Солженіцин і ми (спроба осмислення)
На смерть великої людини, яка розповіла нам, як жити не в олжі.
Людську невічність і вагу життя найболісніше усвідомлюєш, коли відходить у вічність хтось із тих, із ким пов‘язані всі твої свідомі роки. Це, передусім, твої родичі, близькі тобі особи, - але і ті достойники, під чиїм знаком і під чиїм небуденним впливом прожито кілька десятиліть. Вплив цей може бути різним за силою, за змістом, за ефективністю, ще за якимись вимірами, - але цей вплив є незаперечним фактом. І ще треба добряче розібратися, ким би ти сам був, якби не еманація якихось незримих часточок ідей звідти, з боку цього віддаленого персонажу культурного простору, якби не його, здавалося б, зовсім не повсякчасний і не такий уже й визначальний тиск на твоє «я», що заплуталося в компромісах та суєтності. Ти можеш навіть опонувати цим ідеям і цьому тискові, ти можеш навіть мати рацію у змаганні з ними, - але все одно вони формують тебе часом не менше, ніж ти сам зусиллями власної волі та власного раціо.
Олександр Солженіцин.
«Один день Івана Денисовича».
«У колі першому».
«Червоне колесо».
«Жити не в олжі».
«Як нам облаштувати Росію?».
І, звичайно, -
«Архіпелаг ҐУЛАҐ».
Звичайно, тоді, на початку 1960-х років, я за віком не міг прочитати надруковані в легальній радянській пресі оповідання і статті Солженіцина, але мої батьки, як і фактично вся тодішня, навіть незаможна ліберальна інтелігенція, передплачували «Новый мир», і ці журнали дочекалися мене – десь у 9-му чи у 10-му класі, точно вже зараз не пам‘ятаю. Разом із кількома томами «Історії України-Руси» Грушевського та драмами Лесі Українки...
Це була вже доба, коли закінчилася нетривка «відлига», коли арештовували наших знайомих і коли Солженіцин та Сахаров стали чи не головними «демонами зла» в зображенні радянської пропаганди. Пам‘ятаю, якийсь ультраортодоксальний «філолог у цивільному» на сторінках «Литературной газеты» дійшов до того, що твердив – у Солженіцина коренем прізвища є олжа, брехня! А ще повзли цілком серйозні чутки, що йдеться про підступи «замаскованих євреїв – Солженіцера і Цукермана – проти слов‘ян»...
Одне слово, пропаганда старалася. А у відповідь йшли контранекдоти: «Ви знаєте, як розшифровується абревіатура КПСС? Компанія проти Сахарова і Солженіцина». Чи інший: «Зробили на замовлення Брежнєва машину часу. Злітала вона в майбутнє, привезла енциклопедію випуску 2020 року. Брежнєв знаходить статтю про себе й читає: Л.І. Брежнєв – дрібний політичний діяч доби Солженіцина і Сахарова».
Анекдот виявився носієм цілком серйозної правди...
А тут на Заході почав виходити «Архіпелаг ҐУЛАҐ», а в СРСР такий собі Яковлєв (не Олександр Миколайович, а зовсім інший, штатний чекістський писака) заявив – під іменем Солженіцина опублікована колективна праця, підготовлена у надрах ЦРУ і в інтересах ЦРУ. Одне слово, агент світового імперіалізму цей лауреат Нобелівської премії!
На жаль, прочитати у ті роки повністю «Архіпелаг» не вдалося. Деякі уривки з «самвидаву» та почуті по «Свободі» фрагменти – от і все. Навіть не знаю, куди б мене завів повний текст «Архіпелагу»... А от роман «У колі першому» я прочитав 1980 року – якраз під Олімпіаду. Батько-професор мого співкурсника (фахівець із «критики буржуазної філософії», між іншим) привіз цей роман із закордонного відрядження. Нелегально, слід розуміти. Бо ж та «критика буржуїв» включала у себе, скажімо, розлоге цитування Нобелівської промови Камю з її знущанням із «творчого методу соціалістичного реалізму». Одне слово, як не намагалася Система поставити бар‘єр на шляху впливу Солженіцина на моє покоління, їй це не вдалося.
Значно більш удало вибудовував ці бар‘єри сам Олександр Ісаєвич.
Бо ж навіть через «глушилки», за допомогою яких комуністична влада не давала вільно слухати «ворожі голоси», пробивалися деякі вельми дивні і неприйнятні для нас тодішніх (а певною мірою – і теперішніх) ідейні настанови Солженіцина: і щодо деіндустріалізації Радянського Союзу, і щодо неприйнятності ліберальних та соціалістичних (навіть м‘яких, соціал-демократичних!) ідей, і, найголовніше, щодо відновлення «православної Русі», в якій фактично немає місця всьому українському, крім якихось фольклорних реліктів. Настороженість щодо цього і неприйняття цього вело багатьох і до тотального заперечення всіх інших солженіцинських ідей...
А далі була перебудова. Далі були журнальні публікації спершу художніх творів Олександра Ісаєвича, а потім і «Архіпелагу». Видається, саме поява останнього стала символом проходження «точки неповернення» до якогось «ленінізму із людським обличчям». Такого обличчя немає і бути не може! – це Солженіцин ствердив раз і назавжди.
І навіть сакраментальна стаття «Як нам облаштувати Росію?», надрукована «Комсомольской правдой», якщо не помиляюся, накладом 27 мільйонів примірників, стала не так приводом певною мірою розчаруватися у Солженіцині, як мобілізуючим чинником для всіх, хто обстоював свободу України: треба було знайти свої настільки сильні і небуденні аргументи, щоб вони переважили аргументи великого письменника та мислителя.
Ну, а далі, попри всю житейську і політичну суєту, Солженіцин постійно залишався, хай здебільшого і на периферії актуального, постійно присутнім у нашому культурному просторі. І під час дискусій про українську літературну мову (а он що Солженіцин говорив про значення діалектів...), і в полеміці з ультраліберальними публіцистами (у Солженіцинському консерватизмі є цікаве і слушне...), і в оцінці мистецького постмодерну (якщо новітня література апріорі відмовляється від творення нових «Архіпелагів» чи розглядає їх як інтелектуальну гру, то навіщо така література?..).
Власне, усвідомлення грандіозності постаті Солженіцина приходило з часом.
Так само, як і розуміння того, що він великий навіть у своїх очевидних помилках і варто серйозно придивитися до тих підстав та витоків, з яких випливають його, хай і хибні, теоретичні конструкції: даремно бити на сполох він не буде! І навіть його спроби поєднати непоєднуване варті уваги.
Справді, Солженіцин, особливо пізній, сповнений трагічних парадоксів.
Ненависник ЧК-ОҐПУ-НКВД у всіх сферах діяльності «контори» – і палкий прихильник політики «кремлівського чекіста» В.В.Путіна.
Апологет громадського самоврядування, як у його західних, так і російських формах, - і переконаний ворог парламентської демократії.
Людина з українським корінням (по матері), що він не втомлювався повторювати, – і палкий опонент політичного українства.
Прихильник російської традиції початку ХХ століття – і мистецьки сильний критик цієї ж традиції, критик нерідко несамохіть...
Одне слово, один із найбільш парадоксальних достойників культури як доби «кампанії проти Сахарова і Солженіцина», так і сьогодення, коли справжня культура на пострадянському просторі опинилася під знаком запитання.
І при тому великий – не боюсь повторитися – навіть у своїх очевидних помилках і у спробах поєднати непоєднуване. Хоча б тому, що поставив він – без жодного пієтету до когось і без бажання сподобатись комусь – неприємні і вкрай неполіткоректні проблеми, розв‘язувати які нам усім...
Тим більше великий він у тому, що зумів довести Системі (і не тільки їй, а не в останню чергу і своїм сучасникам, з душ яких не вивітрився тоді ще переляк), що людина – це не «табірний пил». Він зумів закарбувати у Слові пам‘ять про жертв Системи і про борців проти неї. А ще він розповів нам, як жити не в олжі...
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
12
Тарас
5952 дн. тому
Шановны друзі, що б Ви не писали, але нам не зрівнятись з величчю цієї людини. Стукачів були мільйони, а "Архіпелаг..." написав Він, хай простяться йому всі прогрішення вольнії і невольнії. Світла йому пам"ять.
Прискіпливий
5952 дн. тому
И телевизионный аспект. УТ-1 - диктор сообщает, что "Один день Ивана Денисовича" (вместе с "Архипелагом") был классикой самиздата. Ну-ну.
ОРТ в оперативной и качественной передаче с Александром Сокуровым тоже дало маху. Литературовед Людмила Сараскина рассказывает, что Саня Солженицын приехал 22 июня 1941 года на сессию в ИФЛИ, получил койку в общежитии, прилег на нее и услышал... речь Сталина "Братья и сестры..." А ничего, что Сталин обратился к народу только 3 июля, а о нападении Германии сообщил Молотов? Эх...
хтось
5953 дн. тому
Про мертвих говорити добре, або нічого… Але працю как ім обустроіть Россію дуже важко назвати прихильною до українців і України!… Як сказав класик: “Російська демократія закінчується там, де починається українське питання”!!!.. Свята правда. Михайло Горинь розповідав, що у таборі вони жили дружно з усіма, у тому числі й з росіянами. Мали багато спільних поглядів. Але коли мова заходила про українство – тут і вилазила російська сутність. – Закінчувався їх демократизм… Класики знають, що говорять…ХАЙ СПОЧИВАЄ В МИРІ...
Сергiй
5953 дн. тому
епохи закiнчуються, особистостi змiнюють час
упокой бог его больную душу
5953 дн. тому
Наконец-то помер сумасшедший капитан СА. Подобных больных часто встречал в среде младшего офицерства СА конца 80-х начала 90-х. Поголовно идиоты, самозаконченные. У всех была явная манечка и отрыв от объективной реальности. Встречал некоторых спустя много лет, диагноз только подтвердился, половина в бомже-алкашах, вторая половина в маргиналах пенсионного интеллекта, правда все проклинают ту самую "ДемРоссию", газетёнки которой привозили из командировок и зачитывали до дыр, но уже позно, это и российское общество поняло, раскусив этого взбесившегося черноротого деда только спустя годы. Человек ненавидел свою родину это одно, а явная шизоидность мировосприятия - это оказалось заразно, как и сегодня для большинства т.н. "украинцев".
dr. Mengele
5953 дн. тому
а де про НАТО, пциент Грабовськый?
гореть в аду
5953 дн. тому
200 лет вместе с жи...........
ПАСІОНАРІЙ
5953 дн. тому
СОЛЖЕНЦІЦИН БУВ ДУЖЕ КОНТРАВЕРСІЙНОЮ ОСОБИСТІСТЮ ЗА ЖИТТЯ, І ЗАЛИШИТЬСЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ. З ОДНОГО БОКУ ВІН РОЗВІНЧУВАВ КОМУНІСТИЧНУ СИСТЕМУ ("АРХІПЕЛАГ ГУЛАГ"), А З ІНШОЇ - ВІН АКТИВНО СПРИЯВ ЇЇ ІСНУВАННЮ (МАЛО ХТО ЗГАДУЄ ФАКТ , ЩО СОЛЖЕНІЦИН БУВ "СтУКОЮ" - СТУКАЧЕМ КГБ). МАЛО ХТО ЗНАЄ, ЩО САМЕ ЙОГО ДОНОСИ ПРИЗВЕЛИ ДО ПРИДУШЕННЯ ПОВСТАННЯ УКРАЇСНЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ВЯЗНІВ У ЕКІБАСТУЗІ (НИНІШНІЙ КАЗАХСТАН). СЬОГОДНІ БУДЬ-ХТО МОЖЕ ОЗНАЙОМИТИСЯ З ЦИМИ ДОКУМЕНТАМИ. КРІМ ТОГО, ДВОРУШНІСТЬ СОЛЖЕНІЦИНА ВИЯВИЛАСЬ І У ВИСВІТЛЕННІ НИМ ТЕМИ УКРАЇНСЬКОГО ГОЛОДОМОРУ. З ОДНОГО БОКУ, У КНИЗІ "ДВЕСТЕ ЛЕТ ВМЕСТЕ" ВІН НАВОДИТЬ ПЕРЕКОНЛИВІ ДОКАЗИ ГОЛОДОМОРУ ЯК СПЛАНОВАНОГО ГЕНЦОЦИДУ ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. А, З ІНШОГО БОКУ, НЕЩОДАВНО ВІН НАПИСАВ ТИПОВИЙ ДЛЯ ШОВНІСТИЧНИХ УБЛЮДОЧНИХ ГНІД ПАСКВІЛЬ У "ИЗВЕСТИЯХ" ПРО ГОЛОДОМОР 1932-1933 рр., ЯКИЙ НЕ БУВ ГЕНОЦИДОМ ПРОТИ УКРАЇНЦІВ ТА ПРОТИ КАЗАХІВ. І ЯК ПІСЛЯ ЦЬОГО МОЖНА ВІРИТИ ЙОМУ? МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ДІЙСНО КОРІНЬ ЙОГО ПРІЗВИЩА ПОХОДИТЬ ВІД РОСІЙСЬКОГО СЛОВА „ОЛЖА” (ЯКИЙ ВСЕ Ж ТАКИ ШИРОКИЙ СИНОНІМІЧНИЙ РЯД РОСІЙСЬКОГО ВІДПОВІДНИКА БРЕХНІ – ОЛЖА, ВРАНЬЕ, ВРАКИ, ЛОЖЬ ?).
5953 дн. тому
Солженіцин лише повторив долю Горького. Його Архіпелаг - «Несвоевременные мысли» сталінського періоду, вигнання... Коли життя приперло повернувся в Росію і почав вихваляти систему. До речі, він і не зміг би прийняти українство. Він взагалі не приймав не "балалаечно-какошечную культуру". Його "Бодался теленок..." гімн неприйняття чужої культури.
Луканов здивованому
5954 дн. тому
Бося, що висновки Ваші наждто легокважні. Ви почитайте з якою повагою Солеженіцин пише в "Архіпелазі" про УПА. Він де в чому з ними не погоджується, але визнає їхню мужність і оповідає, що це саме вони були чи не найголовнішою бунтарською силою, яка підняла поватсння у таборах
Здивований
5954 дн. тому
Щиро дивуюся простацтву українства: Солженіцін був і помер з важкою хворобою на совісті - жаба українопрезирства. ВІн не пройшов перевірку Україною і українством (автор тут називає "політичне українство", це як "політичне русинство"!?), він був хворим на вузькогрудість т.зв. широкай русскай души, яка моментально звуужується, коли йдеться про інші народи; він плював по Україні, казав неправду про нас і був у цьому типовим, банальним українофобом, виразником міщанської, масової віч-інфекції антиукраїнізму. Вражає їхня слабість: якою б та особа не була значною,воіна слабка на цей вірус. Він не став вищим від інших і таким пішов на Суд. Хай простить йому, бідненькому, Бог те, що і цей не пройшов первірку Україною, заплутався в гріхах сусіднього каїнства! Відадючи належне його- їхньому русопатріотизму, питаємося вкотре: чи навчимось нарешті поважати себе,щоб і нас поважали?!
Владіс
5954 дн. тому
Я згадую 1988, коли під час служби в РА мене як і багатьох моїх колег по "нещастю служити" намагалися "охмуріть" вступом до КПРС. Тоді саме Солженіцин відкрив багатьом з нас очі на ту жахливу систему, яка доживала останні свої дні. Це був внутрішній протест, який наврядчи став можливим без Нього. Вічна пам'ять.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
