10:53
П'ятниця, 2 Травня 2008

Україна і війна: сюжети для небайдужих телевізійників

Україна і війна: сюжети для небайдужих телевізійників
Український вимір історії Другої світової війни надзвичайно багатий на нестандартні події та постаті
 
Друга світова війна зі зрозумілих причин ще дуже довго залишатиметься однією з чільних, наскрізних тем на пострадянському телевізійному просторі. Знов і знов з‘являтимуться на екранах як класичні високохудожні й більш-менш правдиві, під оглядом реальних історичних колізій, фільми минулих часів, так і суто пропагандистські витвори сталінсько-брежнєвської доби, які хтось знову долучає до своїх арсеналів. А на додачу й нові, нерідко теж наснажені пропагандою, серіали. Бо ж ця війна донині є складовою поточних політичних процесів. Добре це чи погано – але це самоочевидний факт. А тому на нього слід зважати.
 
Тим більше, що у Росії останнім часом виробництво телесеріалів на воєнну тему почало знову перетворюватися на таку собі «мистецько-пропагандистську» індустрію, тільки більш грамотно улаштовану, аніж у радянські часи. Гроші вкладаються не задурно: народ дивиться, піпл хаває, нечисленні обізнані інтелектуали матюкаються, а ідеологічна робота йде на повну котушку. Катастрофічні поразки Червоного флоту перетворюються на перемоги, нездарність командування пригладжується героїзмом рядових бійців і середніх командирів, кудись щезає провальна робота фронтової розвідки, однаковою показується кількість загиблих з радянського і німецького боків, одне слово – історія, яка ще, власне кажучи, і не досліджена як треба (всі найважливіші документи наразі міцно замкнені у московських спецархівах), знову переписується у потрібному Кремлю стилі. В тому числі й історія української участі в цій війні.
 
Утім, ремствувати на те, що хтось не так робить телесеріали чи викривляє у них реальну історію, – це справа непродуктивна. Будь-яка держава, що має самоповагу, виробляє власну кіно- і телепродукцію, якою задовольняє попит громадян на «націоцентричну» версію минулих подій (наявність такої версії, до речі, зовсім не означає необ‘єктивності; просто з усієї суми фактів, ясна річ, на перший план виходить те, що цій нації болить, що її турбує, що їй потрібно осмислити чи переосмислити). Навіть Ісландія, населення в якій стільки, скільки у Дніпровському районі Києва, регулярно робить фільми «про війну». А от Україна – практично ні, добровільно віддавши свій телепростір російським серіалам та американським бойовикам (часом, між іншим, вельми непоганим, але...).
 
Я далекий від думки, що треба перепиняти комусь шлях на телеекрани України (навіть стрічкам відомої доби про «сталінські удари» і «зрадницький кримськотатарський народ» – потрібні лише обов‘язкові коментарі істориків; було б непогано, до речі, з такими ж коментарями показати і нацистські фільми, особливо хроніку, бажано вперемішку з комуністичною – ефект буде вражаючий, гарантую). Головне, як і у всякій справі, робити свою, власну конкурентоспроможну продукцію. І така в Україні існує – але тільки в жанрі документального кіно та телевізійної публіцистики. З художніми ж стрічками значно складніше. Кінофільми Олеся Янчука – це радше тільки пристрілка до теми; тим більше, що абсолютна більшість українських родин була пов‘язана з «радянським» боком (за певної умовності цього терміну), отож емоційну реакцію тут отримують передусім російські серіали...
 
А тим часом український вимір історії Другої світової війни надзвичайно багатий на нестандартні події та постаті. Це не випадково. Бо надто вже нестандартним було місце самої України в історії цієї війни. Ще до початку всесвітнього бойовиська про ключове значення контролю за нашою країною у майбутніх геополітичних змаганнях говорили такі знані політики, як Пілсудський та Троцький. І, звичайно, Сталін та Гітлер. Отож Україна закономірно стала одним із головних театрів воєнних дій у 1939-45 роках. Бої то затухали, то спалахували з новою силою; фронти прокочувалися, зникали в далеких просторах і знову з‘являлися в українських степах, горах і лісах. Головні європейські геополітичні потуги прагнули накласти лапу на Україну, не переймаючись, чи хоче цього вона сама.
 
У цій ситуації одні українці намагалися протистояти всім і вся, воюючи на стількох фронтах, на скількох це було можливо. Інші мовчки йшли у рабство. Треті приставали до однієї з геополітичних сил, але все одно проявляли свій власний характер, не вписуючись у стрункі лави радянського, польського чи німецького вояцтва. Четверті активно уникали участі у війні на будь-чиєму боці. П‘яті просто рятували життя – свої та ближніх... Одне слово, вибір дуже великий, і сюжетне багатство значно більш масштабне, аніж у американців, росіян чи поляків. Бо ж українці, як етнічні, так і вихідці з України, були всюди, майже в усіх арміях, на всіх сухопутних фронтах та океанах.
 
І якби ж то в Україні знімали телесеріали! Які сюжети пропадають, Господи!
 
Ось лише два з них – які можуть бути використані тільки УКРАЇНСЬКИМИ студіями. Чому – ви самі легко зрозумієте. І це при тому, що в них немає, власне кажучи, якоїсь пропагандистської основи...
 
«Те, що я сьогодні живу й усю снагу моїх 38-ми літ віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую очевидно лише Богові та УПА – Богові за те, що дав мені такі очі, як волошки українських піль, і золотисте волосся розлогих ланів пшениці. Що не нарисував на моєму обличчі відвічного тавра Ізраїля, і я росла, не уподібнюючись до моїх прапрадідів, Рахілі чи Ревекки, а, навпаки, нічим не різнилася від Марусі, Орисі, чи Олі, дівчат української землі. Я не раз дивувалася, чому захотілося Ієгові створити мене зовсім неподібною до моєї матері, рудоволосої, зеленоокої Сари, ані до батька, чорноволосого із семітським носом та старозаконними пейсами, рабина міста Б. в Західній Україні. Сьогодні я розумію те. Його Пресвята Воля хотіла, щоб я працювала ще на славу того Ізраїля, за волю якого я молилася ціле життя; тої ще Мойсеєвої обітованої землі, якій належить половина мого серця, бо друга половина залишиться до смерті повна любові до тої землі, на якій я родилася, на якій я зросла».
 
Це фрагмент із коротких спогадів Стелли Кренцбах (тут і далі правопис оригіналу). Очевидно, значній частині читачів відомо про цю жінку, чия доля може видатися вигаданою телесценаристом. Але ні, сценарист такого не вигадає, він навряд чи зуміє настільки точно провести свою героїню колами того пекла, яке було на західноукраїнських землях з кінця 1930-х і аж до середини 1950-х років.
 
«В році 1935 я здала матуру і хотіла записатися у Львові на медичний факультет. Але моє подання відкинули разом з поданням 38-ми українців. Я була одинока жидівка, якої не прийняли. Тоді я записалася на філософію. Цього року виїхали до Палестини мої батьки, до яких я мала приїхати після закінчення студій. В червні 1939 р. закінчила я студії і одержала докторський титул. 28 вересня мав відплисти до Палестини корабель, на який я мала зарезервований квиток. Але 1 вересня вибухнула війна, і я не встигла виїхати зі Львова. Нові господарі — большевики – спочатку ставилися до жидів прихильно. Я відразу одержала працю в середній школі, промовчавши, очевидно, моє соціяльне походження. Але не минуло року, як одного ранку з’явилися в моїй хаті міліціонери і звеліли збирати речі в дорогу. В яку дорогу? — спитала я спокійно, думаючи, що зайшла якась помилка. Я показала їм паспорт, усі потрібні довідки. Але все було даремно. Прийшов наказ вивозити жидів на Сибір та й годі. І тоді я почала збирати всі речі, одягнулася в найліпше вбрання і думала піддатися долі. Перед виходом я попросилась у туалет. Мені дозволено. Там ждав мене рятунок. Я жила в партері, вікно туалету виходило на подвір’я, я вискочила через вікно і перехідною брамою втекла на іншу вулицю».
 
Ось – сідай і розписуй мізансцени, формуй діалоги!
 
«Ввесь час, аж до відходу большевиків, я переховувалась в моєї товаришки Олі, доньки священика з нашого містечка... Коли вступили у Львів німці, я була мабуть одинокою жидівкою, що раділа їхньому приходові. Я думала, що вони створять Україну, а самі підуть проти большевиків. Але як я болюче розчарувалася! Скоро моя радість перетворилася в жах. Те, що почали робити німці з жидами, а опісля з українцями, було ніщо інше, як тільки продовження большевицької жорстокості».
 
Ну, а далі маємо колосальний простір для того, щоб провести героїню тодішньою Галичиною, подивитися її очима (випадкової спостерігачки) і на ОУНівську чолівку (дискусії – до якої межі йти з німцями, чи допомагати їм у винищенні євреїв чи ні, як співвідносити легальну й нелегальну роботу тощо), і на звичайний побут звичайних людей (як не парадоксально, часом цей побут був ліпший, ніж за більшовиків), і на окупаційну політику (бо ж героїня добре знала німецьку), і, звичайно, на лісовиків, вояків УПА. Без будь-яких замилувань чи пропагандистських настанов, у дуже жорсткому, а водночас і трагічно-драматичному стилі, який підказує сама авторка:
 
«Кожного дня я бачила великі колони жидів, що покірливо йшли на смерть в супроводі декількох поліцаїв. Мене брала лють за ту покірливість. Я затулювала рота, щоб не крикнути їм: „Киньтеся і вбийте тих кількох поліцаїв, вас переважаюча більшість, згинете і так, але як герої, а не як раби!»
 
Ну, а епізод, коли Стелла Кренцбах уже після майже річного перебування в УПА, після розвідувальної роботи в радянському тилу потрапляє до в‘язниці й засуджується до смертної кари – просто-таки готова сцена для телефільму, під час якої сльози будуть на очах у всіх глядачів:
 
«Мене дали у камеру смертників. Нас було 24 в кімнатці, яка з трудом могла помістити 12 осіб. Між засудженими була 70-літня бабуся і 12-літня дівчинка. Останню засудили за те, що пасла корову під лісом, ніби на те, щоб повстанцям доставляти молоко. Кожній з засуджених приписували обвинувачення, яке було абсурдом. Коли погасили в коридорах світло, жінки рішили всю ніч провести на молитві, щоб гідно зустріти ранком смерть. Стара бабуся зняла з грудей гарний хрестик, на якому блищало срібне знам’я Розп’ятого Христа. Всі по черзі цілували хрест, а тоді почали шептати молитви. Я молилася з усіма, щиро... Не знаю, скільки часу пройшло нам на молитві, як раптом почули ми стріли і метушню на коридорах. Стрілянина змагалася, ми не знали, що сталося, але якась надія вступила в наші серця. За деякий час двері нашої камери відчинилися, а в них стали хлопці, яких я знала з лісу. Тоді містечко Р. було чотири дні в руках повстанців».
 
А далі – партизанське життя в карпатських лісах, бої, прорив в Австрію... Далі – від‘їзд до Ізраїлю і зустріч із батьками. Далі – життя в Ізраїлі, який був і залишився по суті прифронтовою державою. І – згадки про Україну та намагання довести всім, що Україна має бути вільною.
 
«Батьки змалку защіплювали в мене любов до Ізраїля, такої ж поневоленої батьківщини, як і Україна. І тоді, коли я вже почала вглиблюватися в нутро своєї душі, я побачила, що моє серце поділене на дві рівні частини. В одній горить любов до Ізраїля, в другій до України...»
 
Інший текст, який може бути основою для не менш цікавої оповіді через долю по-своєму не менш нестандартної людини – це спогади генерала Попеля «Дні в полум‘ї» та інші тексти цього танкіста, що пройшов війну з літа 1939 року (Халхін-Ґол) по травень 1945 року (Берлін).
 
На перший погляд, генерал Попель – всього лише радянський політпрацівник, переконаний комуніст. Служака, котрий у своїх спогадах всіляко вихваляє керівну роль партії та переваги комуністичного ладу. І в той же час людина, котра описує у своїх спогадах ситуації, які прямо суперечать її ж деклараціям, та прохоплюється про такі речі, поряд із якими відпочивають відомі розвідки Віктора Суворова.
 
У червні 1941 року Попель – заступник командира з політчастини або ж комісар Восьмого механізованого корпусу, розташованого на Галичині. Корпус мав близько дев‘яти сотень танків, був непогано підготовлений, і за планами операції «Гроза» повинен був діяти на вістрі головного удару Червоної армії – на Краків, Познань, а далі – на нижній Одер, до Балтійського моря. Пізніше він згадував:
 
«У квітні 1941 року в Рівному, в штабі армії ми, як кажуть штабники, “програвали” на картах початок війни. Висхідним пунктом гри була ймовірність, що ворог не перешкодить нам відмобілізуватися, зосередитися й розгорнутися для бойових дій... У штабних іграх і на вченнях ми – боронь Боже! – аж ніяк не припускали переваги сил противника... Не передбачали ми й оборонного варіанта прикордонних боїв, не говорячи вже про відхід. Тільки вперед, тільки на чужій землі! У нас не було плану взаємодії з прикордонними військами, плану висадження в повітря мостів, мінування бродів тощо. У нас не було навіть задовільних карт своєї території, лише карти району на захід від кордону...»
 
Цей фрагмент зі спогадів Попеля після 1968 року був вилучений. Адже він прямо свідчив про підготовку в 1941 році Сталіним війни проти Німеччини. Війни в жодному разі не оборонної. До останньої, як засвідчив Микола Попель, ніхто не готувався. Але сталося інакше. Гітлер устиг першим, радянське командування ставило танкістам божевільні завдання – пройти за день півтисячі кілометрів по ґрунтових дорогах, а на Західній Україні вибухнуло народне повстання проти комуністів:
 
«Коли о восьмій ранку 24 червня з мотоциклетним полком, до складу якого входили також танки і бронемашини, я в‘їхав у Львів, нас зустріла гнітюча, напружена тиша. Вулиці були майже безлюдні. За винятком центральних, якими безперервним потоком їхали і йшли біженці. Зрідка гриміли поодинокі постріли. В міру того, як наші машини вступали у місто, постріли лунали дедалі частіше. Жодних ознак міських властей нам виявити не вдалося... Мотоциклетному полку довелося виконувати невластиві йому завдання – вести бої на горищах. Тут були обладнані спостережні і командні пункти, вогневі точки, склади боєприпасів... Противник контролював кожен наш рух, а ми його не бачили».
 
Скажіть-но, який московський серіал покаже народне повстання у Львові в червні 1941 року, хай навіть його колись описав комуніст-політпрацівник?
 
Ну, а далі... Рухома група у складі трьох сотень танків на чолі з Попелем наприкінці червня 1941 року завдала удару на Дубно. Це був єдиний успішний танковий удар першого періоду війни, і він поставив на грань зриву весь нацистський план «Барбаросса».
 
«Для гітлерівців наш удар – цілковита несподіванка. Вони й гадки не мали, що росіяни наважаться полізти на комунікацію, де і вдень, і вночі хурчать німецькі колони. У самих трусах – загоряли на сонці – метнулись німецькі солдати в окопи, до гармат і танків. З ворожим заслоном Волков покінчив так швидко, що основним силам майже не довелося пригальмовувати. На всю широчінь шосе ішли наші мотоциклісти, а праворуч від них – танки з гарматами, обернутими вліво.
 
Коли я з пагорка побачив цю швидкоплинну лавину, то відчув особливу радість, яку дає свідомість власної сили. Але ж це було не все. Десь на захід, приховані рідкими перелісками, наступають танки Болховітіна...
 
Бій розпалився на розлогому житньому полі, кілометрів за десять на південний захід від Дубна. Видимість дуже добра. З невеликої висотки на північ від Підлужжя, не виходячи з танків, ми з Васильєвим стежимо за боєм...
 
Чого німці абсолютно не сподівалися – це в своєму тилу полку Болховітіна. Як дзиґи, почали крутитись на полі жуки-танки, наче мурашки, забігали туди-сюди піхотинці!.. Тим часом з флангів ударили мотоциклісти, в атаку перейшов Волковський полк.
 
З оточеним угрупованням противника покінчили ще до ночі. Піхота прочісувала поле: то витягли з жита начальника штабу 11-ї танкової дивізії, то начальника розвідки, то кого-небудь ще.
Входили в Дубно, коли вже зовсім заночіло».
 
Спогади звучать так, наче це 1945-й, ну, 1944 рік. Але це червень 1941 року. Хочу звернути увагу: хоча цей удар планували 20 хвилин(!!!) самі танкісти, але це був єдиний потужний удар, де все вирішували самі танкові генерали, а не генштаб на чолі з Жуковим, не нарком Тимошенко, не особисто товариш Сталін і не штаб Південно-Західного фронту. Але група Попеля не була підтримана іншими мехкорпусами, а сам він не зумів уповні скористатися вигодами свого положення.
 
Опинившись під Дубно в оточенні, танкісти Попеля організовано вийшли з нього. Знаний наказ Сталіна №270 від 16 серпня 1941 року, де полонені були оголошені зрадниками і було скомандувано всіма засобами знищувати їх і піддавати репресіям їхні сім‘ї, одночасно в якості позитивного прикладу успішної боротьби в тилу ворога називав групу Попеля:
 
«Комісар 8-го мехкорпусу – бригадний комісар Попель і командир 406-го стрілецького полку полковник Новиков з боєм вивели з оточення озброєних 1778 чоловік. У запеклих боях із німцями група Новикова – Попеля пройшла 650 кілометрів, завдаючи величезних втрат тилам ворога».
 
Але жодна людина не одержала нагороди – ані за контрудар під Дубно, ані за рейд ворожими тилами. Чому? Одна із загадок війни. І одна із прикметних деталей біографії генерала Попеля, який відкрив свій бойовий рахунок 25 червня 1941 року – у ті дні, коли значна частина радянського генералітету або відсиджувалася подалі від передової, або «перебазовувалася» у тил.
 
«Я вискочив слідом за Бурдою, але вже не вгледів його. З гуркоту здогадався: командир повів свій танк. Я крикнув Коровкіну: “Заводь!” і вліз у “тридцятьчетвірку”. Добре, що цього разу прихопив її з собою, не звіряючись на самий “хорх”... У запалі бою втрачається відчуття часу й місця. Не помітив, як ми, маневруючи, вийшли до околиці Цибуліва... Танк Бурди, не відповідаючи, мчав попереду. Раптом різко загальмував. Я наказав Коровкіну наблизитися, прикриваючи вогнем “тридцятьчетвірку” командира бригади. З переднього люка машини Бурди вивалився механік-водій. Розмахуючи руками, він біг нам назустріч. Я відкинув верхній люк і почув: Командира, командира вбили!..”»
 
Це – вже лютий 1944 року. Ніхто не силував генерала, тепер уже члена військової ради Першої гвардійської танкової армії, самого йти в атаку. Але було б що показати в воєнному серіалі, не відступаючи від канви подій...
 
А тепер до слова про Миколу Попеля запросимо свідків й учасників тодішніх подій. Ось що про нього пише у спогадах Микита Хрущов:
 
«Не пам‘ятаю, з нашої ініціативи цього разу чи це була ініціатива Ставки, знову ми приїхали до Москви, зустрілися зі Сталіним. Для однієї із наших армій я попросив дати членом Військової ради генерала Попеля. З ним я познайомився у перші дні війни, коли він був комісаром у корпусі, яким командував генерал Рябишев. Попель дуже сподобався мені своїми спокоєм, розсудливістю і мужністю... Тепер же я попросив Попеля знову до нас. Сталін погодився».
 
З партійних верхів – до солдатських низів. Яків Макаров, радист-кулеметник танка, учасник параду Перемоги:
 
«Цю військову грамоту мені, як і моїм однополчанам, вручали в Берлині в День Перемоги. Підписали її наш командарм гвардії генерал-полковник Михаїл Юхимович Катуков (було йому тоді сорок п‘ять років, красивий міцний чоловік) і член військради армії гвардії генерал-лейтенант Микола Кирилович Попель. Мій батько був трохи старшим за них віком, і ми з ним пішли в армію майже в один день. Узявши в руки грамоту, я наче в батьківські очі глянув».
 
І зовсім іншу думку про генерала мала Катерина Катукова, дружина командувача Першої гвардійської танкової армії:
 
«Микола Попель – невисокий на зріст, кремезний, з красивим обличчям, очі чорні з вогником. Не дурний. Попри зовнішню привабливість, він був дрібний себелюбець, полохлива душа. Канцелярист, без серця і совісті... Треба віддати належне Миколі Кириловичу – він був дуже талановитим фахівцем, умів чудово орієнтуватися в обстановці. Але от прийняти своє, оригінальне рішення не вмів, не було у нього такого таланту.
 
Микола Кирилович був красномовним, любив говорити красиво, і це йому вдавалося. Він мав добру пам‘ять, але проголошував не свої слова, які йшли від душі й таланту, а чужі, і всі дуже добре це відчували і розуміли. Був він великий формаліст. В костюмі – модник, вихолений, виголений, чистий. Йому було дуже важко догодити. Попри наказ не писати щоденників, не возити документи й архіви, він збирав такі документи, відсилав їх до Москви. Після війни він написав три книги...
 
Невдовзі після закінчення війни Попелю запропонували виїхати до Москви. До нас приїхав новий член військової ради Семен Іванович Мельников. Це була зовсім інша людина, не схожа на Попеля, як день і ніч. Семен Іванович був справді політпрацівник ленінського типа. Він став справжнім помічником у новій, важкій справі створення і становлення соціалістичної держави на землі Німеччини».
 
І справді, який там працівник ленінського типу з генерала Миколи Попеля! Приклад: коли треба налагодити життя в зайнятих танкістами пригородах Берліна, почали шукати фахівців, але Попелю доповідають, що вони майже всі нацисти. Репліка на вустах високопоставленого комісара несподівана: «Чорт з ними, що нацисти. Головне, щоб справу робили».
 
Додамо до цього, що ще гірші слова Катерина Катукова знайшла для іншого відомого українця-танкіста – генерала Андрія Гетьмана. Звісно, бути чистим і виголеним на війні – може, для когось і гріх. Так само, як і боротися з пияцтвом в армії. Але чи так уже була товаришка Катукова неправа, коли йшлося про казенні слова, якими комісар Попель агітував бійців? Ось фрагмент з його мемуарів, діалог зі старим священиком на Буковині:
 
«Старий відімкнув скриньку з гуцульським різьбленим орнаментом.
– Гляньте, прошу вас.
І витрусив на полірований стіл кілька тонких книжечок у різнокольорових обкладинках.
– От паспорти і посвідки, які я одержував за своє сімдесятирічне життя. Австро-угорський, польський, російський, прошу пробачення, радянський, а це ось германа... Лише одного нема й нема.
Я запитливо подивився на старого.
– Українського...
– А український існує, – перебив я мого співбесідника. Радянський – це і є український. Правда, він свідчить не лише про національну приналежність, а й про те, що його власник є громадянином першої у світі держави робітників і селян, які добровільно об‘єднались у великому Радянському Союзі, незалежно від національності, і ось зараз своєю кров‘ю, спільно, виборюють своє щастя, свою волю. Народи великого Радянського Союзу й обрали радянську форму суспільного ладу тому, що вона не принижує національної гідності, а, навпаки, підносить її. Цю форму обрав й український народ, один з представників якого сидить перед вами».
 
З чого б таке багатослів‘я? Чому така казенщина на вустах комісара? Чи не здається вам, що генерал Попель сам не дуже вірить у свої слова?
 
Отож, хто він був, Микола Попель – танкіст і політпрацівник, комуніст і українець? Людина, котру за власний погляд на речі все життя ненавидів маршал Жуков і котра у червні 1941 року ледь не зірвала весь план «Барбаросса»? Не знаю. Мабуть, не тільки я не знаю, як оцінити мого героя, бо мовчать про нього й «Українська радянська енциклопедія», і діаспорна «Енциклопедія українознавства», хоча пишуть про значно дрібніших за масштабом дій військовиків. Одне слово – чужий серед своїх...
 
Й ідеальний герой для того, щоб у телесеріалі показати всю неоднозначність «радянського» боку війни, де українцю – навіть генералу! – було нелегко лише тому, що він свідомо залишався українцем, хоч і «червоним».
 
Отже, для того, щоб зробити українські воєнні серіали, які будуть водночас і правдивими, і національно «відцентрованими», матеріалу достатньо. Перед нами пройшли епізоди, пов‘язані тільки з двома небуденними долями, – а скільки ж їх! Слово за продюсерами. За фінансистами. За менеджерами. Зрештою, і за політиками – якщо останні хочуть мати під ногами міцний ґрунт у вигляді країни, що вкорінена у своє власне неповторне минуле.
 
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників, для «Детектор медіа»
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для «Детектор медіа»
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
30239
Переглядів
Коментарі
Сергій ЗІНЧЕНКО, м. Кривий Ріг
09:38 / 03 Травня 2008
Пане Сергію, я дуже вдячний Вам за цей ( як і за багато попередніх) матеріал. Це правда. Але, знаєте, що я бачу навкруги щодо цього? Бачу те, що багатії України - це майже суцільні злодії або ж відверті вороги України. Так, бо коли б вони боліли за Україну, то не витрачали б шалені кошти на будови самозвеличення, на дорогі ресторани з дорогими повіями, на... Вони б витрачали на те, щоб Україна врешті піднялася з колін, спираючись на людей творчих і одночасно справжніх патріотів. Але цілком справедливо вчора зазначив під час розмови про спецслужби України на "5-му каналі" один з учасників дуже цікавої передачі Євген ЖЕРЕБЕЦЬКИЙ. А він зазначив, що в Україні є мільйони справжніх патріотів, але вони владі не потрібні, вони не затребувані, їм не дають працювати... Це ж так. Ви ж тільки-но вдумайтесь: в Кривому Розі, наприклад, тільки одна україномовна газета, але якраз вона одна-єдина органзована й працює на кошти місцевих ентузіастів-патріотів, майже ніким у Кривому Розі не підтримувана, де майже півредколегії - безробітні. Хіба це не жахливо? А тим часом муніципальна багата "Рудана" все більше й нахабніше русифікує Кривбас і славить орденоносного мера ЛЮБОНЕНКА (ЮЩЕНКО ж нагородив), який уже більше півтора десятиліття зі своєю командує прослідовно перетворює місто на цвинтар. В тім то й справа, пане Сергію...
коля
18:59 / 02 Травня 2008
"Держава, що має самоповагу, виробляє власну кіно- і телепродукцію, якою задовольняє попит громадян на «націоцентричну» версію минулих подій" Вот так и попадают комичные либерасты в собственную ловушку. С одной стороны самоуважения им хочется по мере роста личного благосостояния. С другой - мобилизованы подменять интересы подлинно нациообразующего этноса мифическими совокупными интересами множества народов (ста с чем-то там?), населяющих Украину. Но ведь такое новообразование не имеет общей версии "минулих подій" и иметь не может. Поэтому хавайте, либерасты, что имеете - уродливую кинопродукцию в истинно много-нацио-центрическом смысле. То есть и вашим, и нашим. Все, как обычно.
Киевлянин
13:24 / 02 Травня 2008
Ну кто же их будет делать, такие фильмы? Наши теперешние "кинопроизводители"? Не смешите. Национальные украинские сериалы москали ни в жизнь не купят, потому что они не вписываются в генеральную политику путинской партии. А если их не купят в Москве, то наши кинобизнесмены застреляцца. Бо это их самый страшный ночной кошмар. Они все до одного убеждены, что украинское кино без России не окупится. Они лучше будут лепить сто серий страданий Маши/Наташи. Или про ментов в российской форме, где вообще никаких намеков нет, что снято в Украине - а то не дай бог мАсковскому дяде не понравится. Хохлизм и малороссийство в чистом виде, страх прогневить российского барина.
вадим
13:08 / 02 Травня 2008
ничуть не фантастика. Имено действия Юго-Западного фронта на начальном этапе войны, в том числе и контр-атаки 5-й армии Потапова и других командиров из района Полесья в конце концов сорвали план Барбаросса и позволили стабилизировать разваливающийся фронт западнее Киева. Только некомпетентное руководства Сталинаи и Жукова привели Юго-Западный фронт к катастрофе, к самому крупному поражению в военной истории и сдаче Украины. Генерал Кирпонос запатил за свою победу и чужие ошибки своей жизнью. Был застрелен особистом при выходе из окружения. До сих пор его подвиг и подвиг его солдат и офицеров не оценён по достоинству.
ВП
12:42 / 02 Травня 2008
В целом автора можно поддержать, но вот "совковая" болезнь - склонность к преувеличениям: "чуть не сорвал весь план Барбаросса". Это уже чистая фантастика! Странно такое слышать от явно умного человека.
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop