Джимейл. Гуглток. Гуглрідер. Гуглдок. Гуглмап. Пікаса. Нол (або Knol) – онлайн-енциклопедія піврічної давнини. А тепер ще і Гуглхром – інтернет-браузер, запущений 2 вересня невпинним і невпинюваним королем веб-простору, відомим також як Гугл.

 

У цьому контексті мені пригадуються дві маленькі події. Одна багаторічної вже давнини, десь із мезоліту інтернетної доби, коли електронна пошта існувала тільки в аутлуку, а веб-сайтів в усьому світі налічувалося не більше двадцяти восьми: тоді один знайомий порадив використовувати як пошуковий механізм Гугл, я про такий ніколи не чула і сама користувалася тоді Альтавістою, Інфосіком чи Лайкосом – пригадуєте цих динозаврів? Лайкоса на британському телебаченні ще рекламували чорним псом, який задля вас пірнає у хаотичні глибини інтернету і, як загублені під диваном капці, приносить саме розшукуваний вами шматочок інформації. Абсурдність рекламування інтернету по телебаченню лишу на інший раз, нагадаю лише, що в далекі 90-ті треба було точно знати, що шукаєш у мережі і де саме треба шукати – інакше знайти було практично неможливо.

 

Другий епізод зовсім мікроскопічний і нещодавній: пару тижнів тому семирічний англійський хлопчик сказав мені, оповідаючи якусь неймовірну історію: «Не віриш? Гуглони це, і побачиш, що я кажу правду!». Вживання семирічною дитиною дієслова, похідного від «Гугл», примусило мене замислитися над потужністю цього феномена.

 

Довший час Гугл був винятково позитивним героєм. Найкращий пошуковий механізм, позбавлений нав’язливих реклам, який найшвидше знаходить те, що ви шукаєте, раціонально сортує результати, а інколи навіть точно влучає у необхідну сторінку через функцію «лакі» – мрійливо перекладену українською «мені пощастить».

 

Аж поки компанія не стала серйозно успішною, з прибутками виконавчого керівництва у позначках із шістьма нулями та дедалі більш монополістськими замашками. Заговорили про підступно приховану рекламу, про «проштовхування» певних сайтів, про відстежування поведінки користувачів в інтернеті, щоби потім бомбардувати їх цільовими пропозиціями від тих же підступних рекламодавців. Проте менш популярним і успішним від цього Гугл, звісно, не став. Його незасмічений інтерфейс і простота у користуванні говорили самі за себе.

 

Навпаки, він продовжував розвиватися, запровадив революційну пошту Джимейл, від самого початку славетно «інсайдерську» – отримати адресу можна було лише за рекомендацією когось, хто вже мав джимейл-адресу. Ці забавки у стилі членських клубів швидко минули, але на їхню зміну прийшли інші. Гугл став радитися з користувачами щодо того, які саме фічери та аплікації вони хочуть бачити у своєму Ай-гуглі. Усі дорослі люди і знають, що в маркетингу це називається фокус-група, але Гугл це назвав співавторством і співпрацею з десятками мільйонів людей.

 

Гугл якщо не запровадив, то, звичайно, розвинув концепцію рекомендацій і лінків: більше має значення не те, що конкретно зробила, написала чи сказала, наприклад, Катерина Хінкулова, а скільки згадок про це розійшлося інтернетом і чи містяться вони на популярних сайтах.

 

Дуже швидко виявилося, що в Гугла є конкуренти в усіх сферах інтернет-життя – у пошукових механізмах, у новинах, у програмному забезпеченні – кому треба встановлювати програму з редагування фото, якщо це можна робити в Гуглі. Точніше, Гугл поступово став конкурентом фактично для всіх.

 

Півроку тому Гугл загнав перший цвях у труну загальної улюблениці Вікіпедії, не завжди ідеально вивіреної, але такої зручної, запровадивши власну онлайн-енциклопедію. Гугл винайшов Нол, від «knol» – одиниця знання (с) Гуглплекс. Симптоматично, прикладом нолівської сторінки на блозі Гугла стала сторінка про безсоння. І хоча компанія клянеться, що не зловживатиме своїм пошуковим механізмом і не ставитиме сторінки з Нолу попереду сторінок із Вікіпедії, хто ж їй повірить у нашому цинічному світі?

 

Найцікавіше ж, як на мене, що в результаті всіх маніпуляцій із нашими пі-сі і маками, а паралельно – і з нашою свідомістю, Гугл став більше за просто вебсайт, пошукову систему чи програму. Гугл тепер асоціюється з інтернетом взагалі, і не лише: він став синонімом всього онлайново-комп’ютерно-новомедійного.

 

«Чи робить нас Гугл дурнішими?» – запитує один британський культуролог на початку замітки, в якій ідеться про те, що люди тепер менше читають, а дедалі більше схильні сприймати інформацію як поєднання знаків (не більше 160) і графіки, хоча, зрозуміло, що інстант-меседжинг – не пріоритет Гугла.

 

Сталася ця гугломанія, я думаю, через те, що Бог (разом із групою науковців) створив інтернет, а Гугл навів у ньому лад, і це останнє виявилося важливішим навіть за первинний винахід, бо чудовисько вебу розрослося швидше і некерованіше, ніж будь-хто міг передбачити, і без методичного сортування незамінним Г, тим нескінченим потоком інформації ніхто не зміг би користуватися.

 

Поступ триває – оприлюднений позавчора (у вівторок) браузер Гуглхром дав автоматною чергою по ногах найактуальнішого конкурента – Інтернет Експлорера. Майкрософт «спокійно» реагує на появу Хрома, а Мозілла потирає руки, передбачаючи бій титанів: «Гугл завжди виступав за здорову конкуренцію. Вона всім нам піде на користь!».

 

Автори Гуглхрому не кажуть відкрито, що хочуть закопати живцем всі інші браузери, ні – вони «за відверті дебати, за вибір, за прогрес». Гуглхром позиціонується як набагато швидший браузер, який краще за нафталінових попередників підтримує мультимедійні аплікації. І навіть у саморекламі традиційно-суто-гуглівська щіпка скептичної солі: «Ми постійно запитуємо себе: чи ми додаємо справді корисні для користувачів риси чи просто відволікаємо їх?». Я вважаю, що і те, і інше, але то моя особиста думка.

 

Експериментування, інновація й інтоксикація Гуглом ідуть далі. Інколи мені здається, що цей постмайкрософтівський монстр незабаром нас усіх зжере, проковтне, не жуючи, й одне полегшення приносить надія, що в його шлунку буде світло, чисто і прозоро, а весь спам потраплятиме прямо до окремо відведеної шухляди.