Зізнаюся: кілька днів після перегляду останнього передвідпусткового випуску «Знаку оклику» (ТВі, 18 липня) не міг про нього писати. Враження двоїлися, троїлися й ніяк не хотіли складатися в систему. Зрозумівши остаточно, що так і не складуться, вирішив-таки ними поділитися - бо, схоже, ця несистемність і є найголовнішим враженням від програми, й не лише від цього випуску.

Отже, з одного боку, нібито цікаво. З іншого - залишилося відчуття якоїсь непереконливості. «А що ж мені хотіли сказати?» - так і крутилося в голові запитання після перегляду випуску.

Так само й дотепер крутиться запитання: у якому ж такому жанрі працюють Артем Шевченко та його колеги? Журналістське розслідування? То в сюжеті про Мексику розслідування як такого й не було, за жанром (про зміст - дещо нижче) це був типовий міжнародний оглядовий матеріал. Соціальна журналістика? Якби було так, у програмі неодмінно мали б бути дві складові. Перша - публіцистичність. Бажання не лише продемонструвати глядачам щось гаряченьке, а й зачепити їхні душі, змусити їх співчувати та співпереживати. Натомість матеріали «Знаку оклику» за стилістикою нагадували радше репортажі з недільного випуску новин. Були в них стендапи й синхрони, були передісторія та подеколи збалансованість висловлених оцінок. Чого не було й близько - то це нерва, емоцій, того самого співпереживання. Холодно й відсторонено - от як це було. Власне, подібні сюжети, викладені таким чином, цілком вписалися б у недільний випуск новин каналу, який сповідує формат «новин для барбосів».

Дивний присмак якоїсь невідповідності - от що залишилося після перегляду: якби саме в такій манері досліджували та викладали, скажімо, відносини між політиками, це було б неперевершено. Саме такої манери (не за змістом, а за стилістикою) потребує політичне телебачення - але саме там її майже й не зустрінеш. А от для висвітлення гострих соціальних проблем пасує що завгодно, тільки не холодне препараторство.

Другою неодмінною складовою соціальної журналістики має бути вміння журналістів іти самим та вести глядачів від конкретного до загального, від одиничного вияву проблеми до самої проблеми, від симптомів до діагнозу. Що ж ми бачили натомість? От який поганий луганський лікар, от які погані дві київські студентки, от які погані клерки «Приватбанку» в Дніпропетровську. Ото й усе. Цілком звичне для нашого телебачення підмінювання проблем персоналіями - тільки в даному разі це були не віп-персоналії, не загальновідомі особистості, а такі самі, як ми. Що й залишило враження якоїсь випадковості: цілковито випадково саме ці люди потрапили під приціл камер, наступного разу так само випадково потраплять інші. Як то кажуть, від суми й від телекамери...

Чи не саме такий підхід став причиною того, про що з обуренням писала Наталія Лигачова? Не маючи бажання узагальнювати й аналізувати проблему, журналісти вирішили натомість погратися у суддів та катів? Не ставлячи перед собою мети проаналізувати суспільне явище, вони підмінили це препаруванням особистостей двох юних садисток? Хоча... Жорстокі дівчата, якщо вірити сюжетові, розтинали собаку та виставили фотографії в інтернеті. Гуманні журналісти, натомість, розтинали душі цих дівчат та виставили відео в телевізорі. Відчуйте, як то кажуть, різницю.

Принагідно хотілося б сказати про те, що ніяк не виходить з голови. Журналісти - то громадяни. Від решти громадян їх відрізняє одне-єдине: вони вміють та мають змогу донести свою громадянську позицію до, як кажуть юридичною мовою, невизначено широкого кола осіб. І, звісно ж, перш за все мають оцю активну громадянську позицію. Так от, який стосунок до громадянської позиції має демонстративне, перед камерою, вручення слідчому заяви про злочинні, як на переконання журналістів, дії двох студенток? От дивіться всі, мовляв, які ми хороші, як ми боремося зі злом? Автори сюжету не хотіли, щоб у глядачів залишалося враження: мовляв, поговорили в ефірі, побазікали, та й усе? Щоб розвіяти такі підозри, достатньо було однією фразою повідомити про подання заяви. Влаштовувати ж спектакль, відвівши собі виграшну роль святих борців проти жорстокості - якось некрасиво це. Ну, як хреститися на камеру. Або подарувати комусь щось і не забути повідомити, за скільки той подарунок куплено.

А тепер - дещо про конкретні сюжети. Сюжет перший: як виявилося, ніякого міжетнічного протистояння у Марганці не було, все це вигадали ЗМІ. Які ЗМІ? Навіщо? Хто першим пустив цю качку? Який механізм сприяв поширенню цієї дезінформації? Кому, врешті-решт, це було вигідно? Гостра тема, чи не правда? Та ще й яка гостра! Хоч бери та й оголошуй ЗМІ джерелом підвищеної суспільної небезпеки! Але ні, на цьому аспекті автори сюжету вирішили не зупинятися. Ну от не зацікавило це їх!

Запам'ятався такий синхрон. Хтось із натовпу мешканців Марганця каже: «Это произошла бытовая ситуация» (вбивство міліціонера, який, до речі, був не у формі). «Нет, нет», - лунають голоси багатьох інших. Але до жодного з них репортер не підходить і гіпотезу про міжетнічний характер бійки не розглядає. Від початку й до кінця він твердить одне й те саме: міжетнічного протистояння не було, то все вигадки. А от синхрони тих, кого в сюжеті названо «слов'янами», час від часу лунають: «Ведут себя сильно круто», «Хотим, чтобы они уехали», «У них есть своя родина».

Тривалим був фрагмент, коли журналісти намагалися поговорити з підозрюваним у вбивстві. Він відмовився. Цікаво, що б він міг сказати, навіть якби захотів? Як його слова могли б довести або спростувати твердження про відсутність у місті протистояння між «слов'янами» та вірменами? Адже ніхто й ніде не казав, що міліціонера було вбито через його етнічне походження - навпаки, ЗМІ повідомляли, буцімто саме після вбивства «слов'яни» почали мститися всім вірменам! Що змістовного додали до матеріалу кадри з затулянням та відвертанням камери - тим більше, що сюжет буцімто мусив довести відсутність агресії в місті, а не її наявність?

Можливо, щось пройшло повз мою увагу, але я не можу пригадати бодай одного синхрону, взятого в марганецьких вірмен. Дивно, чи не правда: сюжет доводить, що не було ніяких вірменських погромів, а у ймовірних жертв погромів ніхто нічого не питає?

Натомість із Москви прилетіли вірменські козаки - й от у них синхрони було взято. У людей, які не були свідками подій. Цікаво: якщо, не дай Боже, десь виступатимуть проти етнічних французів - журналісти кинуться брати синхрони у французьких козаків, які так само прилетять із Москви? Хто вони взагалі такі - вірменські козаки? Що відстоюють, що захищають? Який авторитет у вірменській діаспорі мають? Навряд чи так уже багато глядачів бодай коли-небудь про все це чули. Якою, взагалі-то, є цінність козачих синхронів?

Протягом сюжету камера неодноразово показувала крупним планом портрет загиблого, встановлений на його могилі. Але навіщо під кінець програми було показувати той портрет у негативному зображенні? Який сигнал за допомогою цього хотіли надіслати глядачам автори сюжету?

Другий сюжет почався з констатації : до луганського онкодиспансеру «приходять утричі, ніж раніше, менше людей. Ні, хворих не поменшало, але скандальна репутація диспансеру...». Йшлося в сюжеті про те, що екс-головний лікар Чибісов нібито ставив на хворих експерименти. Як і в попередньому сюжеті, автори тут підводили глядачів до однієї-єдиної думки - навіть не намагаючись довести її, діючи навіюванням, не припускаючи найменших сумнівів. Щодо екс-головного лікаря немає судового вироку, його винність не визнано судом, а в сюжеті - й у синхронах, і в тексті кореспондента - тільки й лунало: «Отмывание денег», «Клал деньги на свои счета», «Оперування здорових людей», «Чи вдасться притягнути до відповідальності?», «Спільники Чибісова» (добре хоч, не «поплічники»). Жоден із синхронів самого Чибісова не стосувався цих звинувачень.

За словами кореспондента, «мешканці Луганська зітхнули з полегшенням», коли дружину Чибісова - головного гінеколога міста - перевели до Києва. Жодного слова про її діяльність у Луганську сказано не було; якщо проти головного лікаря онкодиспансеру ще можна висувати звинувачення й підозри, то провина його дружини, виходить, полягає лише в тому, що вона - його дружина? Так і думалося: от зараз журналіст закличе і її притягнути до відповідальності. А щоб заміж не виходила!

Гаразд, хай ідеться про звичайний непрофесіоналізм. Але як можна розцінити таку фразу кореспондента: «Хворі на рак до останніх своїх днів залежать від лікаря»? Професіоналізм професіоналізмом, але хоча б елементарно думати треба ж уміти? Чи бодай просто мати душу? Невже ані сам кореспондент, ані редактори, ані ведучий не второпали: однією цією фразою вони позбавили глядачів, у яких негаразд із онкологією, віри в можливість одужання? Винесли їм вирок: якщо поставлено діагноз, то й останні дні не забаряться? І це зветься журналістикою?!

Цей сюжет проїхав повз справжню тему. А полягає вона от у чому. В онкології - можливо, як у жодній іншій галузі медицини - повсякчас з'являються нові й нові препарати та методи лікування. Усі їх можна назвати експериментальними; немає, напевне, онколога, який ніколи не пропонував би своїм пацієнтам недостатньо перевірені нові ліки. Зветься це шансом останньої надії. Та й ідеться не лише про онкологію: якось на моїх очах бабусі, яка помирала від запалення легенів і, попри всі намагання лікарів, кілька днів не приходила до тями, терапевт увів дозу антибіотика, яка в кілька разів перевищувала гранично припустиму. За кілька годин бабуся вже хай обережно, але вставала з ліжка. То що ж, і того терапевта треба було покарати за експериментування над людьми?

От у чому полягає тема: де межа між шансом останньої надії та експериментуванням над хворими? Без дослідження цієї теми неможливо знайти відповідь на запитання: рятівник Чибісов чи вбивця?

Хтось у синхронах казав, що пацієнти не знали, які ліки їм дають. Сам Чибісов казав, що знали. Дивно, але кореспонденти так і не розпитали самих пацієнтів: чи знали вони, які препарати їм було призначено?

Наступний сюжет було присвячено «Приват-банкові», який у Дніпропетровську розіслав людям, що взяли споживчий кредит, фальшиві судові рішення про буцімто відчуження всього їхнього майна. От тільки я так і не зрозумів: чому йшлося про відділення банку в Дніпропетровську, а потерпілий, якому було приділено найбільше уваги, мешкає в Запоріжжі. Невже він їздив брати споживчий кредит до сусідньої області? Роз'яснювати це автори сюжету не стали.

Були в сюжеті синхрони юристів. Були синхрони службовців банку. Але так і залишилася нез'ясованою головна деталь: чи можна кваліфікувати дії банку як підробку документів? Невже так і не знайшлося кількох авторитетних експертів, які могли б це пояснити?

Але й тут автори сюжету примудрилися не помітити теми. «Головний герой» - той, що з Запоріжжя, - сказав у синхроні: він усе сплатив, але банк приписав йому якісь міфічні борги; документи про сплату кудись зникали. Так от: це стосується не лише «Приватбанку» й не лише у Дніпропетровську. Сплачені внески банки зараховують пізніше, ніж їх було внесено, працівники банків (або колектори) без кінця дзвонять тим, хто взяв споживчі кредити, і змушують сотні разів пояснювати одне й те саме, вони можуть дзвонити й о сьомій ранку, й об одинадцятій вечора, щоразу фігурують різні причини виникнення заборгованості та різні її суми, на листи банки не відповідають, після надсилання листа можуть на кілька місяців припинити переслідування - ніби все владналося, а потім знову почати по новій, процедури особистої зустрічі з відповідальними особами не передбачено. Це типова поведінка українських банків із тими, хто взяв споживчий кредит. Це тема, яку, здається, ніхто не досліджував. А у «Знаку оклику»? «Если кто-то кое-где у нас порой».

«Это информационное сообщение, оно не содержит признаков судебного решения», - сказав про фільчини грамоти працівник банку. Здавалося б, найпершою реакцією журналіста мало б бути запитання: а чи так уже багато людей знають, які ознаки мусять мати справжні судові рішення? Ні, це лише «здавалося б».

Наступний сюжет було присвячено Мексиці, яка потопає в крові: там не на жарт розгорнулася війна наркоманії з поліцією. «Раніше Мексика була транзитною країною для наркотиків, але США закрили цей канал, і тепер через Мексику прямують наркотики з Колумбії». Даруйте, не дослівно, але майже дослівно. Так от: ви щось із цього зрозуміли? Зізнаюся чесно: я - ні. Одним словом, «не ходите, дети, в Мексику гулять». Героїнею сюжету стала проста українська дівчина, яка героїчно поїхала до Мексики. Щоправда, знятих нею кадрів було не так багато. Утім, двоє з моїх добрих знайомих протягом останнього року теж побували в Мексиці. Ділилися враженнями - про архітектуру, про спосіб життя мексиканців, але я й подумати не міг, що сиджу поруч із героями. Та й цифри, озвучені авторами сюжету, чесно кажучи, не дуже вражали. Принаймні, тих, хто пам'ятає «період первинного накопичення капіталу» в нашій рідній Україні. Ну от, даруйте, ніяк не склалося враження тотальної війни.

Що найбільше запам'яталося з цього сюжету - то це натуралістичні крупні плани вбитих. Напевне, в такий спосіб автори випуску прагнули плавно перейти до останнього сюжету - того самого, про двох студенток. Тих, яким одного разу «не було й двадцяти», а іншого - вони виявилися «неповнолітніми». Тих самих, яких показували кілька разів в анонсах сюжетів протягом програми зі «змазаними» обличчями, а під час самого сюжету демонстрували й анфас, і в профіль. Тих самих, яких, за словами кореспондентки, може чекати «помста екстремістськи налаштованих захисників тварин». Годі й казати, що й у цьому сюжеті глядачів підводили до раз і назавжди виробленого висновку, не залишаючи місця сумнівам та іншим виявам «абстрактного журналізму».

Між тим, окрім проблеми поширення матеріалів із виявами жорстокості в інтернеті та можливої відповідальності за це, події могли стати приводом і до обговорення інших питань. Скажімо, психологи твердять: ті, хто здатен знущатися з тварин, здатен на подібні дії і стосовно людей - моральні гальма в них відсутні. Тобто, тема витоків і наслідків підліткової жорстокості - зовсім не абстрактна й нагальна не тільки з точки зору розповсюдження в інтернеті.

До речі, в програмі одразу після цього сюжету пішла нарізка коротеньких роликів. І перший із них звався... «Слон-убивця». Ні, сперечатися не варто: телебачення - це вам таки не інтернет.

А ще - для подібних програм неодмінною характеристикою мала б бути точність. А також культура мови; тим більше, що йде програма не в прямому ефірі. Що ж ми спостерігали? «Стали ховати майно по родичам», - це в сюжеті про банк. «Вірменські казаки», - це в субтитрах (!) до сюжету про Марганець. В іспанській мові літера означає глухий звук, а отже, мексиканці не можуть носити прізвища Гомез та Гонзалез. Так само в іспанській мові немає ані звуку дж, ані звуку ж - тож мексиканець не може мати ім'я Бенджамін.

Але гаразд із цим. У сюжеті про «юних натуралісток» одна з них навчається то у «ветеринарному виші», то у «ветеринарному інституті», то на «ветеринарному факультеті». Коли ж у фінальній нарізці заговорили про «диплом про середню освіту» випускників шкіл, одразу було й не збагнути, що воно таке. Але й це не найстрашніше. У сюжеті про міжетнічний мир та злагоду в Марганці під час синхрону в субтитрах було написано: «Армен Хачатрян, посол Республіки Азербайджан в Україні». Коментарі тут зайві...

Утім, чи не надто багато я вимагаю від програми? Артем Шевченко повторював: на глядачів чекають «нові скандали» (і цього не заперечиш), «журналістські розслідування» (ну-у-у...), «репортерські провокації» (оце вже тепліше). «Тут ми самі розставляємо знаки, й головний - знак оклику», - сказав ведучий. Щось не надто оригінальними видалися ці слова. Й одразу ж згадалося, чому. «Свободу слова тут ограничиваю только я, Савик Шустер», - пам'ятаєте? І одразу все стало на свої місця. Шустер обіцяв аналіз проблем - а виходили розбірки, гідні комунальної кухні. Від «Знаку оклику» теж чекаєш проблем та розслідувань - а виходять «репортерські провокації». І там, і там під солідною обкладинкою ховається чтиво у стилі «піпл хаває». А на думці так і крутиться нав'язла в зубах фраза: «Тема сисег не раскрыта». У «Знаку оклику» «тему сисег» якраз розкрито. Але саме її - й ніяку іншу.