Якщо найбільшою історичною проблемою кінця 80-х - початку 90-х років залишалися фактологічні прогалини, брак свідчень і неупередженого аналізу, то нині більшість перепон на шляху до так званої історичної справедливості постає через кризу інтерпретації. А якщо додати до цього ще й невгамовне політичне побиття історії на догоду електорату й ідеологічному страховинню стереотипів, які ще й досі легше потихеньку експлуатувати, ніж розвінчувати, то годі дивуватися, що ми живемо в країні без історії. А точніше - з цілим набором різнокольорових історичних візій, які мало чим відрізняються від пластиліну. Бери собі й ліпи, як подобається. Більшість сучасних істориків так і роблять.

Ми ніколи не знатимемо всієї правди про Другу світову війну на теренах України, і з цим варто було б змиритися. Навіть на підставі самих лише родинних свідчень та оповідок мені, наприклад, вдалося зібрати таку колекцію «правд», яку неможливо ані осмислити, ані сприйняти як цілісну картину, - лише зберігати. Й із кожним десятиліттям усі ці правди даленіють, а голоси вмовкають. Залишається пам'ять про трагедії та втрати, нагадування про які - єдина історична місія, яку неможливо поставити під сумнів. Але ж залишаються ще й причини. Саме причини творять нові множини правд, якими здебільшого цікавляться романтики та гієни. Звісно, в них трохи різна мотивація.

Як і чим може зарадити такому становищу сучасна кінодокументалістика? Заради чого розв'язувати шворки на мішках із кістками? Сподіваюся, кожен режисер-документаліст, який звертається до матеріалів Другої світової, насамперед мусить відповісти на це запитання.

З формального погляду, досить одного лише нагадування. Надто в тих випадках, якщо йдеться про масові трагедії. У цьому сенсі оповідь режисера Івана Кравчишина про найжорстокіші за всю війну каральні акції нацистів, що відбувалися у селах на Чернігівщині (Корюківка, Козарі, Піски), - потрібна й важлива для суспільства терапія. Але ж засяг стрічки «1377 спалених заживо» («Інтер», 1.09 о 23:40) цим аж ніяк не вичерпується. Як на фільм-документ, він містить забагато надмірності та суперечливостей. У такому форматі безперечну цінність має лише кінохроніка - вона й коментарів не потребує, і роль нагадування виконує якнайкраще. Кравчишин наважився «доповнити» хронікальні фрагменти сценами реконструкції подій із залученням акторів, і від цієї постановочної фальші фільм саме як документ найбільше постраждав. Жорстокі й водночас карикатурні нацисти, обличчя вгодованого автоматника, який розстрілює родину з воістину студентською наснагою, червоні плямки на одязі, що «позначають» прошиті кулями тіла, - весь цей аматорський візуальний мотлох лише знецінює справжню хроніку та спогади тих, хто вижив.

Розповідь про спалене у 1943 році дощенту містечко Корюківка (7000 загиблих мирних мешканців), про не менш жахливі попелища в селах Козарі (майже 5000 жертв) та Кортеліси (3000 спалених та розстріляних людей), згадка про село Павла Тичини Піски, - не лише звична у ці дні данина пам'яті, але й нагода подати власну історичну візію: як і чому це сталося. І в цьому - головна мета стрічки Івана Кравчишина. З-поміж усіх «чому?» режисера найбільше зацікавили два аспекти: з яких причин трагедію Корюківки, де кількість жертв у десятки разів перевищує масштаби Хатині, не було свого часу використано радянською пропагандою, ба навіть навпаки. І, що важливіше, внаслідок чого відбулася така несподівана зміна у настроях нацистів, які спершу намагалися налагодити співпрацю з мирним населенням, аж раптом взялися розстрілювати й спалювати людей із нечуваним оскаженінням?

Тезу про «замовчування трагедії» важко визнати настільки однозначною, як про це стверджує автор стрічки. Трагедія Корюківки в радянські часи аж ніяк не була табуйованою темою. Інша річ, що колесо пропаганди справді оминуло її, тоді як Хатинь застрягла в ньому навіки. Але коли це пропаганда переймалася «історичною справедливістю»? Її завдання - творити однозначні для сприйняття символи, а не множини правд. Пропаганда не потребує аж 1377 більших чи менших аналогів Хатині, - однієї цілком достатньо.

Кравчишин наполягає, що відповідь на «чому №1» полягає в «чому №2», тобто у з'ясовуванні причин, що спонукали нацистів до низки злочинів на Чернігівщині. Й безпосередню провину покладає на партизанський рух.

У фільмі не бракує старих людей, які підтримують цю тезу: «Вдень треба було німця боятися, а вночі - партизана». Та й залучені до участі у фільмі історики твердять, що саме бездарні партизанські дії спровокували жорстокість нацистів. Самі ж диверсанти, завдавши ворогові дрібної шкоди, ховалися по лісах і навіть не намагалися захистити селян від каральних рейдів.

У підсумку партизани Чернігівщини у фільмі Кравчишина - безчесні виродки, що своїми діями уможливили колосальну трагедію. Найприкріше, що на тлі цього звинувачувального пафосу бліднуть навіть набагато жахливіші факти про те, що «у карателях половина наших було, есесівців».

А ще гірше, що «чому №1» укупі з «чому №2» зроджують ще одне запитання: яка ж істинна причина «бездарності» провокаційних партизанських операцій на Чернігівщині? Й ось на це «чому» відповіді взагалі немає.

Кістки з мішків повиймали, висипали на долівку - й так і покинули. Чи достатня це мета для сучасного кінодокументаліста?

Так, режисер Кравчишин зумів поставити кілька жорстоких запитань. І цього, можливо, вистачило б для художнього твору, для ще однієї альтернативної історії. Але документальний жанр все ж таки потребує відповідей. Тих відповідей, яких вже не вдасться почути від старих людей, котрі пережили ці випробування ще дітьми; відповідей, яких взагалі не існує поза коробкою пластилінових правд.

І завершувати кіно похмурою та вже добряче зачовганою констатацією, що «на території України паралельно з Другою світовою тривала не менш жорстока громадянська війна», - це лише чергова спроба пересипати кістки в інший мішок.

Є все ж таки одна відмінність між людьми та їхніми трагедіями: розстріляних людей можна звалювати на купу і спалювати; з їхніми трагедіями цього робити не варто.

Фото - http://www.jollyroger666.narod.ru/