Розпочну із буденних прикладів. Вони стосуються двох не знайомих між собою людей, обоє викладають в університетах. Коли у розмові з першою особою випадково зайшла мова про терпимість, ця людина несподівано вибухнула дико-варварською сумішшю гомофобії, антисемітизму і національного фундаменталізму: мовляв, «Захід нам нав'язує терпимість, не треба терпіти те, що не хочемо, наприклад, гомосексуалістів, які є хворими, чи жидів, які всюди проникли і шкодять Україні». У випадку з іншою особою йшлося про становище єврейських жінок у концтаборах, ґвалтувати яких для нацистів було чимось ницим, оскільки вони вважалися представницями «нижчої раси». Відповідь була наступною: нічого страшного, їм же там організовували гуртки рукоділля...

Такі приклади вражають не лише тому, що так думають сьогодні деякі університетські викладачі. Прихильники подібних ідей часто навіть не усвідомлюють, які прірви ховаються за їхніми «простими» формулюваннями. Їм здається, що вони прекрасно бачать, хто є хто, але це - величезна ілюзія, яка розсіється тієї ж миті, коли вони перейдуть до практичної реалізації своїх ідей. Стикаючись із такого роду проявами, відчуваєш оніміння: наскільки, виявляється, все глибоко запущено! Які можна наводити аргументи, коли таким людям треба все пояснювати десь із часів Просвітництва? Цю функцію, до речі, і має виконувати університет, який, очевидно, в даних випадках із нею не впорався. У «мракобісів» інтелектуальна емансипованість мінімальна, але публічно такі погляди зазвичай не висловлюються, тобто є розуміння, що вони неприйнятні, інституційно засуджуються, хоча й існують як задня думка. Як сказав би Жак Дерріда, такими людьми говорять привиди: вони, часто самі того не знаючи, є спадкоємцями привидів своїх предків. Це, звісно, не знімає з них відповідальності: як зазначала Рената Салецл, хоча у своїй hate speech cуб'єкт просто цитує щось із історії расизму, суб'єкт сам вибирає, що йому говорити, тобто ця відповідальність визначається вже тим, що він - суб'єкт.

De facto ця проблема значно глибша, ніж думалося. Антисемітизм, расизм і фашизм нікуди не поділися, навіть у своїх найбільш дикунських, варварських формах: вони завжди присутні десь на задньому тлі, тихо тліють і, спалахуючи час від часу, вириваються на передній план. Вони вже давно стали звичними і повсякденними феноменами, стихійними і народними формами, набуваючи різноманітних втілень: майже повальний, хоч і не публічний антисемітизм, «почвенництво», гомофобія, національні та релігійні фундаменталізми, історичні ревізіонізми (Голокосту чи голодомору в Україні), нетерпимість. Всі ці крипто- чи відверто фашистські форми - не просто окремі елементи, а частини цілісної системи расизму, вони тісно взаємопов'язані, тому ковзання від однієї до іншої відбувається дуже легко і гладко. Всі вони утворюють історичну пам'ять расизму, расистську традицію, в якій одне тягне за собою інше. Ось справжня небезпека расизму: це клубок - потягни за ниточку, і він увесь розмотається. Етьєн Балібар недарма застерігав, що наївно думати, що расизм - це якийсь ідіотизм, відсутність думки: не існує одного інваріантного расизму, а є расизми, це цілий спектр ситуацій. Расизм - це певна історія, одна із найстійкіших форм історичної пам'яті, що складається з різних частин, готових у будь-який момент активізуватися. Балібар називає расизм поліморфним і об'єднавчим саме тому, що він пов'язаний з усіма практиками нормалізації та соціального виключення.

В цьому контексті симптоматична конференція «Ім'ям чого є антисемітизм?», яку провів Центр візуальної культури Києво-Могилянської академії наприкінці лютого 2009 року за підтримки Центру юдаїки НаУКМА, Польського інституту в Києві та Євро-Азійського єврейського конгресу. Метою конференції було створення інтелектуального поля для аналізу сучасної проблеми антисемітизму, а також вироблення критичного дискурсу, що рефлексуватиме її на перетині соціального, історичного та візуального вимірів. Поєднання академічної мови осмислення антисемітизму із аналітичними підходами в сучасному мистецтві мало посприяти формуванню відрефлексованого публічного контексту розгляду цієї проблеми сьогодні. Такими були «предпосылки полагания» і «полагание предпосылок», оскільки протягом останніх місяців відбулося кілька конференцій на схожу чи суміжну тематику: одна з них, під назвою «Міська єврейська спадщина та історія Центрально-Східної Європи», проходила в кінці жовтня 2008 року у Львові, а друга - «Геополітика, примирення та пам'ять» - на початку грудня минулого ж року у Києві. Перша відбувалася за принципом «Свій до свого по своє», а друга відштовхувалася від віктимізаційної ідеї, що «всі ми жертви, це наше тло, від якого ми будемо рухатися у нашому примиренні». На відміну від такого релігійно-націоналістично-неоконсервативного спрямування думки, абсолютно неприйнятного для теперішнього, в тому числі українського, контексту, конференція «Ім'ям чого є антисемітизм?» задумувалася для того, щоби надати даній проблематиці тілесного, особистісного або й навіть естетичного чи поетичного, якщо завгодно, звучання. Вона не намагалася щось «викрити», «розвінчати», когось «переконати» - у самої конференції не було якоїсь «зовнішньої» мети, її смисл був у ній самій, у самому її проведенні. Її потрібно продуктивно прочитувати, як певний цілісний симптоматичний продукт, Gesamtkunstwerk, аналіз соціального інтелектуального поля крізь призму однієї проблеми, як його синхронний зріз у рамках певної оптики. Коротше кажучи, це певна політична дія, перформатив, актуальний у плані капіталістичної глобалізації, поширення ксенофобії та різновидів расизму, якому вона сприяє. Антисемітизм дає нам зрозуміти такого роду механізми, адже є чистим/зразковим расизмом. Сьогодні проблема антисемітизму переосмислюється в Європі, зокрема у Франції та Німеччині, не в останню чергу в контексті палестино-ізраїльської війни. До того ж, антисемітизм, м'яко кажучи, далеко не чужий українському суспільству, як і польському чи російському, до речі. Тому важливо було поставити принаймні інтелектуальну спільноту у точний дискурсивний контекст, спонукати говорити про сьогодення у певних термінах.

Ця конференція продемонструвала, що нині в інтелектуальному полі України домінують дві ідеологічні позиції, взаємопов'язані за тим же принципом, що й неолібералізм та фундаменталізм. Першу красномовно ілюструє історія, яку розповідає вчений Поль Віріліо про свою знайому кураторку: коли вона потрапила в Освенцім, не знаючи якимось дивом, де знаходиться, то подумала, що звалені на купу черевики та інші атрибути сучасного death tourism - це твір сучасного мистецтва, така собі інсталяція. Це красномовно говорить не стільки про сучасне мистецтво, скільки про сучасну репрезентацію колективної травми. Щодо другої позиції, то її справжній непристойний виворіт чудово передає робота сучасного художника Мауріціо Каттелана під назвою Him (2001 р.): цей «він» - невеличка фігура Гітлера, який стоїть на колінах, склавши руки в молитві - сьогодні Гітлер молиться. Першу позицію займають статусні неоліберальні інтелектуали, які здійснюють безсилу капіталістичну чечітку, беззубий риторичний перформатив на ґрантівських грошах - єдине, що вони здатні запропонувати, це терапія жертви. Друга позиція - це релігійний моралін, який відкидає Просвітництво і проголошує «безбожність» «моральною потворністю», тобто це ритуальне заклинання демонів під гаслом «Покайтеся!», яке насправді є holy hatred. Річ у тому, що, на відміну від історичного фашизму, сучасний часто виступає від імені релігії: його представники тиснуть на принцип секуляризму, обґрунтовуючи свої дискримінаційні вимоги посиланнями на захист віри.

Обидві позиції однаково а- чи дополітичні, антидемократичні й однаково є інтелектуальною поразкою. Це - наша ситуація, той контекст, в якому ми працюємо, це треба визнати і давати адекватну відповідь, адже інтелектуальна ситуація точно відбиває сучасну соціально-політичну конфігурацію. За вдалим висловом Жака Рансьєра, тепер дополітична ненависть повертається на сцену, зайняту хорами постполітичної мудрості, тобто офіційні оспівування кінця архаїчних конфліктів супроводжуються виникненням нових диких ксенофобських архаїзмів. Я вкотре особисто переконався, що порушувати тему антисемітизму сьогодні в Україні - це свого роду щось непристойне, бо піднімаються такі вже усталені пласти, такі типові автоматизми, які ми звикли не помічати. Ми живемо в країні, де ізраїльське громадянство може стати підставою для обвинувачення з боку прокуратури, а ксенофобський дискурс влади - це норма. В сучасній ситуації важливе паралаксне бачення антисемітизму - щоби побачити два боки проблеми, потрібен зсув, зміщення спостерігача щодо об'єкта і, як наслідок, зміна самого об'єкта. По-перше, не може не турбувати стихійне/народне поширення антисемітизму, його надзвичайна повсюдність - це такі собі «розмови про погоду». Антисемітизм настільки дискредитований, наскільки й поширений - це бич Галичини, де він доходить до таких гіпертрофованих проявів, що аж кумедно. Тягнибок насправді озвучує те, що думає велика частина галичан - його симпатизантів більше, ніж виборців: хоча багато хто поділяє його погляди, голосують за «Нашу Україну». Йдеться, наголошую, не про новий/культурний расизм, а про його дикунські, архаїчно-релігійні, варварські форми.

По-друге, проблема антисемітизму зараз проституюється, використовується як політичний батіг, коли ті, хто проблематизує антисемітизм, самі оголошуються антисемітами, стають жертвами власного дискурсу - звичайно, не безневинно, а зусиллями «здорового глузду», який сам є часто наскрізь антисемітським. Це переворот/паралакс антисемітизму, тут діє логіка «жертва завжди винна», яку поділяють винуватці ситуації. Коли, скажімо, проблема арабо-ізраїльського конфлікту іменується «єврейським питанням», яке піднімати не варто, бо хто піднімає - той антисеміт. Я в принципі вважаю, що ідея про існування такого от «питання», на яке слід давати відповідь - це нацистська антисемітська ідея. А от на палестино-ізраїльське питання відповідь давати якраз треба, бо, маючи свою історію, воно також має дуже охочих до війни людей із обох боків конфлікту, які, судячи з усього, збираються продовжувати в такому режимі ще не один рік. Оцей зсув від політичного до гітлерівського псевдосакрального і лякає: інтелектуально-політичний контекст розмірковування і писання про арабо-ізраїльський конфлікт створюється і підтримується спекуляцією страхом перед Голокостом, який зводять у ранг метафізичного диявольського Зла, поруч із яким всі інші катастрофи просто тьмяніють. Як не парадоксально, але антисемітизм (який, за ідеєю, спрямований проти «євреїв») насправді служить такій проізраїльській позиції.

Це означає, що існує загальна антисемітська установка, антисемітський консенсус: раз ви піднімаєте «єврейське питання», значить, із вами «щось не те». Це існує як задня думка, яка нібито зразу «все пояснює», еволюціонуючи в бік того, що коли ви «щось не те робите», то ви «єврей». І антисемітського піку ця ідея досягає в тому, що ви «єврей», отже, ви «щось не те» робите. В антисемітизмі «єврей» - це завжди образ єврея. Антисемітизм потребує візуальності, наочності, видимості, упізнаваності, тобто сам їх конструює. Чого ж хоче антисеміт? Коли він/вона виголошує свій hate speech, що очікується в результаті? Чи йому/їй стане легше, коли всі євреї зникнуть? Адже, як відомо, поширеність антисемітизму не залежить від кількості єврейського населення. Антисеміт хоче існувати як антисеміт й існує він насамперед у дискурсі. Те, що дискурс може переходити у практику, обговорювати немає сенсу - після Мішеля Фуко їхня пов'язаність очевидна. Але антисемітський дискурс - це і є практика антисеміта. Вона, безумовно, прив'язана до історичних обставин, але антисемітська фігура витворюється і незалежно від них, бо є свого роду трансісторичною традицією, тобто таким, що передається, як вірус.

Сьогодні, коли доксою стало звернення до влади з позиції жертви, не бути жертвою означає бути активним політичним суб'єктом, бо жертва використовує свій статус жертви з метою вигоди. Будь-який наратив про геноцид тепер існує у просторі, структурованому Голокостом, тобто потрапляє у ситуацію «змагання жертв». Чи допустима «конкуренція геноцидів»? Як говорити про Голокост чи голодомор, не виступаючи з позиції жертви? Прикметна ситуація з визнанням голодомору в Україні геноцидом: своєю втягненістю у непристойну математику вини вона нагадала огидні арифметичні підрахунки ревізіоністів Голокосту. Як каже Умберто Еко, починає конденсуватися фашистська туманність у манері торгуватися і підраховувати, скільки ж було знищено - п'ять чи десять мільйонів, так ніби якби їх було три чи один, можна було би примиритися. Ті, хто виступав проти визнання голодомору геноцидом, починали з того, що голодомор не був геноцидом, а закінчували тим, що це «так званий голодомор», бо, мовляв, загинуло значно менше людей. Ті, хто заперечували геноцид, переважно прикривалися ярликом комунізму, хоча насправді це треба називати своїми іменами: фашизм і расизм. Націоналісти ж наголошували, що ті, хто заперечують геноцид, заперечують українську державність, саме тому, що прогледіли расистську складову: адже ті, хто вправлявся у моралізаторській математиці вини у прямому телеефірі, насправді заперечували голодну смерть людей, перед цим пообідавши в дорогому ресторані. Те, що фашизм нині може набувати таких форм, не анулює його фашистської сутності - з найневиннішим виглядом він до цих пір біля нас.

Оскільки відбулася, за словами Славоя Жижека, універсалізація поняття жертви, тобто віктимізацію універсалізовано, стало зручно говорити мовою (само)віктимізації. У цій ситуації важливо бути продуктом негативності, зайняти позицію ресантименту. Жан Амері (справжнє ім'я - Ганс Майєр), колишній в'язень концтабору, у своїй книзі «На славу ресантименту» піднімає питання, що можна зробити після того, як опинився свідком чогось неймовірно травматичного, як концтабір. Тут узагалі не може йтися про «справедливість» і «покарання». Єдиний спосіб упоратись із травмою - це ресантимент, але не рабський ресантимент у сенсі Ніцше, а щось на кшталт героїчного ресантименту, особливої гідності. Альонка Жупанчич, яку Жижек зараховує до своєї «партійної» трійки, пише про лукавий християнський жест - «Я прощу вас, але ніколи не забуду», вічно буду нагадувати, що ви винні. А справжня ніцшеанська формула - «Я забуду, але ніколи не прощу» - це героїчний ресантимент. Не «не забуду, але прощу», бо це забарвлює, надає відтінок усьому життю, а якраз «забуду, але не прощу». Це не позиція гармонії, цієї псевдоліберальної ілюзії, це не мультикультуралізм versus антисемітизм, це анти-антисемітизм versus антисемітизм - ресантимент versus віктимізація. Ресантимент - це відповідь на (авто)віктимізаційну ідеологію. Сьогодні, особливо в інтелектуальному контексті, важливо в жодному вигляді не приймати жертовницьку ідеологію, адже за нею завжди стоять расистське несвідоме і сакралізація зла. Іншими словами, треба зробити очевидною поразку всіх теперішніх спроб спокути, прощення на крові, дати побачити непристойний виворіт примирення.

Василь Черепанин - викладач кафедри культурології Києво-Могилянської академії, директор Центру візуальної культури НаУКМА.

Матеріал уперше опублікований у журналі «Детектор медіа» №4/2009