Я збирався писати цю статтю зовсім не про те, про що вона вийшла. А про те, що в наших ЗМІ так і залишаються чинними стандарти та взірці, вироблені за часів дорогого Леоніда Даниловича. Тоді, як пригадується, зі свободою слова коїлося щось паскудне, й саме тоді у ЗМІ персони затулили собою проблеми.

 

Це вже потім, ближче до завершення другої каденції Кучми, активною практикою стало табу на згадування про деяких, надто вже незручних для Банкової, персон. Року ж десь до 2000-го можна було скільки завгодно писати й говорити про опозиціонерів, про те, що вони хочуть підсидіти Леоніда Даниловича у президентському кріслі й через те звуть себе опозиціонерами. Небажаним було лише згадувати, що їхнє невдоволення Кучмою пояснюється не лише тим, що їм не подобаються його прізвище, антропометричні дані чи улюблений колір краваток. До речі, поки несвобода слова обмежувалася лише наявною тоді в більшості ЗМІ забороною на висвітлення проблем, а не лише взаємостосунків при дворі, ніхто особливо й не помічав, що то була несвобода.

 

Опозиційні ЗМІ дотримувалися того самого дискурсу. Пригадується, як року так 2002-го я намагався пролобіювати в одній дуже опозиційній газеті статтю Тетяни Метельової «Анонімка». Матеріал, як на мене, мав би стати бомбою – адже йшлося в ньому про те, що, попри приватну власність на все й уся, встановити, хто конкретно стоїть за тією чи іншою фірмою, хто віддає їй розпорядження та отримує від неї прибутки, буває украй важко, а іноді й неможливо; наша нібито приватна власність виявляється на подив безособовою, і це є однією з причин того, що «маємо те, що маємо». Серед прикладів авторка наводила, зокрема, структури, за якими стояв Віктор Пінчук, але його особа при тому не випливала із жодних офіційних документів.

 

Головний редактор цієї дуже опозиційної газети поставив умову: хай авторка зніме «розмишлізми», а натомість детальніше розпише, що саме належить Пінчукові. «Нашим людям нецікаві проблеми, їм цікаво, в кого чого й скільки, – такою була його мотивація. – От якби це був не Пінчук, то й держава була б нормальною». Статтю тоді вдалося-таки відстояти, але особисто для мене та ситуація стала найпершим дзвіночком, що й у пресових, і в політично-опозиційних колах поширеним було бажання змінити Кучму, але не встановлені ним принципи та методи керування, не характерні для нього способи спілкування влади з суспільством.

 

Епоха Кучми скінчилася чотири роки тому. А в політичних матеріалах переважної більшості наших ЗМІ й сьогодні – персони, персони, самі лише персони. От чому частина «Нашої України» обережно ставиться до коаліції з БЮТ та Блоком Литвина? «Вони підтримують Віктора Балогу», – таку відповідь пропонували й пропонують нам більшість матеріалів на телебаченні, радіо та у друкованих ЗМІ. Пояснення це є неперевершено універсальним – у тому розумінні, що наступних запитань уже й не має виникати. Чому вони підтримують Балогу? Чи вони розраховують на щось у сенсі кар’єри, чи, може, їм щось заплатили, чи, може – аж уявити собі моторошно! – вони не так підтримують Балогу, як мають якісь власні міркування? Та кого це цікавить? От підтримують Балогу, й усе. Дуже аналітичне пояснення – тепер лишається тільки складати прогнози, як довго підтримуватимуть надалі і хто може стати для них балогозамінником – тобто, переманити їх на свій бік.

 

Кілька місяців поспіль тільки й було чути, що про найважливішу в історії людства проблему – чи відродиться демократична коаліція, хай і в розширеному форматі. Майже не довелося чути іншого: а чим саме така коаліція була би кращою за будь-яку іншу, чим, власне, вона така вже демократична? Тим, що партнери повсякчас порушували домовленості, а між ними йшла суто силова боротьба? Для наших ЗМІ запитання є, радше за все, зайвим: наявності НУНС, БЮТ та їхніх лідерів цілком достатньо, щоби коаліція звалася демократичною. Назви політичних сил та імена їхніх лідерів правлять за такі собі етикетки, ярлики, що ніби засвідчують наявність певних якостей, доводити які вже й не треба.

 

Але от коаліцію нібито створено, її назвали вже не «демократичною», а «національного розвитку, стабільності та порядку». Ну гаразд, національний розвиток та стабільність – то відомі поняття, хай навіть кожен може вкладати в них свій власний зміст. А що таке з політичного погляду порядок? От у мене вжите в політичному контексті слово «порядок» викликає єдину асоціацію – це коли громадяни ходять строєм, а висловити свою думку можуть лише з дозволу держави. Останнє безпосередньо стосується журналістів. Чому ж так і не довелося зустріти, щоби хто-небудь попросив роз’яснити зміст слова «порядок» у назві коаліції? Радше за все (хотілося б вірити), в даному разі така назва з’явилася в буквальному розумінні для красивого слівця. Це симулякр, словесна формула, за якою не стоїть ніякого реального змісту. То що ж – ЗМІ з готовністю поширюють народжені в політичному середовищі порожні словесні формули?

 

Минулий четвер, «Шустер live». Гості студії обговорюють невдале голосування за проект бюджету. Тут, даруйте, не обійтися без певного відступу від теми. Економіка та фінанси – не найрейтинговіші й не найвдячніші теми для ток-шоу. Щоби бути цікавими для глядачів, вони потребують наявності в них спеціальних знань. Але теми ці постійно виринають в екранних дискусіях. Чому? Відповідь видається дуже простою: що менше глядачі розуміються на темі дискусії, то більшими стають можливості для піару. Зворотно-пропорційна залежність. От, припустімо, вгомониться долар, та ще й на приємній для кожного позначці, вельми далекій від десяти гривень за зелений рубль. Що буде далі? Уряд казатиме, що то – його і тільки його заслуга, а Нацбанк, мовляв, лише заважав. Нацбанк запевнятиме, що заважав уряд, а вгамував долар він і тільки він. Буде чимало й інших охочих співати дифірамби самим собі – чи то за те, що то саме вони буцімто примирили уряд та Нацбанк, чи то просто за факт свого існування у природі: мовляв, долар вгамувався – от який я хороший! Глядачам лишатиметься тільки щосили кліпати очима й намагатися повірити бодай кому-небудь.

 

Так от, обговорювали у Шустера голосування проекту бюджету. Хто з ким не домовився, хто кому чого не пообіцяв, хто має піти на які поступки – от довкола чого крутилося обговорення. Самий лише Олесь Доній намагався бодай на загальному рівні нагадати, що існує й інший вимір проблеми – якість законопроектів, і бюджетного зокрема. І окрім того, хто з ким домовився, існує ще й зміст самого по собі проекту бюджету. Присутні хронікери не надто захопилися цим ракурсом – виходило, що найкращою була б така політична ситуація, коли всі політичні сили домовилися б між собою й голосували б за будь-що – хоч за тексти, набрані посадженою за клавіатуру мавпою.

 

Неперевершеним взірцем того, про що йдеться, стала стаття в «Українській правді» – виданні, яке донедавна було чи не взірцем у висвітленні проблем та їхньому аналізуванні. Ідея статті така: Юлія Тимошенко могла би стати українським Рузвельтом, якби... От як ви гадаєте, якби що? Виявляється, рецепт дуже простий: Тимошенко мала би піти з посади прем’єра, перечекати кризу за лаштунками, а в належний момент вийти на сцену і здобути шалені овації від вдячних українців. Ото й усе, ніяких інших чеснот, щоби стати Рузвельтом, не потрібно. Автор не лише не відповів на найелементарніші запитання, не лише не поставив їх, а й навіть не натякнув на них. Чи годиться Тимошенко в Рузвельти? Чи справді криза мине сама по собі, економіка досягне точки падіння й за нею саме по собі почнеться економічне зростання, а від влади нічого не залежить? Є така країна – Зімбабве, то там уже майже 30 років триває безперервна криза, а точки падіння так і не видно. А одна з найрозвиненіших на початку минулого століття країн світу – Аргентина – проминула точку падіння у 1930-х роках, але за нею ледь не півстоліття тривала депресія. І подальшого падіння, принаймні, різкого, не було, але і зростання не було так само. Та й точка падіння може бути різною: це може бути зниження показників на 10%, може – на 50%, а може й до нуля. Але наші ЗМІ розмірковувати над цим не стануть, еге ж? От рухати персоналіями, мов фігурами на шахівниці – це ж цікавіше! Нашим людям цікаво, в кого й скільки!

 

Можна заперечити: то ж самі політики так поводяться! Нібито все так: усі чудово знають про стосунки Ющенка і Тимошенко. Але в чому ж полягає різниця їхніх поглядів? Обидва викидають в інформаційний простір купу бруду, безліч звинувачень на адресу одне одного, а зробити їх – та, власне, свою позицію! – зрозумілою не квапляться. Добре, хай не виходить у них порозумітися тет-а-тет. Але зібрати прес-конференцію, пояснити, в чому полягає різниця концепцій (сподіваюся, нашим керманичам відоме слово «концепція», вони не сприймуть його за образливе?), в чому помиляється опонент – до такого українська демократія не доросла. Якщо опонент поводиться не по-джентльменськи, можна на тій самій прес-конференції аргументовано це довести. Власне, взяти суспільство собі в союзники! Здавалося б, простенька істина: незрозумілість публічної поведінки державних лідерів грає проти них самих! У нас натомість: «Він шахрай!» – «А вона крадійка!». «Сам дурень!» – «Від такого й чую!».

 

Гаразд, то політики. Але ж у вільній, небачено демократичній Україні, де така свобода, що аж на волю, в пампаси – чому ж щоразу виявляється, що журналісти присутні лише в ролі декорацій? Чому ніхто не скаже: «Пане президенте, пані прем’єр – давайте по суті й без зайвих емоцій! Роз’ясніть ексклюзивно для нашого телеканалу – газети – журналу – інтернет-видання зміст ваших претензій одне до одного!»? Адже журналісти не лише змушують глядачів і читачів вислуховувати й читати цей абсурд – вони передусім вислуховують і читають його самі! Невже не набридло? Хоч молоко за шкідливу роботу кому-небудь із них дають?

 

Не хто-небудь, а незалежні демократичні ЗМІ демократичної країни навіюють та навіюють українцям тугу за «сильною рукою». За добрим царем, добрим хазяїном. Бо коли ЗМІ не аналізують реальних проблем, єдиним поясненням усіх негараздів лишається: цей цар злий – потрібен інший, добрий. Коли ЗМІ виходять із припущення, що навіть серед політиків є одиниці самодостатніх, а всі решта – то ляльки в їхніх руках, не здатні ні на що, окрім як підтримувати одного з ляльководів, – вони тим самим втовкмачують суспільству: якщо навіть більшість політиків не є суб’єктами, то воно, суспільство, не є суб’єктом тим паче. Не є, і бути не може. Є кілька претендентів на посаду царя, вони виборюють її між собою в запеклій боротьбі за зачиненими дверима. Залежно від того, кому вона дістанеться – отак нам усім і пощастить.

 

Рожеві мрії барбосів – от що пропагують наші ЗМІ. Прийде добрий хазяїн та кине кістку. Марення шарикових – от що пропагує позбавлена проблем журналістика, де все зло (і, відповідно, все добро) сконцентроване в персонах.