У світлі величних і водночас буремних подій минулого тижня мимоволі починаєш замислюватись, наскільки маленький світ людей, наскільки він тендітний і крихкий, мов найкоштовніша порцеляна. Радість відкриття Олімпійських ігор та жахіття нової війни на Кавказі сприймаються (завдяки телебаченню) майже реально, а не на відстані байдужої опосередкованості. «Прінуждєніє к міру» – новий посил великої Росії вустами президента Мєдвєдєва до маленької Грузії, що відчайдушно намагається зберегти власну цілісність та гідність, вражає цинізмом і безкарним зухвальством. Майже всі провідні вітчизняні телеканали за допомогою власних спецкорів намагаються подавати найновішу та найправдивішу інформацію з місця подій. Звісно, правда в кожного каналу своя. Наприклад, симпатії Першого національного та 5‑го відверто на боці Грузії, студія «1+1» намагається бути відсторонено об’єктивною, а от «Інтер» – наче відлуння Москви: ті ж самі акценти, коментарі та оцінки. Що ж, у такому підході теж є своя логіка: принаймні ми можемо з потоку різної інформації скласти власне уявлення щодо кавказьких подій, на відміну від моїх пітерських друзів, які вже готові евакуюватись із міста на Неві, побоюючись грузинських бомбардувальників, котрих озброїла підступна Україна. Я зовсім не жартую, вони дійсно налякані, і в це легко повірити, особливо якщо переглянути новини будь‑якого російського каналу.

 

Важко віриться, що Олімпійське полум’я переб’є вогонь війни між ворогуючими сторонами, адже початок цього свята миру та спорту не зупинив відчайдухів бодай на певний час. І все ж, попри всі печалі, хочеться повернутися до олімпійського Пекіна.

 

Як справжній патріот, я вирішив дивитись відкриття ігор на Першому національному. Ні, я не пошкодував, бо маю досить добре розвинену уяву та й мислити образно теж, здається, не розучився, – зрештою, колись захоплювався давнім Китаєм, тому насолоджувався мудрістю та оригінальністю режисерських знахідок, дивуючись, як вони зуміли в годинне шоу вмістити всю історію та філософію стародавньої країни. Коментар наших ведучих Володимира Тимошенка і Дмитра Лазуткіна був досить убогим в сенсі інформативності та й лексичного запасу також, хоча в настрої та піднесеності ведучим відмовити не можна. І все ж наскільки б було цікавіше глядачеві, якби ведучі не лише озвучували і так зрозумілу картинку, але й зуміли пояснити, чому той чи інший символ такий вагомий і важливий для китайської культури. Особливо це було помітно в момент появи акторів традиційної китайської опери, про яку ведучі сказали, що це «китайська опера», не згадавши, що вона існує, між іншим, понад дві тисячі років. Щось подібне прозвучало і щодо китайського письма, котре налічує близько 50000 знаків. Однак ведучі про таке й не здогадувались, тому й не вважали за потрібне про такі дрібниці говорити… Та все одно враження від побаченого були надзвичайними, бо світ людей розумних так рідко спільно демонструє власну гідність, красу та фізичну досконалість.

 

Не зрозумів я дизайну олімпійської форми української збірної: надто вона нагадувала уніформу швейцарів п’ятизіркового готелю… А можливо, це лише у мене виникли подібні асоціації?!.

 

У вихідні відсвяткував сімдесятиріччя Леонід Кучма. Приємно відзначити, що телевізійники, на відміну від друкованих засобів інформації, намагалися проаналізувати часи керівництва Кучми, його вчинки як політика та людини, а не лише кпинити з бадьорого пенсіонера. Надзвичайно людяним і змістовним був документальний фільм-портрет «Моя правда. Леонід Кучма», канал СТБ. Певна річ, на цьому каналі він інакшим бути й не міг, але намагання авторів максимально об’єктивно показати суперечливу постать з усіма її здобутками й прорахунками заслуговує на глядацьку увагу та повагу.

 

Мудрі вчать, що правда одна. Час і життя наштовхують на дещо протилежну думку. Хоча у нас українців правда завжди своя – чи не так?..