26 листопада увесь світ здригнувся від терористичної атаки на індійське місто Мумбаї. Ця дата одразу почала цитуватися світовими інформаційними агентствами та телеканалами як «друге 11 вересня», адже напад було здійснено на місто, яке, як і американський Нью-Йорк, вважається «воротами Індії» та одним з найбільших фінансових центрів країни.

 

Маловідомі терористи (хоч версії про «руку Пакистану» дуже жваво обговорюються) досягли своєї мети не тому, що знищили сотні людей, а тому що продемонстрували неготовність і слабкість найбільшої в Азії демократії. Тому що підштовхнули країну з ядерною зброєю до конфлікту з таким самим «ядерним» сусідом, провокуючи ще більші людські втрати.

 

Звісно, на цьому тлі, валютна паніка в Україні виглядає бурею в склянці. Проте автор дозволить собі певні порівняння ситуацій у політичному вимірі. Так, боротьба з тероризмом і стабільність валютно-кредитної політики є пріоритетами національної безпеки і відповідні положення закріплені в законі Україні. В Індії страждання людей були незрівнянно більшими, ніж в Україні, але некомпетентність влади мала один і той самий характер: нездатність передбачати і реагувати на кризові ситуації, ліквідовувати їхні наслідки.

 

Водночас,  разючою є відмінність у реагуванні влади на надзвичайні ситуації: в Індії у відставку відправлені політично відповідальні особи, які на перший погляд «не залишили пальчиків», – міністр внутрішніх справ, радник з питань національної безпеки прем’єр-міністра (аналог українського секретаря РНБОУ) та губернатор провінції. В Україні, незважаючи на очевидний «нестихійний» характер коливань валютних курсів і падіння гривні, в результаті якого громадяни втратили віру в останній оплот влади – національну валюту, ніхто не був покараний і ніхто не визнав свою відповідальність.

 

Інша показова відмінність: прем’єр-міністр Індії вже наступного дня звернувся до нації з версію пояснення того, що сталося, визнав вину влади та запевнив, що більше такого не повториться. В Україні Президент вирішив пояснити своїй «дорогій нації» кризу на валютному ринку і про відповідні заходи влади лише через місяць. То ж не дивно, що у автора було більше симпатій до індуса, ніж до українця.

 

Отже, по суті. 30 листопада протягом 6-7 хвилин в записі для телеканалу «1+1» (відео) Президент України Віктор Ющенко навіть не намагався переконати громадян у тому, що ситуація в економіці під контролем влади. Бо якби намагався, то могло б вийти і краще. Пам’ятаємо ж ми Ющенка, який вміє доводити свою точку зору і вести за собою. А в неділю на «плюсах» постало доволі жалюгідне видовище. Підігравав першій особі такий собі явно недосвідчений у питаннях економіки ведучий «плюсів» Олексій Ліхман. Хоча, треба визнати, роль живого «телесуфлера» Ліхман зіграв талановито.

 

Враження про себе Президент почав псувати з перших слів інтерв’ю. Відповідаючи на неоковирне запитання Ліхмана про «валютний ринок» як «фінансову установу», спроможну на адекватні дії, Віктор Ющенко почав з того, що «маємо те, що маємо». У цей доволі знаковий для українців своїм песимізмом і самоіронією вираз Президент вклав абсолютно неправдоподібний і заплутаний зміст. Пояснюючи в малозрозумілих для «барбосизованої» телеаудиторії «1+1» термінах «рівень балансів торгівельних і фінансових операцій», «диспропорцій», «стенд-бая» ситуацію на валютному ринку, Президент нічого так і не пояснив. Це був провал.

 

Після цього повірити Президенту було дуже складно. Навіть якщо зробити над собою зусилля і переглянути запис інтерв’ю ще кілька разів (що автор і зробив з допомогою сайту «1+1»). Ющенко говорив чужою для більшості українців мовою. Здавалося, ніби він сидить не перед журналістом загальнонацінального телеканалу, а перед міністром фінансів чи головою Нацбанку і ділиться своїми роздумами (не директиви чи накази дає, чи шпетить за недбальство). І коли після всіх цих закрученостей Ющенко раптом назвав винуватцем кризи анонімну «спекулятивну атаку», «психологічний компонент», захотілося або вибухнути реготом, або плюнути і вимкнути телевізор. Бажання зросло ще більше після того як Президент висловив упевненість в тому, що «міністерство фінансів, Національний банк свою тактику у цьому завданні приборкати психологічний, неправомірний попит розуміють і я переконаний, що вони свою роботу зроблять». Чому вони цього не зробили протягом цілого місяця, і чому ніхто не несе відповідальності за бездіяльність, Президент не пояснив. Також, особливо цинічно і знущально, очевидно для більшості глядачів, прозвучали слова Ющенка про оптимальний курс гривні до долара на рівні 5,8-5,9. Якби щось подібне заявив прем’єр-міністр, наприклад, Індії, і протягом певного означеного часу не спромігся виконати таку обіцянку, відставка була б неминучою, не кажучи про публічний осуд. Проте український президент подібними проблемами, схоже, не переймається.

 

От чим він насправді переймається, так це проблемами «у внутрішньому управлінні, помилковому, неправильному, популістичному, солодкому без звірки економічних можливостей». Такими епітетами Президент, звісно, міг нагородити лише уряд Тимошенко. Але й з погляду власного піару та контрпіару, яка його розуміють на Банковій, Ющенком було допущено кілька суттєвих помилок. Наприклад, дуже показово, що Ющенко уникав називати прізвища свого головного опонента, немов на нього накладено табу. Це перший прорахунок, бо в такому разі відповідальність за кризу розповзається на всі владні інституції і всіх лідерів.

 

По-друге, прорахунком було використання прийменника «Ми» як в критиці (ми погано розпорядилися статтями видатків і політика видатків була м'яко кажучи популістичною; видатки йдуть не бідній людині, тому що в нас дуже мала адресність бюджету. Ми даруємо всім: мільярдерам, мільйонерам, заможнім людям і бідним людям.), так і в оголошенні «оптимістичних» сценаріїв (ми повинні ставити вимоги ж бюджету 2009 року як до бюджету без дефіциту , в сенсі двох моментів. Ми не рахуємо видатки, які треба надавати економіці, особливо тим стратегічним галузям, які потребують державної підтримки; Я є оптиміст, ми подолаєм і політичну кризу, і фінансову кризу, і економічну кризу, ми переконано подолаєм.). Бо незрозуміло, кого президент вважає «головною перепоною», а кого своїм союзником для боротьби з кризою. Невже той самий «солодкий» уряд Тимошенко. Чи може Ющенко не хоче чогось говорити прямо?

 

Третій прорахунок. Свої закиди уряду Президент не ілюстрував конкретними прикладами: «Мова йде про те, що ті видатки, які ми робимо із національного бюджету, в тій формулі, яка працює сьогодні, ці видатки йдуть не бідній людині, тому що в нас дуже мала адресність бюджету. Ми даруємо всім: мільярдерам, мільйонерам, заможнім людям і бідним людям. Але зважаючи на те, що бідні люди як правило завжди менше споживають, то така соціальна політика є несправедливою.»

 

Замість цього багатослів’я Віктор Ющенко міг би дати один яскравий приклад, куди пішли кошти в невідомому напрямку, а в результаті постраждали «пересічні українці». Таке відповідало і стилістиці «плюсів». Оскільки цього не було, напрошується два висновки: або секретаріат погано працює і не дає адекватної інформації для Президента, або прикладів на підтвердження критики немає. Вибирати глядачі будуть, виходячи зі своєї довіри до Тимошенко чи Ющенка, що не на користь останнього.

 

Суб’єктивний висновок від перегляду інтерв’ю дуже простий: Ющенко не спілкувався з народом, а виконував обридливий і непотрібний ритуал. Втома чергової спроби переповісти «складні» теми регулювання і державної політики на валютному ринку, в боротьбі з інфляцією та нестачею бюджетних коштів читалася у різких і завчених жестах, у поглядах кудись за спину інтерв’юеру (ніби в з німим питанням до присутніх радників «Може вже досить і можна поставити крапку?»). Зрештою втома позначилася й на тому, що інтерв’ю кілька разів переривалося і переписувалося, про що свідчать не менше чотирьох «монтажних стиків» (принаймні стільки нарахував автор), а значить навіть про свої улюблені теми (банки, критика прем’єр-міністра, плани на майбутнє) Ющенко не зміг розказати на одному диханні. Або не захотів, що вже може свідчити про небажання говорити правди у вічі народу, намагання приховати всю або частину правди. Скажемо прямо, це не найкраща стратегія для політика і лідера у кризовій ситуації. Не дарма Лінкольн, чиє президентство було однією великою, кривавою і переломною для американської нації кризою сказав: «Можна дурити недовго всіх. Можна довго дурити небагатьох. Але довго дурити всіх – неможливо».

 

P.S. Остаточно Президент як фінансист девальвував в очах автора як «пересічного громадянина», висловлені вище побоювання підтвердилися після прочитання такої ось новини:

 

Віце-президент Світового банку в регіоні Європи і Середньої Азії Шігео Катцу сказав в інтерв'ю газеті «Экономические известия»: «Нинішня зміна курсу гривні не пов'язана із спекуляціями. Причина девальвації гривні в обмеженому доступі до зовнішнього фінансування і змін у структурі зовнішньої торгівлі».

 

Після цього, чесно кажучи, у автора – як і, напевно, у думаючих глядачів, - пропало будь-яке бажання слухати ще й у понеділок монологи Президента у спеціальному проекті програми «Свобода слова» телеканалу ICTV «Розмова про майбутнє». Яке майбутнє, окрім поганого і дуже поганого, може бути в політика, який із заплющеними очима, закритими вухами і зв’язаними руками веслує себе і країну на рифи політичної та економічної кризи?