Людську невічність і вагу життя найболісніше усвідомлюєш, коли відходить у вічність хтось із тих, із ким пов‘язані всі твої свідомі роки. Це, передусім, твої родичі, близькі тобі особи, - але і ті достойники, під чиїм знаком і під чиїм небуденним впливом прожито кілька десятиліть. Вплив цей може бути різним за силою, за змістом, за ефективністю, ще за якимись вимірами, - але цей вплив є незаперечним фактом. І ще треба добряче розібратися, ким би ти сам був, якби не еманація якихось незримих часточок ідей звідти, з боку цього віддаленого персонажу культурного простору, якби не його, здавалося б, зовсім не повсякчасний і не такий уже й визначальний тиск на твоє «я», що заплуталося в компромісах та суєтності. Ти можеш навіть опонувати цим ідеям і цьому тискові, ти можеш навіть мати рацію у змаганні з ними, - але все одно вони формують тебе часом не менше, ніж ти сам зусиллями власної волі та власного раціо.

 

 

І, звичайно, -

 

 

Звичайно, тоді, на початку 1960-х років, я за віком не міг прочитати надруковані в легальній радянській пресі оповідання і статті Солженіцина, але мої батьки, як і фактично вся тодішня, навіть незаможна ліберальна інтелігенція, передплачували «Новый мир», і ці журнали дочекалися мене – десь у 9-му чи у 10-му класі, точно вже зараз не пам‘ятаю. Разом із кількома томами «Історії України-Руси» Грушевського та драмами Лесі Українки...

 

Це була вже доба, коли закінчилася нетривка «відлига», коли арештовували наших знайомих і коли Солженіцин та Сахаров стали чи не головними «демонами зла» в зображенні радянської пропаганди. Пам‘ятаю, якийсь ультраортодоксальний «філолог у цивільному» на сторінках «Литературной газеты» дійшов до того, що твердив – у Солженіцина коренем прізвища є олжа, брехня! А ще повзли цілком серйозні чутки, що йдеться про підступи «замаскованих євреїв – Солженіцера і Цукермана – проти слов‘ян»...

 

Одне слово, пропаганда старалася. А у відповідь йшли контранекдоти: «Ви знаєте, як розшифровується абревіатура КПСС? Компанія проти Сахарова і Солженіцина». Чи інший: «Зробили на замовлення Брежнєва машину часу. Злітала вона в майбутнє, привезла енциклопедію випуску 2020 року. Брежнєв знаходить статтю про себе й читає: Л.І. Брежнєв – дрібний політичний діяч доби Солженіцина і Сахарова».

 

Анекдот виявився носієм цілком серйозної правди...

 

А тут на Заході почав виходити «Архіпелаг ҐУЛАҐ», а в СРСР такий собі Яковлєв (не Олександр Миколайович, а зовсім інший, штатний чекістський писака) заявив – під іменем Солженіцина опублікована колективна праця, підготовлена у надрах ЦРУ і в інтересах ЦРУ. Одне слово, агент світового імперіалізму цей лауреат Нобелівської премії!

 

На жаль, прочитати у ті роки повністю «Архіпелаг» не вдалося. Деякі уривки з «самвидаву» та почуті по «Свободі» фрагменти – от і все. Навіть не знаю, куди б мене завів повний текст «Архіпелагу»... А от роман «У колі першому» я прочитав 1980 року – якраз під Олімпіаду. Батько-професор мого співкурсника (фахівець із «критики буржуазної філософії», між іншим) привіз цей роман із закордонного відрядження. Нелегально, слід розуміти. Бо ж та «критика буржуїв» включала у себе, скажімо, розлоге цитування Нобелівської промови Камю з її знущанням із «творчого методу соціалістичного реалізму». Одне слово, як не намагалася Система поставити бар‘єр на шляху впливу Солженіцина на моє покоління, їй це не вдалося.

 

Значно більш удало вибудовував ці бар‘єри сам Олександр Ісаєвич.

 

Бо ж навіть через «глушилки», за допомогою яких комуністична влада не давала вільно слухати «ворожі голоси», пробивалися деякі вельми дивні і неприйнятні для нас тодішніх (а певною мірою – і теперішніх) ідейні настанови Солженіцина: і щодо деіндустріалізації Радянського Союзу, і щодо неприйнятності ліберальних та соціалістичних (навіть м‘яких, соціал-демократичних!) ідей, і, найголовніше, щодо відновлення «православної Русі», в якій фактично немає місця всьому українському, крім якихось фольклорних реліктів. Настороженість щодо цього і неприйняття цього вело багатьох і до тотального заперечення всіх інших солженіцинських ідей...

 

А далі була перебудова. Далі були журнальні публікації спершу художніх творів Олександра Ісаєвича, а потім і «Архіпелагу». Видається, саме поява останнього стала символом проходження «точки неповернення» до якогось «ленінізму із людським обличчям». Такого обличчя немає і бути не може! – це Солженіцин ствердив раз і назавжди.

 

І навіть сакраментальна стаття «Як нам облаштувати Росію?», надрукована «Комсомольской правдой», якщо не помиляюся, накладом 27 мільйонів примірників, стала не так приводом певною мірою розчаруватися у Солженіцині, як мобілізуючим чинником для всіх, хто обстоював свободу України: треба було знайти свої настільки сильні і небуденні аргументи, щоб вони переважили аргументи великого письменника та мислителя.

 

Ну, а далі, попри всю житейську і політичну суєту, Солженіцин постійно залишався, хай здебільшого і на периферії актуального, постійно присутнім у нашому культурному просторі. І під час дискусій про українську літературну мову (а он що Солженіцин говорив про значення діалектів...), і в полеміці з ультраліберальними публіцистами (у Солженіцинському консерватизмі є цікаве і слушне...), і в оцінці мистецького постмодерну (якщо новітня література апріорі відмовляється від творення нових «Архіпелагів» чи розглядає їх як інтелектуальну гру, то навіщо така література?..).

 

Власне, усвідомлення грандіозності постаті Солженіцина приходило з часом.

 

Так само, як і розуміння того, що він великий навіть у своїх очевидних помилках і варто серйозно придивитися до тих підстав та витоків, з яких випливають його, хай і хибні, теоретичні конструкції: даремно бити на сполох він не буде! І навіть його спроби поєднати непоєднуване варті уваги.

 

Справді, Солженіцин, особливо пізній, сповнений трагічних парадоксів.

 

Ненависник ЧК-ОҐПУ-НКВД у всіх сферах діяльності «контори» – і палкий прихильник політики «кремлівського чекіста» В.В.Путіна.

 

Апологет громадського самоврядування, як у його західних, так і російських формах, - і переконаний ворог парламентської демократії.

 

Людина з українським корінням (по матері), що він не втомлювався повторювати, – і палкий опонент політичного українства.

 

Прихильник російської традиції початку ХХ століття – і мистецьки сильний критик цієї ж традиції, критик нерідко несамохіть...

 

Одне слово, один із найбільш парадоксальних достойників культури як доби «кампанії проти Сахарова і Солженіцина», так і сьогодення, коли справжня культура на пострадянському просторі опинилася під знаком запитання.

 

І при тому великий – не боюсь повторитися – навіть у своїх очевидних помилках і у спробах поєднати непоєднуване. Хоча б тому, що поставив він – без жодного пієтету до когось і без бажання сподобатись комусь – неприємні і вкрай неполіткоректні проблеми, розв‘язувати які нам усім...

 

Тим більше великий він у тому, що зумів довести Системі (і не тільки їй, а не в останню чергу і своїм сучасникам, з душ яких не вивітрився тоді ще переляк), що людина – це не «табірний пил». Він зумів закарбувати у Слові пам‘ять про жертв Системи і про борців проти неї. А ще він розповів нам, як жити не в олжі...