати інтерес глядача під час інтерв'ю.
- Як Ви самі визначаєте головний меседж фільму?
Історія - це насамперед люди й ланцюг подій, що визначають їхні долі. Моє особисте ставлення до історії відбилося у фільмі. Я намагалася показати - наскільки це було можливо - долю й особистість людини, чий батько вирішував долі багатьох людей. Подивитися на все це людськими очима й запам'ятати той маленький відрізок часу, який подарувала мені доля й сама Аллілуєва.
Фото - www.chayka.com та надане Світланою Паршиною
Ілюстрація - обкладинка американського журналу Esquire авторства Енді Ворхола