Прем’єра стала фільмом закриття 20 ювілейного Міжнародного фестивалю Docudays.
«Іван і Марта» — вже третя робота з біографічного циклу Буковського після картин «В. Сильвестров» (про видатного українського композитора Валентина Сильвестрова, 2020) і «Головна роль» (про матір режисера, кіноактрису Ніну Антонову, 2016).
Робота над історією подружжя Івана та Марти Дзюб тривала з осені 2018-го. Матеріал складний одразу з кількох причин. По-перше, Дзюба — одна з центральних постатей нашого шістдесятництва, стосовно якого вже усталився певний канон репрезентації. По-друге, на цю тему написано сотні текстів і випущено не один фільм. Нарешті, стан здоров’я пана Івана в останні роки унеможливлював активну участь у зйомках.
Буковський знайшов єдино правильне рішення, зробивши оповідачкою та головною героїнею саме Марту. Її монологи зняті на дачі Дзюб у селі Рудики Київської області. Іван Михайлович регулярно з’являється в кадрі, але майже без реплік і часто на задньому плані (за одним важливим прикінцевим винятком). Саме те, що його історію розповідає дружина, і створює дистанцію від апологетичної нудьги. Емоційне сприйняття Марти, її кохання до чоловіка, її дотепні спостереження за сучасниками («Драч для мене — як бліда поганка», «Вінграновський — може бути») — все це дає необхідну інтонацію, завдяки якій стають цікавими навіть закам’янілі у хрестоматії історичні повороти. Це приватні хроніки в усіх сенсах.
Інтимність підтримується візуально. Буковський активно використовує старі чорно-білі фотографії, відкриваючи їх повільним рухом по вертикалі, який у свою чергу задає Марта, що сканує свій архів. Інші прийоми кінематографічного відсторонення — вертепні маски (схожі на маски з «Тіней забутих предків»), що зі співами й танцями проходять по вулиці Городецького, де розташовано колишній кінотеатр «Україна», картини сьогоднішнього Києва, затишні деталі дачного побуту, а також постійний вихід за рамки інтерв’ю з Мартою — показ на загальних планах знімального майданчика, софітів, операторів, камер, процесу накладання гриму, одним словом, усієї машинерії зйомок, — це все слугує дієвою рамкою для головного сюжету, зв’язуючи різні часові пласти, від радянських 1960-х до українських 2020-х, у єдине оповідальне ціле.
Сюжет будується з поступовим наростанням напруги — знайомство Івана й Марти, неквапний опис кола їхнього спілкування, фронда в цьому колі, заборонений, але все одно проведений вечір Лесі Українки в 1963-му, перші обшуки, арешт. Ключова подія — легендарний протест в «Україні» у вересні 1965-го на прем’єрі «Тіней забутих предків». Буковський це підкреслює з перших же хвилин закадровим коментарем: «Того вечора він був незвично схвильований. Він повинен вийти на сцену і виголосити важливі слова». Війна тут заримована через сирену, яку увімкнув директор «України» в 1965-му, аби заглушити промову Дзюби. На самому початку фільму цей звук, ще далекий, лунає на тлі Києва після фрази «Іван і Марта йшли на прем’єру фільму “Тіні забутих предків”». Потім, уже в повну силу — суміщений із прологом «Тіней…», коли на малого Іванка падає дерево, а його брат кричить: «Тікай, Іване, тікай!» А втретє — вже у фіналі: повітряна тривога.
Перехід від особистого до громадського, від розмов у вітальнях до відкритої боротьби з тиранією передано як цілковито логічний — і вкрай драматичний за наслідками. Але, попри очевидну спокусу, Буковський не перетворює фільм на поле бою, завершує все в ліричних, м’яких тонах, а Іванові дає слово в самому кінці. Це єдиний епізод, коли Дзюба звертається в камеру, і в тому, як він це робить — із заразливою, майже дитячою посмішкою — все, що ви хотіли би знати про героя:
— Як би там не було, але добра в світі більше, ніж зла, і хоч цього не видно, але це так. Інакше б життя не існувало, якби такого не було.
Уникнувши пафосу й надриву, лишаючи гіркоту й біль, дбаючи про поезію, Буковський зробив на диво світлий фільм про людей, що відчули на собі — і витримали — хватку віку-вовкодава.
Фото Єви Джишиашвілі та Сергія Буковського
