На телебаченні коні старіють швидко. Й на переправах їх, зазвичай, пристрілюють. Згодом морди цих ліквідованих тварин з’являються на інших каналах, де не гребують штучним відтворенням колись веселого та життєрадісного іржання. А все тому, що закони дикої природи на телебаченні не аж такі жорстокі: кожен приречений на вмирання формат завжди має шанс або на відтворення, або на вдосконалення. А ще ж можна просто торгувати бастурмою.

 

Вдосконалення на телебаченні може бути анекдотичне й вимушене. Яскравий зразок першого – це коли черговий випуск програми «Унікальна Україна» виходить без закадрового тексту, а тому через тиждень з’являється в ефірі ще раз, уже з начиткою. От коли кожен глядач може «відчути різницю» (окрім, звісно, тих працівників Першого національного, які контролюють свій ефірний наповнювач). Варіант «бе» зазвичай називають переформатуванням, і за своєю природою така мутація завжди сумнівна: аудиторія, яка звикає до певного продукту, відчуває дискомфорт від будь-яких змін, а пошуки нового глядача зазвичай тривають довше, ніж бажання керівництва терпіти експерименти.

 

Зміна формату завжди вмотивована недостатньо високими рейтинговими показниками, але це також непогана альтернатива (своєрідний економ-варіант) створення нового продукту. Зрештою, деякі кістки заслуговують того, щоби на них досхочу пострибати.

 

Останнім часом трапляється й таке, що концепція каналу стрімко змінюється – і деякі конячки за цим поступом не встигають. Але ритм, швидкість та синхронність коливань важливіші, ніж об’єктивна цінність, – тому старі підкови залишаються в архівах та домашніх колекціях, а нові – навіть якщо вони завеликі й припасовані за допомогою скотчу, – цокотять ефірною бруківкою.

 

Після того, як під старою назвою в ефірі з’являється добряче переформатована програма, її порівняння з пристреленим коником вже й непотрібне. Якщо вже з будмайданчика вивезли сміття – ніхто не повертатиме цих уламків та відходів, навіть якщо виявиться, що разом із ними згребли й наріжний камінь майбутньої будівлі. Вдосконалення потребує жертв – і час од часу доводиться жертвувати навіть жерцями.

 

Зрозуміти всі переваги та недоліки вдосконалення того чи іншого проекту набагато легше, якщо його старою, знехтуваною ідеєю скористався хтось інший – і прихистив, нагодував, назвав по-новому. Як це відбулося, наприклад, із проектом «Дивись!» на каналі ТЕТ, який роками залишався символом, вимпелом і концептуальним бубликом власного виробництва.

 

Природа змін нібито очевидна: ТЕТ – один із тих каналів, який має свою малогабаритну мету й знає шляхи її досягнення. І ця мета передбачає, що іноді варто ганятися за модою, висолопивши язика. Вимушене оновлення програми «Дивись!» безпосередньо пов’язане з тим, що в лункому відрі телевізійної термінології що далі, то гучніше торохтить порівняно новий термін – інфотейнмент. Це слово у нас часто використовують для того, щоби задекларувати намір цілувати свого глядача в гланди і невтомно працювати у режимі двох бовдурів із казкової скрині. Вражені «інфотейнментом» проекти вже не питають публіку, чого вона хоче, а звитяжно годують її з ложечки жовтою журналістикою, побрехеньками та чутками, вигадками і нісенітницями, веселими інформаційними коктейлями, в яких власне інформаційний (або пізнавальний) компонент присутній хіба що в гомеопатичних розведеннях.

 

Раніше програма «Дивись!» складалася з кількох історій, що оповідали про тих чи інших колоритних героїв нашого часу. Цей крицевий стиль, базований на старожитній міфологемі про доярок на чолі держави, передбачав регулярне залучення до інформаційного обігу «простих людей», до яких застосовувались ті ж таки технології вияскравлення особистості, що й до прописних зірок. Власне, людина в цій програмі була важливіша, ніж ті її властивості, уподобання чи особливості, які можуть жити окремим життям – у книзі Гіннеса або в якомусь скандальному явищі.

 

Інфотейнмент не потребує людей із їхніми мозаїчними історіями – потрібні лише яскраві фрагменти зірок та епізоди життєписів; ці компоненти потрапляють у міксер, щоби перетворитися на розважальний крем, яким журналіст потім намаже скибку свого сюжету. Інфотейнмент – це торгівля спалахами, які викликають миттєві враження.

 

Оновлена «Дивись!» уже не так охоче шукає пророків у своїй вітчизні – за винятком таблоїдних мешканців, хоча й вони з’являються у кадрі лише для того, щоби, наприклад, проілюструвати нарізку фактів про щасливі та невдалі шлюби.

 

Задля ще більшого розмаїття відтепер програми «Дивись!» тематичні – по вівторках, наприклад, розказують про секс, а в четвер ви неодмінно почуєте про магію, астрологію та інших побутових чортів. Забезпечити рівномірне й повноцінне наповнення окремих випусків за таких умов досить важко, тому вигадування тем і висмоктування інфотейнменту з повітря іноді сповнене істинного журналістського страждання, еталоном якого я досі вважав давній сюжет у програмі «Паралельний світ» (СТБ), в якому жіночка викликала дух Івана Мазепи. Щоби, значить, спитати його перед камерою про доленосні речі; та й людям завжди цікаво ж, як воно там. Журналісту ж нічого не залишалося, як організувати цю пряму трансляцію потьмареної свідомості й донести її до ефіру, як надзвичайно безглуздий, але абсолютно форматний і в чомусь навіть ювелірний виріб.

 

У програмі «Дивись!» пішли набагато далі. Там виготовляють справжні бомби для мозку: вужі лікують від бодуна, а коні – від імпотенції, дует «Мілос» оповідає враження від депресії, а барабашки є трьох типів: домові, дворові та велелюбні (останні полюбляють ґвалтувати самотніх жінок). До того ж, усі зірки люблять порно, а Елізабет Тейлор ходила заміж вісім разів. Все ж таки коктейлем Молотова назвали не ту речовину.

 

І хоча я свято вірю в безглуздість світу, проте трохи шкода колишнього стилю та формату програми «Дивись!». Формату, який виявився непотребом на каналі ТЕТ, але чудово облаштувався на каналі «Гамма», втілений у програмі «Країна диваків» (виробництво продакшн-компанії Григорія Вагапова і його колег – вихідців із програми «Диваки» на ТОНІСі - «Диваки продакшн»). Можливо, це один із небагатьох вдалих рімейків, які траплялися на вітчизняному телебаченні.

 

«Країна диваків» – на мій погляд, досить сумлінна копія попередньої версії «Дивись!». Відмінність лише в тому, що в «Країні...» немає ведучого. Кожен випуск – це просто низка історій про яскравих, незвичних, самобутніх людей, які скромно і непомітно живуть поруч.

 

Існування обох цих програм у сьогоднішньому телевізійному ефірі дозволяє побачити, як вдосконалення продукту програє його прямолінійному відтворенню. І відчути, що копія викликає більше емоцій, аніж оригінал. А може, це лише свідчить про мою приватну неготовність до сприйняття вітчизняного інфотейнменту – перепустки у сонячний світ інформаційного ідіотизму.