На перший погляд, у підвальному приміщенні в Києві зібралося кілька десятків людей на цілком невимушену зустріч. Атмосфера майже домашня: люди спілкуються, навіть сміються. На столі — чай, тістечка, канапки, загорнуті в лаваш. Хтось дає інтерв’ю тележурналістам, хтось розглядає фотографії на стінах.

Але на стінах — зовсім не те, що пасувало б до затишної зустрічі. Фотографічні портрети українських воїнів. Під кожним — невелика табличка з історією людини, зображеної на світлині. Це учасники мультимедійного проєкту «Душу й тіло». Переважно бійці «Азову», які пройшли через російський полон.

Олексій Стребков біля власного фото з авторкою проєкту Оленою Гром

Олексія Стребкова, уродженця Донецька, бійця «Азову», я застав біля його власного портрета. Зав’язалася розмова. Олексій жартував, зокрема й про невтомне прагнення росіян породичатися з українцями, записати нас в один народ — попри все, що вони самі роблять для того, щоб жодних родинних почуттів не залишилося.

Він справляв враження оптимістичної людини, охоче жартував і не демонстрував бажання перетворювати розмову на сповідь. Хоча за його плечима — російський полон. Історія, яка навряд чи дає багато приводів для веселощів. Але, можливо, саме здатність жартувати після пережитого і є однією з форм незламності.

За кожним портретом тут — доля, яку неможливо вмістити в кілька рядків на табличці.

Вільгельм Віктюк біля власного фото

Ось, наприклад, Вільгельм Вітюк — захисник Маріуполя, ветеран 56-ї окремої мотопіхотної бригади. Народився в Криму, але після російської окупації півострова 2014 року його родина переїхала. У 2021 році він вступив до війська. Під час оборони Маріуполя потрапив у полон пораненим. Провів там близько року: спочатку в Оленівці, потім у Камишині та Володимирському централі. Звільнили його під час обміну в квітні 2023-го.

Пережив систематичні побиття, спроби відрізати руку з українським гербом, катування електричним струмом і голод. Після звільнення важив близько 45 кілограмів. Нині займається психологічною підтримкою ветеранів.

За кожним портретом — окрема людська доля, особиста трагедія і водночас свідчення того, через що проходять українські військовополонені в російських катівнях.

Як перетворити статистику на людські історії

На презентації проєкту керівниця громадської організації «Вояцький визвіл» Наталя Єпіфанова пояснила, з якої проблеми почалася робота. Організація займається визволенням українських військових із російського полону, але привернути увагу міжнародної спільноти до їхніх особистих історій виявилося непросто.

За словами Єпіфанової, на міжнародному рівні часто не хочуть заглиблюватися в долі конкретних людей. Полонені залишаються статистикою, цифрами у звітах і повідомленнях. А потрібно було зробити так, щоб за цими цифрами побачили живих людей. Не просто кількість українців, які перебувають у неволі, а тих, хто має ім’я, родину, мрії, пам’ять і власну історію.

Вихід Наталя Єпіфанова знайшла після знайомства з Оленою Гром, яка фотографує війну і показує її вплив на людські долі.

Сама Олена родом із Донецька. У 2014 році їй довелося залишити рідне місто через російську агресію, а після початку повномасштабного вторгнення вона вдруге пережила вимушене переселення — цього разу з Бучі. У своїх роботах фотохудожниця документує життя людей у прифронтових районах, досвід переселенців, наслідки окупації та воєнних злочинів. Її світлини експонувалися на численних міжнародних виставках. У 2026 році Олена Гром стала лауреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка за фотопроєкт «Вкрадена весна».

Єпіфанова та Гром домовилися об’єднати зусилля. Так виник мультимедійний документально-мистецький проєкт «Душу й тіло», який підтримали 1-й корпус «Азову» і Український культурний фонд.

Його основу становлять фотографічні портрети колишніх полонених із розповідями про їхні долі, обставини потрапляння в неволю, пережиті катування та повернення до життя після звільнення. Доповнює виставку документальний фільм про героїв цих фотографій.

Олена Гром під час виступу на презентації сказала, що для неї це можливість подякувати нашим захисникам.

Татуювання як пам’ять і доказ незламності

Але як розповісти про полон мовою кіно, якщо ти не журналістка-розслідувачка, яка могла б доповнити свідчення героїв архівними документами, фотографіями, відеозаписами чи іншими матеріалами? Адже просто посадити колишніх полонених перед камерою і записати їхні розповіді — це, звісно, теж важливо, але за формою буде радше серією інтерв’ю.

Олена Гром знайшла інший, досить несподіваний режисерський хід. Вона вирішила розповідати про полон через татуювання своїх героїв. Здавалося б, просто малюнки на тілі. Але саме вони викликали шалену лють у російських катів і ставали приводом для особливо жорстоких знущань.

Герої фільму приходять до фотостудії Олени. Там вона фотографує їх, а камера водночас фіксує сам процес зйомки та розмови. Люди розповідають про свої татуювання: що вони означають, чому вирішили їх зробити, яку історію за ними приховано. Але поступово розмова про малюнки на тілі перетворюється на розповідь про війну, полон, катування і спроби окупантів зламати їхню ідентичність.

Татуювання тут стають значно більшими, ніж просто прикрасою тіла. Це знаки належності, пам’яті, переконань і власного вибору. Те, що для українських воїнів є частиною їхнього «я», для російських катів ставало приводом для ненависті й насильства. І саме через ці знаки фільм розповідає про те, чого насправді прагнули домогтися від полонених їхні мучителі: не просто фізично покарати, а принизити, позбавити людської гідності, змусити зректися себе.

Валерія Суботіна

Валерія Суботіна розповідає про свої татуювання як про частинку дому, яку вдалося взяти з собою навіть у полон.

«Мені здається, що з ними (татуюваннями — авт.) народилась. У мене маки, — каже Валерія. — Метелик. Льон український. Волошка на потилиці. Це все пам’ять про українське поле. Причому не просто про українське, це про донецькі поля. В мене вони асоціюються з домом. Усвідомлено їх набивала. Хоча вони не мають якогось магічного, сакрального значення, але вони мають значення для мене. Практично неможливо у тебе це забрати. І це приємно, що в тебе є щось, що належить тобі».

Вона усвідомлювала, що через її патріотичні татуювання до неї будуть питання. Хоча там не було жодної політики — просто візерунки в українському стилі. Валерія розповідає у фільмі, що чомусь особливу лють викликала невеличка волошка ззаду на шиї. За її словами, вертухаї називали це російською «василек» і постійно били її в шию. Вона каже, що це щось означає на блатному жаргоні, але вона не цікавилася, що саме.

Я спробував з’ясувати, що означає це слово на кримінальному жаргоні. У словниках знайшов кілька значень, зокрема денатурат — технічний спирт, непридатний для пиття. Гомосексуал або ще людина на побігеньках. Щоправда, що саме мали на увазі російські охоронці, називаючи так українську волошку на шиї Валерії, залишається загадкою. За яке з цих значень вони били жінку — лишається тільки здогадуватися.

«Я смілива, коли верталася з допитів, — каже Валерія. — Перед допитами я шкодувала. Не було б татух, не треба було б роздягатися. Не треба було б оце все. Моє татуювання — воно яскраве… Нічого не можна — нічого забороненого, а заборонено все. А тут ти фактично пронесла заборонене (дивиться на свої татуювання — авт.). От ти квіти пронесла. Це ж фарби яскраві. Нам же не можна таке. А воно в тебе є. І ти дивишся і хоча б не забуваєш ці кольори, бачиш не лише сірий... Ми носимо одні труси майже рік, ми воняємо, чухаємося, я в лишаях, роздерта голова до крові. Наша задача — спробувати це пережиити. Дочекатися свободи. Але найтяжче, що ти не знаєш, чи буде свобода і коли вона буде».

У цих словах — страшна суперечність полону. Людину намагаються позбавити найелементарнішого: чистого одягу, гігієни, права на власне тіло, можливості самій вирішувати, як виглядати. І серед цього приниження маленька волошка на шиї стає нагадуванням про інший світ — про дім, українське поле, кольори, які не вдалося відібрати.

Шістнадцять куль і ампутація ноги

Сергій Зубарєв з’являється на екрані в шортах — замість лівої ноги в нього протез. Молодший сержант, гранатометник із позивним «Лісник», він мав бойовий досвід ще з часів АТО. З перших днів повномасштабного вторгнення захищав Київщину, Чернігівщину та Донеччину. У червні 2023 року потрапив у російський полон. Там провів понад три місяці.

Сергій Зубарєв

Але ногу він втратив не в бою. Її йому прострілив той, хто його допитував. Він випустив шістнадцять куль по його ногах. Одна куля перебила кістку лівої ноги.

Після цього кат приходив до нього, «довбався ножем в мені, як не в татуюванні, так у нозі, казав, що зріже татуювання, вставить в рамочку і повісить собі на стіну». Він вирішив, що Сергій буде його попільничкою, і тушив об нього сигарети.

Потім Сергія вивезли до лісу, кинули в якусь клітку, де утримували інших полонених, і пристебнули наручниками до труби. Тиждень він пролежав без жодної медичної допомоги. Коли нарешті виявили гангрену, його доправили до польового госпіталю. Ногу довелося ампутувати.

Але навіть це було не найстрашнішим. Коли Сергій лежав у госпіталі, до нього регулярно приходило «одне тіло». Так він називає ката, який наставляв йому до голови пістолет і натискав на гачок.

«Сьогодні не твій день. Я прийду завтра», — казав він.

І Сергій залишався чекати наступного дня, не знаючи, чи не стане він останнім. Жив із думкою: а раптом цього разу пістолет таки вистрілить.

У вересні 2023 року Сергія звільнили. Нині він працює в Київському метрополітені. А про пережите в російському полоні розповідає, зокрема, через татуювання, яке стало для окупантів приводом до особливої жорстокості.

Шрами, які не дадуть забути

Дмитра Андрющенка, відомого за позивним «Дипломат», окупанти систематично били за зображений на грудях Тризуб і портрет козака Івана Сірка, якого конвоїри через власне невігластво вперто називали «Бандерою». Про це ветеран розповідає у фільмі, фіксуючи абсурдність і тваринну ненависть ворога до всього українського.

Дмитро Андрющенко

Для самого Дмитра ці малюнки на тілі набули особливого символізму:

«Дві речі, які мені не дають забувати: герб у мене на грудях не дає забути, хто я є за національною ідентичністю, а шрами на руках не дають мені забути, хто такі росіяни».

Уродженець Маріуполя та ветеран полку і бригади НГУ «Азов», він став на захист України ще у 2014 році. У травні 2022-го разом з іншими оборонцями «Азовсталі» потрапив до російського полону, де провів 120 днів — переважно в сумнозвісній Оленівській колонії.

Понад чотири місяці в неволі перетворилися на безперервну смугу тортур. Окрім побиття через татуювання, окупанти катували його електричним струмом, чіпляючи дроти до рук, — від цього й залишилися згадані шрами. Саджали на примусовий шпагат, застосовували розтяжки з ударами та кидали до карцеру. Одним із найважчих випробувань було стояння в так званій «позі ластівки», яке могло тривати до 14 годин поспіль. Через жорстокий голод захисник втратив близько 50 кілограмів ваги.

Не менш страшним був психологічний тиск: Дмитро щодня чув крики побратимів, яких катували за стіною, а також став безпосереднім свідком кривавого теракту в Оленівці.

У вересні 2022 року «Дипломата» звільнили під час обміну. Сьогодні його свідчення залишаються живим доказом воєнних злочинів Росії.

Історії цих людей різні. Але в них є спільне: російські кати намагалися відібрати в них не лише свободу, а й право залишатися собою. Татуювання ставали приводом для побиття, українські символи — для катувань, а навіть звичайні квіти на тілі викликали ненависть. Виходить, окупанти боялися не тільки зброї українських воїнів. Їх дратувало саме те, що ці люди зберігали власну ідентичність навіть тоді, коли були повністю в їхній владі.

Зустріч, після якої не хочеться поспішати додому

На презентації було чимало розмов, усмішок, чаю й частувань. Люди підходили до фотографій, читали історії, знайомилися, спілкувалися з героями проєкту. Але тепер за кожною усмішкою і кожним жартом бачилися зовсім інші обставини, через які цим людям довелося пройти.

Наталя Єпіфанова, голова громадської організації «Вояцький визвіл» дає інтерв’ю

Коли офіційна частина презентації закінчилася, учасники не поспішали розходитися. Вони ще довго стояли біля фотографій, спілкувалися між собою, щось обговорювали, перепитували, слухали одне одного. Здавалося, ніхто не хотів просто поставити крапку й піти у свої буденні справи.

Мабуть, у цьому й полягає одна з головних цілей «Душу й тіло»: не дозволити цим історіям залишитися лише на фотографіях і табличках. Щоб люди не просто подивилися на портрети, а зупинилися, прочитали, почули й запам’ятали. Бо за кожним із цих облич — людина, яка повернулася з пекла. І яка має право бути почутою.

 Фото надані організаторами