Мені всігда наравились умні пиридачі по тілівізору. Умні - це такі, від яких росте мозг і ніби як углубляєцця, аж приятно стає. Це у мене з дєцтва, када показували Друзя, Бурду і ще одного, каторий потім то лі когото ізнасілував, то лі убив - пострадав од ума, карочі. Був там ше один хароший, по фамілії Ворошилов, тіки от його нікада не показували, просто разрішали німного побалакати з-під стелі. Видно, боялись, що єслі його ще й будуть показувати, то мозг у зрітіля почне в два раза швидше рости й принесе врєд, як отому от знатоку, який когото з'їв чи втопив. Одне тільки в мене було замічаніє до тої програми: вопроси там задавали якісь нудні - я почті нікада не угадував. Пожже появилась програма получче, називалась якось не по нашому; я словарь подивився і сам перевів: пиридача та називалась «Мозговий набір колокольчиків» чи якось так. Ото вже було цікавіше. По-перше, там живі люди між собою сорівнувались, а не з тілівізором, а по-друге, вопроси попадались такі, шоб угадувать легше. Хто перший угадає - тому очко. Така сістєма.

Но минали дні, минали ночі, й умні програми такого тіпа спершу почали дєлать тіки для дітей, та й знатока того, шо перегриз глотку якомусь перехожому, кажись посадили. Це був печальний знак, обозначавший деградацію жанра і кінець епохи.

Але печаль недовго роїлась у душі моїй, як бджоли-ракоїди, істочнік празника одкрився й забив ключом! Случилось це в святую неділеньку на каналі «1+1».

Суть шоу по якійсь неясній причині сильно замаскірували вже самою назвою: «Я люблю Україну!». Путьом дидукції я прийшов до вивода, шо здєлано це було нарошно, для приманювання тої ушлої публіки, яка нікада б не стала дивицця відроджений «Мозговий набір колокольчиків».

Начало ще більше озадачило загадками: мичаніє якіхто каров на заставці, замаскіровані під бджіл свині з крилишками, та й сама студія у формі культового амфітіатра, окрашена в синьо-жовті кольори, - все це напоминало якесь крайнє странне зборище баптистів-патріотів або ж програму тіпа «Свободи понарошку», яку вже показували на прошлій неділі.

Ведуча, Лідія Таран, вооружонна кірпічної мощі сцинарієм і любов'ю до України, випромінювала нєрвоз шовкопряда, внізапно оказавшогося на безкраєму полі соняхів. Боже-боже, шо їй пришлось пережить! Якби на її місці оказався Козлов - той би не видержав. Но Лідія оказалась стойким звонарем при мозгових колокольчиках, й незворушно дьоргала за положені вірьовочки битих два часа. Мотузки рвались і юмор плавився у мартеновських печах інтілєкта, но Лідія не пошолохнулась почті ні разу (тіки тоді, коли нада було по сцинарію актівно махать руками, ізображая (ні, не жертву) екстаз радості від чергової музикальної паузи, каторих у програму напхали набагато більше, ніж це було в часи отого знатока, шо розстріляв з гранатомьота повний автобус з туристами). Ібо сказано було в її кампутері: «Якщо українць співає - він просто живе!». А якшо він ще й махає при цьому руками - значить, живе він дуже харашо, а не так, як у рикламі Януковича.

Тепер перейдем до суті показаного нам шоу. Єзть команди (дві штуки) і капітани команд (дві штуки). В каждій з команд - ще по три героя. Сражаються вони між собою не ради якогось там хрустального кубка - на кону множиство примірників «Великої ілюстрованої енциклопедії України» і горбатий запорожець червоного кольору (одна штука).

У дибютному випуску на прю стали жовтий Потап, а з ним Кудлай, Коляденко і одна актріса, й синя Настя Камєнскіх, катора очолила Ліхуту, Монро і одного танцора. Змагацця умом і смікалкою їм довелось аж у шести раундах. Це були трудні шість раундів. Не всі змогли здолати ету дистанцію, не облажавшись по-крупному. Фактічіскі ніхто не зміг. А все тому, шо вопроси то у всій програмі хоть і були тіпа про всяке різне, но на самому ділі - сугубо тематичні. Шо не вопрос - то якась хітрость і подвох про Україну.

Уже в началі першого раунду мозгові колокольчики громихнули на славу. «В якому городі і на якому такому базарі виступає ета артістка?», - питає безжальна ведуча. Вніманіє на екран. Там показують женщину, похожу на Таїсію Повалій, яка співає пісню, похожу на «Панно кохання», а в неї за спиною большими буквами написане странне слово «Віцебськ». Команда Ліхути собралась і змогла дать правильну відповідь. Це було начало тривалого і жосткого процеса інтіліктуалного домінування над командою-суперницею.

В наступному раунді мозгові колокольчики перетворились на істинний набат ума. Бо присвячений він був мові, а імінно правопису, перекладу і поясненню слів. Самою популярною відповіддю знатоків з обох каманд була: «Шо?».

Када нада було правильно написать сложні слова, особо відзначилась Кудлай, яка соорудила нєчто немислиме («інаагурація»), а втім, каманда Насті також не змогла одолєть правописного бєса у слові «вінсерфінгіст».

Далі - ше хуже. Перевести без гугла такі сложні словосполучення, як «можжевеловая древесина» чи «работа по совместительству» для обох каманд не представлялось возможним («как ето буде по-украінскі?»).

В третьому раунді «мозгові колокольчики» умовкли й учасники програми тупо іграли в упрощонного кракаділа, тільки угадували не животних чи абстрактні поняття, а видатних українців. Більше всього мені запомнилась попитка Насті Камєнскіх обозначити постать Івана Федоровича Драча: «Его имя ассоциируется с... ахахахаха!». Канєшно жи, ето вони бистро угадали.

Дальше було всяке. І причому таке, шо ні Ворошилову, ні Козлову не могло дажи примаритись. Шото подобне навряд чи родилось би дажи у фантазії того знатока, який замурував у підвалі дружину начальника жека.

Патаму шо почалась канкрєтна демонстрація любові до України, під час якої не тільки вияснилося, шо трускавки - ето слово «західноукраїнського діалекту», а причандали - ето такі капці тіпа в'єтнамок.

Ось як це було:

Питання: Який твір Шевченка перекладено на найбільше мов світу?

Відповідь: Кобзар, канєшно.

Питання: Яка наука називалася звіздарством?

Відповідь: Шо?

Питання: Хто проміняв жінку на тютюн та люльку?

Відповідь: Каво? Я украінскій язик ізучала по сіріалу «Дінастія», там била фраза «стули пельку, лярво, а то пику натовчу».

Нічого странного, шо в нєкоторих знатоків від такої нагрузки почали здавать нєрви і моторошне хіхікання наводнювало студію, внаслідок чого дажи в голосі Лідії Таран появився сургуч і молотий кохве. А фінальні її слова і вовсє, шо називаєцця, пригалушили: «Ми не питаємо Україну, чи подобається їй, як ми її любимо...». Ну, да, лучче не питать, канєшно. Печально тіки, шо наступного тижня Україну опять любитимуть таким от макаром. Тоість потапом.

Фото - mycityua.com