Нинішній телевізійний сезон явив уже дві резонансні серіальні прем’єри. Обидві зачіпають або сільські реалії, або сільських жителів. Одна з них — «Встигнути до 30» на каналі ТЕТ. Справедливості заради, там не так про тупу сільську дівчину, котра підкорює місто, як про звичаї тих, кого заведено маркувати провінціалами. Проте маркують їх в українському публічному й — будьмо відверті! — непублічному просторі саме «селюками». Другий — «Голова» на Новому, який загалом негативу не викликав і навіть протиставлений скандальному попереднику. Але поблажливе ставлення не знімає тих самих проблем, які дають у цілому хибне уявлення про українське сільське життя.

На відміну від авторів позитивних і негативних рецензій, я знаю ситуацію з підготовкою таких проєктів ізсередини. Хоча б через свою пряму причетність до створення двох із них — «Століття Якова» (адаптація роману Володимира Лиса, режисер Бата Недич) і «Катерина» (вільне трактування сюжету поеми Тараса Шевченка, режисер Олександр Тіменко). Але й також — через причетність до проєктних розробок, котрі з різних причин не відбулися.

В усіх випадках це мали бути або комедії, або мелодрами за мотивами класичних сюжетів. Перші були затребувані після вже класично скандальних і водночас рейтингових «Останнього москаля» та «Великих Вуйків». Власне, «Москаль» породив «Вуйків» і певною мірою згаданого вже «Голову», хоча значно більше розробок поховали. Другі зробилися актуальними після несподіваного успіху «Спіймати Кайдаша» (сучасна адаптація повісті Івана Нечуя-Левицького, режисер Олександр Тіменко).

У цьому місці варто нагадати: «Кайдаші» вийшли 2020-го, але роком раніше «1+1» показав «У неділю рано зілля копала» — сучасну адаптацію однойменного роману Ольги Кобилянської, дія якого відбувається в селі — але цілковито в російських реаліях, російському контексті, ще й виконання російською мовою. Авторами ідеї в титрах значиться творче подружжя Ірен Роздобудько й Ігор Жук, проте сама пані Роздобудько, відома сценаристка, досі навіть не просить — вимагає не записувати цей проєкт до її активу. В одному з останніх емоційних коментарів на цю болючу для неї тему вжито термін «будулаєвщина». Запам'ятайте, за кілька абзаців він знадобиться.

Комедії та драми, дія яких розгортається в (нібито) реаліях українського села, хоч сучасного, хоч сторічної давнини, найперше об’єднує те, що автори — включно зі мною! — в селі ніколи не жили, бували там проїздом, а про сільське життя й сільські звичаї знають із різних, здебільшого застарілих джерел. Серед них переважна більшість — російські, включно з російськими радянськими. Наприклад, перед початком роботи над «Століттям Якова» продюсерка, російська громадянка Олена Васильєва радила брати за референс серіал «Тіні зникають опівдні» («Тени исчезают в полдень», режисер Валерій Усков, 1972 рік). Лише очевидний опір матеріалу зробив такий референс нежиттєздатним.

Але загальної проблеми розуміння українських сільських реалій автентичний, питомо національний матеріал не розв’язує. Для прикладу, «Кайдаші» є чи не найадекватнішим, коли йдеться про реалістичність. Проте патріотичний сегмент фейсбука, точніше — ура-патріотичний, рустикальний, який звик сприймати село в буколічному, пасторальному форматі, а селян — єдиними, хто береже й плекає українську справжність (включно з мовою), агресивно не сприйняли серіал три роки тому. І не поміняли думку досі, вважаючи його свідомим знущанням із села та приниженням селян: п’ють, б’ються, сваряться, матюкаються, жадібні й туалет у них на вулиці.

Режисер Аркадій Непиталюк — чи не єдиний, хто напівжартома називає себе сільським хлопцем, а отже має про нинішнє сільське життя повне компетентне уявлення. Саме тому йому вдалося найточніше деконструювати міфологію про село як єдино розумну альтернативу руйнівному місту. Цей деконструкт від правдивого вихідця із села — короткий метр «Кров’янка», повний «Припутні» й історичний «І будуть люди», — ідеалізатори сільської «справжності» так само взяли на багнети. Причина та сама: знущання із селян і знецінення «колиски нації».

Виходячи з цього, маємо категоричний висновок. Насправді повного уявлення про сільські реалії не має ані переважна більшість тих, хто створює проєкти «про село і селян», ані глядачі, котрі є — на переконання менеджменту — їхньої цільовою аудиторією. Тому наші фільми й серіали, зав’язані на цій тематиці, — або різновид фентезі, або сприймаються частиною глядачів не інакше, як проросійська диверсія.

Але село й люди із села були й лишаються дуже вдячним матеріалом для побудови драматургії. Існує три основні робочі схеми, перевірені часом. Перша: людина із села потрапляє в міські реалії й береться підкорювати місто. Друга — дзеркальна: вроджений містянин потрапляє в село і пристосовується до зазвичай менш комфортного життя. Обидві застосовуються в комедіях, комедійних мелодрамах або ситкомах і мають у підґрунті конфлікт — те, без чого драматургія неможлива. Третя схема — дія відбувається безпосередньо в селі, а конфлікти побудовані на людських стосунках, і завжди в розмірене сільське життя втручається місто з чужими цінностями.

За першою схемою побудовані «Великі Вуйки» й опосередковано «Встигнути до 30», а також «Катерина». У другу схему лягають «Останній москаль» і «Голова». Третю репрезентують «Украдене щастя» (адаптація класичної драми Івана Франка, режисер Андрій Дончик, єдиний подібний мінісеріал 2000-х), «Століття Якова», «Спіймати Кайдаша», «І будуть люди». Справедливість вимагає поставити в цей ряд повнометражні стрічки «Припутні» та «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Як і стрічка Непиталюка, «Памфір» має низку негативних оцінок від «мешканців» фейсбука, котрі проголосили себе вартовими захисту «сільської моральності».

І тут підходимо до ще одного цікавого висновку. Серед аудиторії згаданих і незгаданих українських фільмів і серіалів на «сільську» тематику чимало тих, хто свого часу дивився подібний російський радянський продукт. Ну не було іншого! Той контент, своєю чергою, пропонував навіть не загальні російські дєрєвєнскіє реалії, а локалізовані до території Сибіру. Це, крім згаданих раніше «Тіней…», «Угрюм-ріка» (1968), «Строгови» (1976) і найдовший на той час, із двома сезонами й нашою Адою Роговцевою в одній із чільних ролей «Вічний поклик» («Вечный зов», 1973–1983).

Українські студії тоді ж долучилися до створення позитивного образу питомо російського селянина. Герой детективного серіалу від студії імені Довженка «Народжена революцією» Микола Кондратьєв — баламут із села на Псковщині. А телевізійний суперхіт «Одеської кіностудії» у двох сезонах — «Циган» і «Повернення Будулая» — відтворює Ростовщину на Одещині.

Згадуємо «будулаєвщину»: саме штучно створена мелодрама у штучних, вигаданих, практично фентезійних сільських не реаліях, а інтер’єрах та екстер’єрах домінує нині в українському телепродукті, покликаному бути знайомим і стати рідним, близьким для питомо сільської аудиторії. Міський же глядач далі перебуває в координатах «Вічного поклику» чи «Повернення Будулая».

Або ж стрічок за творами російських радянських амбасадорів ґрунтівництва («почвенничества») Василя Шукшина та Віля Ліпатова. До речі, вони теж створювали ідеалізовану модель саме чомусь сибірського села як осередку «справжнього», духовного. Тут мова навіть не про Шукшина, а про вигаданого Ліпатовим сільського детектива Федора Аніскіна, героя кількох мінісеріалів 1970-х. Кожне його слово містило мудрість російського селянина в бозна-якому коліні. А 1982 року на студії Довженка режисер Борис Савченко зняв двосерійну стрічку «Ще до війни» — теж на матеріалі Віля Ліпатова і теж наповнену ідеалізацією розміреного життя віддаленого сибірського села, куди потрапляє тендітна містянка Рая з чужими для тутешніх цінностями. 

Отже, навіть поверховий екскурс доводить або має довести: хай сільська тематика й зручна для драматургів, вони переважно влучають із втіленням історій у «молоко». Бо мають перед собою за орієнтир або радянські, або російські зразки. Додаючи до цього дивну, не завжди зрозумілу й логічну візуалізацію сільського жителя.

Тут «Голова» Олега Туранського є дуже красномовним прикладом. Оскільки це комедія, то селяни чомусь мають виглядати кумедно, мов на карнавалі. Вдягаючись заледве не в секонд-генд та увінчуючи голови кумедними кашкетами, панамками, хустками (про очіпки забули!). На противагу їм трійця київських «варягів» вбирається модно, елегантно, ще й сплять вони у квітчастих піжамах.

Чи все так безнадійно? Ні. Бо звертати увагу на власну глибинку, власну провінцію (у визначені — жодного негативу) в нас почали менш ніж десять років тому. І донедавна все одно використовували в розробках російські моделі. Хоча б через відсутність західних зразків та референсів.

Адже в тамтешніх форматах не передбачена дискримінація за місцем народження й проживання через те, що між тамтешніми населеними пунктами вже давно нема разючої різниці. Драматургія будується за принципом світоглядного протистояння й зміни персонажів під тиском перешкод, які доводиться долати. Тим часом в Україні світоглядне протистояння міста й села досі сприймається далекими від реалій продюсерами й менеджерами як істина.

Різницю вже стерло третє тисячоліття. Її помітили російські окупанти торік — і різниця була не на користь русской деревни. Але це вже зовсім інша історія…

Скриншот серіалу «У неділю рано зілля копала» (телеканал «1+1» / ютуб)