Звичайно, погрози «Газпрому», справа Рудьковського, Уго Чавес, премія «Греммі»… Я добре розумію новинарів наших провідних телеканалів, які 11 лютого просто-таки зашивалися в потоці гарячої інформації. Розумію і політиків: тут Верховна Рада заблокована, тут президентський Секретаріат дозволяє собі чергові випади на адресу уряду, тут проблема НАТО висить, мов дамоклів меч, – не до дрібниць!

 

Еге ж, 11 лютого і Перший національний (яка горда назва!), і «Канал чесних новин» (чим гірше ймення?), і всі-всі-всі інші дружно не згадали подію, яка сталася у столиці УРСР Києві рівно 45 років тому. Подію, яка, власне, стала однією з точок кристалізації тих суспільних процесів, завдяки яким ми маємо сьогодні не просто Українську державу, а й державу на загал демократичну, де зі свободою слова помітно краще, ніж у деяких сусідів.

 

Іншими словами, ані журналісти, ані політики не згадали тих, хто торував їм шлях і без чийого безкорисливого служіння українській справі (вживаю саме ці високі слова, бо тут вони на місці) ці політики були б сьогодні максимум провінційними бухгалтерами, а журналісти й далі, ймовірно, писали б нариси про «трудові подвиги ударників стаханівського руху». Утім, не зовсім так: журналісти тоді, 45 років тому, були серед сміливців, які пішли всупереч офіційній лінії. Тим гірше – сьогодні їх не згадали колеги...

 

Єдина, здається, інформаційна служба, яка не забула про тих, хто 45 років тому мав власну точку зору на національно-культурну ситуацію в УРСР, – це українське радіо... на закордон. Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення» в одному з випусків новин 11 лютого нагадала про лютий 1963 року, і ця інформація знайшла відображення на відповідному сайті: «11–15 лютого 1963 року у Києві розпочалася конференція з питань культури української мови. Її учасники звернулися до найвищих органів державної влади з вимогою надати українській мові статус державної». Схоже, це була єдина подібна інформація того дня в електронних і друкованих ЗМІ.

 

Для сьогоднішньої молоді питання про державний статус української мови може видатися банальним, ба навіть набридлим. Хіба що у Криму треба мати певну сміливість, щоб порушувати це питання перед юрбою відставних ґебістів та політпрацівників совдепівського часу. А так чи не єдиним серйозним питанням у цій сфері залишається постійна чиновна недолугість у втіленні в життя конституційного положення про державну мову. Але 45 років тому ситуація була зовсім іншою...

 

«Відлига», «лібералізація», «десталінізація» – такі терміни (на загал, досить справедливо) пов’язуються з періодом правління в СССР Микити Хрущова, особливо з кінцем 1950-х – початком 1960-х. А от в національно-культурній царині ситуація виглядала вкрай суперечливою. З одного боку, політична «відлига», викриття «культу особи» і відчутне пом’якшення цензурного тиску сприяли появі цілої плеяди молодих літераторів. З іншого боку, форсоване «будівництво комунізму», розгорнуте Хрущовим наприкінці 1950-х, мало наслідком не менш форсоване «зближення націй і народів» за допомогою відпрацьованих за роки радвлади методів. Одним словом, під прикриттям гасел про «дружбу народів СССР» та «інтернаціоналізм» розгортався процес деукраїнізації України.

 

Ось офіційна статистика того часу: на рубежі 1950–60-х років різко впав відсоток учнів, котрі навчалися української мовою у містах УРСР. Зокрема у Вінниці їх залишилося 49%, у Хмельницькому – 42,2%, у Житомирі – 36,5%, у Запоріжжі – 23,8%, у Луганську – 5,2%, Кадіївці – 3,8%.

 

Радіомовлення, телебачення, бібліотеки, театр – звідусіль українська мова і, відповідно, українська культура витіснялися. А там, де вони залишалися, їх нерідко спотворювали, підганяли під загальносоюзні взірці. За чинної мовної ситуації, як заявила у січні 1961 року у виступі на пленумі Спілки письменників УРСР, здавалося б, цілком лояльна до влади народна артистка Совєтського Союзу Наталя Ужвій, українські театри в республіці втрачають свого глядача – і не тому, що вони художньо безпорадні, а тому, що вживана акторами мова де-факто відсувається у другий ряд, напівофіційно визнається «простою», «сільською», «некультурною», і це не спонтанний процес, а результат певних дій певних людей (простіше кажучи, русифікаторів із ЦК КПСС на чолі з переконаним великоросійським шовіністом, секретарем ЦК з ідеології Михаїлом Сусловим – цього Ужвій сказати не могла, але це було добре відомо творчій інтелігенції).

 

Були обстежені шкільні бібліотеки столиці УРСР. У 118-й восьмирічній школі з 16136 книжок налічувалося лише 400 видань української класичної та сучасної літератури. У 20-й середній школі кількість російських і українських книг співвідносилась як 16 тисяч до 480-ти; у середній школі №100 – як 8456 до 1000. У престижній тоді київській школі №59 були геть відсутні твори Довженка, Гулака-Артемовського, Стельмаха, багатьох інших українських письменників.

 

І от за всіх цих обставин 11 лютого 1963 року у Києві відкривається цілком офіційна Республіканська конференція з питань культури української мови, організаторами якої виступають Київський державний університет та Інститут мовознавства Академії наук УРСР. Конференція, перебіг і віддалені результати якої виявилися несподіваними для тодішньої влади.

 

У цій конференції, крім таких персонажів, як академік Іван Білодід, один із творців схваленої партією теорії про дві рідні мови, участь взяли і – за термінологією відповідних органів – «петлюрівські недобитки» (Борис Антоненко-Давидович), і «молодь із націоналістичними ухилами» (Олександр Пономарів), і, нарешті, фахові журналісти (скажімо, диктор Українського радіо Петро Бойко). Конференція проходила в жовтому корпусі Київського університету на бульварі Шевченка, на другому поверсі в актовому залі. Спершу все діялося якщо не нудно, то дуже офіційно й обережно. Вибух стався, коли слово для виступу (не для доповіді, ні, для короткого виступу) необачно надали молодій дослідниці Лідії Орел (яка згодом, попри тиск із боку влади, стала знаним етнографом). А вона взяла і розповіла, в якому реальному стані перебуває українська мова, що її дедалі більше витісняють з усіх сфер життя. Зал влаштував їй бурхливу овацію – і пішло...

 

Диктор Петро Бойко виступав невдовзі після Лідії Орел. Він пропонував усунути такі слова, які вважалися нібито українськими, але були скальковані з російської мови. Скажімо, від слова «Лаос» має бути прикметник «лаоський», але в українську мову з російської втелющили «лаотянський». Після схвалення учасниками конференції самозрозумілої, здавалося б, ідеї про рівноправність мов (зокрема, російської й української) і про необхідність мовців керуватися внутрішніми правилами української мови Петро Бойко того ж вечора в ефірі вже казав «лаоський»...

 

Дрібниця? Це сьогодні дрібниця, а тоді діяти самочинно, на основі науки, а не інструкцій «директивних органів» (гей, молодь! хто знає, чим ці «органи» відрізнялися від «компетентних»?)... Це було вперше після довгих десятиліть сталінізму. Власне, задумаймося: на що де-факто перетворилася ця наукова конференція? На другий-третій день на неї прийшли сотні людей, наче й не пов’язані безпосередньо з теоретичним розв’язанням проблем культури української мови: фізики, інженери, біологи, навіть робітники. В актовій залі жовтого корпусу Київського університету вмістилося понад 600 осіб! Відтак конференція врешті-решт набула рис акції громадянської непокори партійній політиці і на ній закономірно пролунали вимоги законодавчо закріпити в УРСР державний статус української мови.

 

Я не буду детально оповідати про репресії, які впали на надто активних учасників конференції, скажу тільки, що вони були. На щастя, часи вже були не сталінські і ще не брежнєвські. Але від того людська мужність і чесність, порядність і фаховість, відданість справі і готовність підтримати колегу не втрачають своєї сутності. Вони залишаються взірцями на всі часи, чи не так? Навіть тоді, коли про це забувають «національні» і «вільні» мас-медіа...