Від природи наділений неабияким талантом, Гоголь чудово розумів: для українського митця, який хоче бути почутим і на батьківщині, і за її межами, володіння українською мовою, на жаль, здебільшого недостатньо. Зокрема, писати українською і прозвучати за межами власної клуні, майже неможливо. Через те «Тараса Бульбу», героїчну історію про незламність українського козацтва, в оригіналі написано й надруковано російською. Нехай сьогодні є кілька українських перекладів, а деякі з них називаються навіть якимись таємними версіями «Бульби», все одно це - не автентика.

Проте так само неможливо, щоби історія про героїчного полковника Війська Запорізького стала частиною російської культури. Отже, зараз вкотре прозвучить крамольне твердження: щоби належати до національної, в нашому випадку - української культури, бажано, але не обов'язково творити українською.

Далі: попри те, що з появою кінематографа такий прекрасний історичний екшн, як «Тарас Бульба», сам просився на екран, у Росії, до культури якої нібито належав Гоголь із повним зібранням своїх творів, це кіно зняли лише одиного разу, акурат сто років тому. Про що нагадала в своєму екскурсі Ірина Пустиннікова, але я не певен, що цей фільм сьогодні хтось десь покаже. Всі подальші екранні версії «Бульби» вже знімалися за кордонами Росії. Значить, історія про козацького полковника та двох його синів у державі Росія все ж таки не працює на її, Росії, державну ідеологію.

Ба більше: якби «Тарас Бульба» дружив за своїм прихованим змістом із радянською ідеологією, стрічка напевне була б зафільмована десь наприкінці 1970-х - початку 1980-х років минулого століття. Тоді б це довірили нині покійному Тимофію Левчуку, серед стрічок якого - комерційно успішний український радянський блокбастер «Дума про Ковпака». Між іншим, для прокату на території Української РСР «Дума...» мала українську версію, там навіть грузин говорив українською зі своїм неодмінним кавказьким акцентом. Таким чином, «Тараса Бульбу» зняли б на студії Довженка, на ролі запорізьких козаків залучили б провідних українських акторів, більшості з яких уже нема серед живих, а на роль Бульби запросили б із Москви нашого земляка, фактурного Олексія Петренка, який на той час уже потужно зіграв Петра Першого і Григорія Распутіна.

Проте екранізація навіть класичної історії про героїчні будні запорожців, яку, до речі, було включено в шкільну програму, в Радянському Союзі так само була неможливою. Бо поки ти в СРСР читав «Тараса Бульбу» індивідуально - це російська класика, від якої тебе швиденько відволікали етнографічним «Миргородом» і критикою царизму в «Ревізорі». Та коли на екрані «ляхів» та «жидів» рубатимуть козаки в шароварах і з зачіскою типу «оселедець» на головах - це вже український буржуазний націоналізм та його пропаганда, не менше. Кінематограф Української РСР від середини 1960-х років не явив, здається, жодного історичного фільму про українське козацтво, хоча воно ніби й не було заборонене як тема.

У незалежній Україні протягом останніх років виникло відразу два (!) кінопроекти за мотивами «Тараса Бульби». Один, як відомо, збирався профінансувати «любий друг Депардьє», застовпивши собі роль полковника Бульби. Інший з 1992 року виношував режисер Віктор Гресь, який, зокрема, говорив: «Дайте мені гроші, і я створю таку Україну, що потім будуть дивуватися, де я таку природу знайшов. Я покажу, що українці вже за Київської Русі ходили по дерев'яних хідниках». Здається, навіть гроші побіцяли, і Гресь уже почав підготовчий період - фахівці зі студії Довженка вже їздили на вибір натури.

Та жоден із двох проектів усе одно не відбувся. Бо це неможливо - фільмувати історичний екшен на класичному матеріалі, якій не переробиш під улюблений український формат занудного, хоча й - нема питань! - високого, високочолого, головне - малобюджетного поетичного кіно. А знімати блокбастер як блокбастер в Україні вже не можуть. Правда, досвід у Віктора Греця був: у його фільмі «Нові пригоди янкі при дворі короля Артура», який він зняв на студії Довженка двадцять років тому, батальні сцени досить професійні й достойні. Проте справа навіть не в фінансуванні: мільйони знайти можна, освоювати їх немає кому. В кращому разі сьогодні зробили б щось подібне до «Богдана-Зиновія Хмельницького», в гіршому - зіпсували б Гоголя в який-небудь інший спосіб (насправді українці спромоглися на телевізійний фільм - «Дума про Тараса Бульбу» (Петро Пінчук, Євген Березняк, 2009). - ТК).

Через те неможливо уявити в початкових титрах фільму українця Володимира Бортка «Тарас Бульба», знятого за мотивами повісті українського письменника Миколи Гоголя в Кам'янці-Подільському, Хотині та Запоріжжі, заміть логотипу «Телеканал "Россия"» логотип «Перший національний канал». Але телеканал «Росія», навіть вклавши 25 мільйонів доларів, не може зробити вдалої екранізації «Тараса Бульби», адже йдеться в історії не про гусарів, білогвардійців чи НКВС, а про Військо Запорізьке низове. Чужу історію важко, практично неможливо екранізувати. Американський «Гладіатор» Рідлі Скотта - лише костюмований кінокомікс про звичаї Римської імперії: самої Римської імперії американці не відчували, не відчувають і не хочуть. «Тарас Бульба» Володимира Бортка - те ж саме.

Одна справа - переносити на екран свою класику, Булгакова з Достоєвським, чи класику «шалених 90-х» - «Бандитський Петербург». Тут Бортко мав заслужений успіх. Зрадник Андрій, молодший син Бульби, у фільмі говорить: «Батьківщина - це те, до чого тебе тягне». Добре, нехай режисер як етнічний українець справді тягнеться до історичної батьківщини. Проте російські актори, перевдягнені в шаровари та підстрижені під глечик, зовсім не відчувають того, що грають. У них райдери, контракти, гонорари.

Є все це і в Богдана Ступки з Лесем Сердюком та Адою Роговцевою, але ці наші актори - чи не єдині в фільмі, кому справді віриш. Їм не треба грати своїх далеких предків - вони просто переживають реінкарнацію. Тому, до речі, нікого іншого, крім Богдана Ступки, в ролі Тараса Бульби уявити просто неможливо. Ну не Нікіту ж Михалкова...

Тому Володимир Бортко, взявшись за черговий амбітний проект, потрапив у пастку, давно розставлену Миколою Гоголем. І зазнав поразки. А Гоголь переміг, через століття помстившись несправедливому світові, який змусив його писати «Тараса Бульбу» російською і видавати його в Росії: цей твір вийде за межі писаного тексту і відбудеться по-справжньому, якщо подальшою його долею займатимуться українці в Україні. Причому - не жебраки мимоволі, котрі залежать від доброї чи злої волі Міністерства культури і туризму, згідно з якою навіть безпорадний «Богдан-Зиновій Хмельницький» знімається сім років. А вільні люди у вільній країні, яка не втратила своїх акторів і дала змогу виплекати нових, не менш яскравих. Більш органічних у ролях Остапа та Андрія, ніж громадяни Росії Володимир Вдовиченков та Ігор Петренко.

Фільм «Тарас Бульба» доводить нам із вами, в якій насправді - не вільній - країні ми живемо. Всі ці «неможливо», перераховані вище, помітні в стрічці Бортка, шкодять їй і... грають на користь Гоголю. Ось вам ще одна обставина: якби в нас нині таки зняли кіно з Бульбою-Депардьє, ця стрічка так само викликала би спротив, як і кіно, що стартувало в українських кінотеатрах з 2 квітня. Такий самий шквал критики отримав би і Віктор Гресь у випадку реалізації свого давнього задуму. Саме для «Тараса Бульби», знятого в Росіїї, слід було зробити виняток і продублювати російських акторів українською, хоча особисто я проти дубляжу і навіть титрування російських стрічок. «Сафо» та «Ілюзію страху» чомусь продублювали, хоча стрічки, згоден, не надаються до порівняння. Неволю демонструє вперте нав'язування нам з екрану понять «русская» відносно території, на якій мешкають українські козаки. І неможливість для Ступки відмовитися постійно «русскать». І калічене слово-сурогат «Украйна», яке телеканал «Росія» дозволяє вживати замість політичного та географічного поняття «Україна». Досить вживаного, до речі, в описані Гоголем часи... Словом, ці та інші правила гри, які нав'язують російські виробники, ми мусимо приймати, бо не маємо можливості запровадити свої, а кіно подивитися хочеться.

Все це могло б відштовхнути - та дивним чином не відштовхує. Бо ті самі титрувальники «русская земля» пишуть як «руська», від поняття «Русь», яке зовсім не тотожне поняттю «Росія», а «Украйну» пишуть «Україною». Фінальний же спіч Бульби про прихід якогось там царя у субтитрах взагалі пропускають. А глядачі, виходячи разом зі мною з переповненої зали, спокійно кажуть одне одному: «Все це треба сприймати в контексті, не вийшло в них їхнього пафосу, не за Росію з царем наші воювали» і таке інше. А вже на виході зловив краєм вуха: «Треба прочитати, як там у Гоголя».

Отже, пересічний глядач, причому - молодий український глядач, якому в нас чомусь не довіряють і все намагаються пояснити, не просто хоче сам розібратися, що до чого в «Тарасі Бульбі». Він точно знає: в Бортка не так, як у Гоголя.

Фото: artnavigator.dp.ua/kino/653.html