Як не любити Київ
Якщо до вашої свідомості раптом завітав здогад, що «не все так погано у нашому домі», - женіть його геть і вмикайте мерщій КДТРК. Я завжди боявся каналу, у назві якого вчувається перемога футуризму, а в наповненні - чорний гумор оберіутів («ідіть і зупиніть прогрес»). І тому навіть гадки не мав, наскільки густий морок нуртує в його надрах, і наскільки масштабними катастрофами засіває ефір ця компанія.
Почнемо з новин. Днями, після перегляду одного лише випуску програми «Київський час», я навіть про новини ТСН згадав із якоюсь дивною і недоречною любов'ю: все ж таки після толокна чорнухи на «Плюсах» мій внутрішній барбос не почувався аж настільки розгубленим.
Ось яку зразкову хроніку катастроф подав «Київський час»: Київ залишився без гарячої води, бо відключився останній водонагрівальний котел на ТЕЦ-5. Цю новину я вже чув від кранів у своїй квартирі, тому не дуже засмутився. Причини халепи теж нічим не здивували: ніхто не платить, грошей немає. Натомість керівництво «Київенерго» погрожує ще «жорсткіше працювати з неплатниками» - і я чомусь відразу згадую про Олеся Ульяненка, з яким нещодавно хотіли попрацювати жорсткіше «дві жіночки з Обленерго», на що класик резонно зауважив: «Я счас ружьйо візьму і вас перестріляю. І буду оправдан, бо ви вриваєтеся на частну собствєнность».
Тим часом наступне повідомлення: у столиці закриваються бювети. Чому? Звісно ж, немає коштів (це словосполучення лунає протягом програми стільки разів, наче це спецвипуск, присвячений злидням). А втім, батьки міста вже думають про те, як би цю воду продавати вдячним киянам, і я знову згадую про Олеся Ульяненка з ружьйом.
Наступний сюжет - як контрольний постріл. Ілля вже давно відійшов від водойм України, застібнувши штани, натомість КДТРК повідомляє, що «київські пляжі не відповідають санітарним нормам». А вода брудна, і неможливо купатись. І окрилений висновок журналіста: «Сподіватися, що ситуація виправиться, не варто». Цей сюжет спершу зродив у моїй душі солодкий здогад, що завдяки серпневій сієсті навіть новини на нашому телебаченні виходять у повторах - десь так за травень-червень, - проте фінальний акорд оптимізму був присвячений свіжій події, і тому знову пригадався Ульяненко з ружьйом.
До речі, останній сюжет був про книжки. Бо все у нас препаскудно (а особливо в столиці), натомість у країні стрімко зростає кількість книгарень (уже на 144 більше, ніж минулого року). На утримання бюветів грошей немає, зате 40 мільйонів засипали у провалля проекту під назвою «Українська книга». Почасти логіку цих подій пояснює ще один сюжет «Київського часу»: про те, що «хабарі в Україні подорожчали».
У мого внутрішнього барбоса такі новини викликали дві реакції: подумати про кістку і знайти кістку. Це називається «позитивним мисленням». Його можна застосовувати і до телебачення. Якщо хороших новин немає, то погані новини - це як хороші вірші: їх можна не сприймати, але важко заперечити їхню цінність. Цінність поганих новин полягає в тому, що після них якось легше дихається. Подивишся такий випуск, присвячений тотальному краху міста й околиць, і після цього радієш кожній дурниці, наче Ґеорґ Тракль у військовому госпіталі.
А втім, Ульяненко з ружьйом з'явився у цьому тексті невипадково - наступна мішень на тому ж таки КДТРК, «Київський форум», йому б точно була до душі. Це ток-шоу від першої й до останньої хвилини розбудовувало одну тезу: місту - хана. Якщо точніше, йшлося про свавільне збільшення тарифів і небажання столичної адміністрації пояснити, звідки виколупані ці цифри. Говорили-балакали переважно політики, а представникам міської влади, котра вперто не хоче ні діалогу, ні аудиту, ні кримінальної відповідальності, вочевидь, смачно гикалося.
Володимир Лановий констатував, що в Києві - бюджетна анархія, а відтак він не хоче жити в цьому місті. А представник Партії регіонів по-філософському міркував, що «Київ зобов'язаний увійти в опалювальний сезон». Розмова потребувала підсумків, і їх було аж дві штуки. По-перше, на екрані з'явилася реклама сайту kosmos-stop.org, а по-друге, ведуча дійшла епохального висновку: «Треба змінювати абсолютно все».
Усю цю занепадницьку хроніку важко сприймати суто як інформацію, бо вона нібито убивча, але жодних жертв і руйнувань немає. Це справді якась герметична поезія, зашифровані послання та ритуальні тексти, про істинне значення котрих важко навіть здогадуватися.
Сенс її полягає хіба в тому, що Київ складається з боргів, які стали його плоттю і кров'ю. Усі винні всім, і система взаємних заборгованостей настільки ж досконала, як антисанітарні умови на столичних водоймах.
А ще мій внутрішній барбос якось дуже щемливо запрагнув іншої візії Києва - не боргового зашморгу і тарифного колапсу, не гречаного пекла та сміттєвого раю; не того запханого у парфьонівський формат міста-велета, яким другий рік поспіль пишається ТРК «Київ» у документальній стрічці «Навіки ваш Київ»; і не того документально-кримінального Києва, що складається з резонансних убивств («Столичні таємниці» на каналі «Гамма»); адже має бути і якийсь інший Київ, ге ж?
Мій наївний внутрішній барбос покладав чималі надії на проект «Історії міста» (телеканал «Сіті»), прем'єра якого відбулася наприкінці минулого тижня. Але програма змайстрована зі штампів і естетичних поразок, а образ ведучого засмутив надмірним акторством та дикою орфоепією («У кого зараз немає мобількі?»).
До того ж, украй важко зрозуміти, чому корінний киянин може говорити українською, але коли треба процитувати щось таке неймовірно київське - це неодмінно буде щось із Ахматової, Булгакова чи Кисельова, а не зі Смолича, Підмогильного чи Тичини? Чому цей «інший Київ» (та ще й на столичному каналі) вкотре пропонує милуватися «двориками двох типів - глухарями та прохідниками», наче це аж таке унікальне і суто київське диво-явище? І навіщо у дебютній програмі вкотре балакати про Зелений театр, містично супитися й повідомляти, що «зелений - колір нечистої сили»?
Ба навіть класичне «журналістське розслідування», мета якого - походити уночі в «поганому місці», де завжди щось лихе трапляється, але тільки не цього разу, - навіть ця біда згодилася для затоплення «Історій міста» (пригадується, аналогічний сюжет колись виплеснувся в ефір каналу СТБ у проекті «Паралельний світ» - там теж журналіст простирчав ніч на одній із київських Лисих гір у надії зафільмувати демонів чи хоча б живих мерців, але ніхто так і не прийшов).
Одне слово, знову згадав я про Ульяненка з ружьйом, а мій внутрішній барбос схвально підгавкнув.