«Скамер» — історія двох братів із Дніпра, Макса (Дмитро Єфремов) і Сєрого (Богдан Буше). Надворі 2021-й. Макс учиться невідомого на кого, веде життя бідного, але чесного студента. Сєрий, навпаки, ганяє шикарною автівкою, має власну чималу квартиру, все в нього добре. Секрет успіху простий: Сєрий — скамер. Про всяк випадок уточнюю: англійський термін scammer походить від scam, що означає «дурити», «шахраювати». В Україні скамери — крутії, що видурюють гроші телефоном. Оті самі ввічливі юнаки або дівчата, які повідомляють, що до вашої картки отримали доступ зловмисники, треба її заблокувати, а щоб відкрити новий рахунок, назвіть три маленьких циферки на зворотному боці. Це базова схема, способів обману, звісно, більше.

Зрештою, Макс таки втягується в бізнес Сєрого — з дуже хорошими результатами. А потім починається велика війна. Але скам не кінчається.

Дмитро Єфремов народився в Маріуполі, навчався в місцевому музичному училищі на факультеті акторської майстерності. Працював ведучим на дитячих модельних конкурсах із 12 років. Переїхавши до Києва, вступив до КНУТКіТ імені Карпенка-Карого на режисуру телебачення. Продовжував заробляти як професійний шоумен на весіллях, корпоративах, модельних показах в Україні та за кордоном. У контексті такої біографії зняти одразу повнометражний ігровий фільм, ще й без лержавного фінансування, є виходом на принципово інакший рівень.

Режисера, принаймні початківця, складає кіно, яке він дивиться. Синефільська обізнаність Єфремова помітна з перших же кадрів. Коли його герой веде за кадром оповідь, дія розвивається в темпі кримінальної комедії, густо настояної на ранніх стрічках Ґая Річі. У пізнішому епізоді, де Макс вимахує пістолетом перед дзеркалом з фразою «Ти до мене звертаєшся?», вгадується аналогічна сцена з Робертом Де Ніро у «Таксисті» Мартіна Скорсезе (1976). Коли одного лиходія підсмажують у лазні — тут уже паралель із «Грою в чотири руки» (Le Guignolo, реж. Жорж Лотнер, 1980), де лицарствував Жан-Поль Бельмондо.

Запозичувати — не гріх. Більшість фільмів містить різні алюзії та цитати; головне — як тим скористатися. Єфремов бере естетику Річі як дизайн сюжету, однак двигун і пасажири в цій машині — питомо наші. Починаючи з діалогів — незлецькій суміші сучасного сленгу й арго 1990-х: «заряджений тіпочок», «базара зіро», «левелапнутись», «шо ви тут, скуфи?», «пофлексити», «будуть питання — цифри знаєш, набирай». Окремий візерунок — скамерський жаргон: «холоднік», «клоузер», «тімлід», «заскамити мамонта». І для цієї воістину соловʼїної мови є відповідні мовці.

• Читайте також: «Скамер»: кримінал без криміналу, війна без війни

Єфремов і співавтор сценарію Богдан Горбань наповнюють фільм колоритними «тіпочками» — представниками різних поколінь і прошарків криміналітету. Виходить дотепно і влучно. Чого вартий лише старий злодій у законі «Давидович» (Володимир Завальнюк), який сидить у камері завбільшки з царські хороми. Або корумпований хтивий міністр, котрий уявляє себе римським патрицієм, у невідпорному виконанні Юрія Горбунова. Або вбраний у рожевий (!) спортивний костюм мафіозі Байчас (Олексій Смолко), схильний катувати тих, хто проштрафився, тенісним м’ячем. У суперпатріотичному депутаті-рекетирі Тимченку (отримує неілюзорних звіздюлів на радість глядачам) прозирає Микола «Котлета» Тищенко. А від Коломойського, який входить у камеру Давидовича з реплікою «Шабат шалом у хату», ще кілька хвилин витираєш сльози.

І так ця чудово натуралізована українська суміш «Джентльменів» і «Великого куша» несеться вперед, аж поки не стикається з тією самою датою 24.02.2022, після якої багато, дуже багато сюжетів умовно мирного життя стали неможливі.

Єфремов намагається стилізувати фронтові сцени під репортажну зйомку, міняє інтонацію на драматичнішу, але середина фільму справляє враження певної розгубленості. Максові випадають і бої, і демобілізація через поранення, але воєнні фрагменти доволі швидко поступаються рутинному бурлескові скамерського життя. Звісно, в Макса і Сєрого є свої виправдання — мовляв, грабують вони винятково росіян, але шахрайство все одно лишається шахрайством. І розширення справи вже коштом українських абонентів — спокуса занадто велика. Тож ця історія має бути з мораллю — інакше етичний і естетичний провал. Під самий кінець Єфремов знаходить потрібний поворот, оглушливу різку розвʼязку, яка врівноважує частину драматургічних провисань.

Фільм критикують за надмір «солодкого життя» шахраїв, варто також згадати й успадкований ґандж сексизму, коли жіночі персонажі функціонують винятково як додаток до чоловіків. З другого боку, Єфремову й Горбаню вдалося впоратися з надскладним завданням — зробити непогане жанрове ігрове кіно, ще й дебют, у час повномасштабної біди, з чітким посланням: війна не все спише, шахрайство — погано, а карма — ще та сука.