Зацікавити темою футболу байдужу до цього сегменту аудиторію досі не вдавалося нікому. Хоча спроби були, і навіть у художньому кіно. Студія імені Довженка 1976 року випустила стрічку Миколи Малецького та Володимира Попкова «Така вона, гра». Прототипом тренера-диктатора Басова у виконанні Георгія Жжонова став легендарний тренер київського «Динамо» Валерій Лобановський. Згодом про нього за життя й після смерті в Україні зняли ще п’ять документальних стрічок, а про «Динамо» та його знакових гравців — ще більше. Канал «1+1» випустив 2001 року навіть документальний серіал Сергія Долбілова «Гра в “Динамо”». Чимало «динамоцентричних» проєктів подавалося у 2019–2020 роках на пітчинг Держкіно, і, здається,  не пройшов жоден. Причина озвучена вище: цільова аудиторія дивиться футбол, а не про футбол. Хіба що «про футбол» — це професійний розбір матчів. 

Через це, зокрема, не спрацював як дієвий інструмент пропаганди сумнозвісний  російський фільм «Матч» 2012 року випуску. Але фейкова історія про так званий «матч смерті» 1942 року в Києві чи не вперше показала: футбол — це не завжди про футбол. Адже футболу в тому фільмі значно менше, ніж розлогої, лінійно прокладеної історії про українське колаборантство під час Другої світової, зокрема — про пряму причетність «націоналістів» до розстрілів у Бабиному Яру. Раніше, 2006-го року, на цю ж тему вийшла книга нині покійного українського журналіста Дмитра Харитонова «Футбольні війни». Анотація свідчить: ця книга не про футбол як спорт, а про вплив футболу на стосунки між країнами. В одному з її розділів ідеться про матч між збірними Росії та України в жовтні 1999 року в Москві.

Ця сама історія розказана і показана в першому документальному фільмі від «Телебачення Торонто». Годинну стрічку під назвою «Україна:Росія. Матч життя» виклали у відкритий доступ кілька днів тому. Її автор, ведучий ютуб-каналів «Гуд Ібенінг», KDK та «Закрутка», спортивний журналіст Андрій Сеньків, вочевидь мій антагоніст, любить футбол і все, що з ним пов’язане, а отже — добре знає, як то кажуть, матчастину. Як на мене, саме знання матчастини та розуміння всіх позаспортивних контекстів, у які потрапляє футбол вільно або мимоволі, дозволило авторам нарешті розширити-таки цільову аудиторію. Бо «Україна:Росія. Матч життя» — все ж таки не про футбол як гру, на особливостях якої треба знатися. А справді про футбол як зону бойових дій, форму та спосіб протистояння нас із ворогом.

Сама історія побудована на архівному відео того часу, коментарях свідків та учасників подій і тих публічних людей, які давно цікавляться футболом і коментують його: волонтер і шоумен Сергій Притула та музикант і письменник Олександр «Фоззі» Сидоренко. Саме останній дав матчу 1999 року й усьому пов’язаному з ним чітке визначення: «Це була звичайна концентрована ненависть». Звісно, йдеться про ненависть росіян до України та українців.

Чим зацікавить фільм далеких від футболу, проте близьких до медіа українців? Насамперед зразками махрової російської пропаганди. У часи без інтернету та соціальних мереж робота велася засобами друкованої преси і, що дуже цікаво з погляду дня нинішнього, відеозйомкою. Чому цікаво? Бо професійну техніку для зйомок тоді міг отримати далеко не кожен. Як і стати власником портативної відеокамери, хоча вони й вільно продавалися. Між тим саме таку «зброю» мали росіяни, прибувши до Києва на матч під виглядом уболівальників. На вулицях нашої столиці вони назнімали чимало пропагандистського відео, і воно пішло не в мережі, як це заведено зараз — відразу в російські телеефіри. Їхні глядачі, зокрема, могли побачити і напевно обурилися забороною на пиво — хоча росіянин, який заявив про заборону, робив це з пивом у руці.

Але найцікавіша секвенція в фільмі — все, що передувало двобою збірних Росії та України в жовтні 1999 року. Ця частина побудована авторами так, що виглядає напруженим трилером, не інакше. Наші футболісти, як і наші фанати, група підтримки, в Москві реально ризикували життям. Принаймні, так свідчать спогади. Спортсменам не забезпечили умов для проживання, бо будівля посольства — не зовсім те, що треба. Вболівальники весь час балансували між Сциллою злих міліцейських патрулів і Харибдою лютих екзальтованих російських фанатів. Проте в цьому випадку тут точно не про футбол і взагалі спорт: накручений натовп чекав нагоди напасти й порвати наших.

Чималу роль у розпалюванні ворожнечі зіграла російська спортивна преса. Напередодні матчу «Советский спорт» вийшов із передовицею «Бей, Хохлов! Спасай Россию!» Офіційно йшлося про півзахисника російської збірної Дмитра Хохлова. Його закликали влучно бити по м’ячу. Але навряд кому треба спеціально пояснювати справжній сенс згаданого заголовка, ще й подвійний. Адже читається, а тим більше звучить він як «Бей хохлов, спасай Россию!», що є відсилкою до чорносотенного гасла, яке закликає задля порятунку Росії бити представників іншої національності. До появи сюжетів про розіп’ятого хлопчика, двох рабів для учасників АТО й візитку Яроша лишалося п’ятнадцять років…

Тож «Телебачення Торонто» дає всім охочим можливість переконатися: російська пропаганда — не породження «помаранчевого» Майдану, Революції гідності, АТО чи масштабного вторгнення. Придумали її не Симоньян із Кеосаяном чи Скабеєва з Соловйовим. Між іншим, як передплатник російської радянської преси в 1980-ті роки, теж нічого схожого там не пригадаю, хоч маю невеличкий архів публікацій. Зате бачив подібне того ж таки 1999-го року в Нюрнберзі, в музеї нацистської пропаганди. Вкотре пересвідчуюся, звідки в російської ноги ростуть. Хоча Гітлер і Сталін збагачувалися взаємно, але то вже інша історія. Для німців Гітлер помер. Для росіян Сталін — ефективний менеджер і переможець нацизму.

Окремо варто відзначити несподівану україномовність українських футболістів. Найгірше виходить в Андрія Шевченка, але він помітно старається. Це до того, що якихось пару років тому тотальна російськомовність нашого спорту була притчею во язицех і предметом постійної критики з боку мовних активістів. Маю надію, що українська мова всіх спікерів у фільмі — не лише вимога часу, а й свідомий вибір. Мова перемоги. Тієї, яку вони здобули або свідками якої були в жовтні 1999 року на ворожій території.

Колаж на головній: обкладинка фільму «Україна — Росія: Матч життя»