27 травня на каналі «1+1» вийшов черговий епізод спецпроєкту Дмитра Комарова «Рік. За кадром». Це серія відеоматеріалів, які залишилися в автора після створення документального фільму «Рік», присвяченого річниці великої війни.

Спецпроєкт, прем’єра якого відбулася 28 квітня, на сьогодні має п’ять епізодів — чотири інтерв’ю та «гібрид» інтерв’ю з репортажем. Міксом є перша серія під назвою «День Президента». Епізод містить не лише відповіді Володимира Зеленського, що не увійшли до фільму «Рік», а й розповідає про один робочий день глави держави.

За місяць проєкт «Рік. За кадром» назбирав понад 10 мільйонів переглядів і викликав велику хвилю хейту. Те саме було після виходу в лютому першого фільму «Рік». Попри намагання експертів пояснити, що «складу злочину» в роботі Комарова немає (з думкою авторів «Детектора медіа» можна ознайомитися тут і тут), його знову звинуватили в піарі влади, підлабузництві, непрофесіоналізмі, замовчувані болючих тем тощо. Через кількість різноманітних претензій спало на думку, що насправді десь глибоко в підсвідомості «опозиційні» глядачі хочуть, щоб цих фільмів Комарова взагалі не існувало, а герої його проєкту — президент Володимир Зеленський, міністр оборони України Олексій Резніков, головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, очільник ГУР Міноборони Кирил Буданов та голова Служби безпеки Василь Малюк — таки змогли передбачити велику війну та запобігти їй. Але що можна сказати про проєкт «Рік. За кадром», якщо визнати, що він існує?

По-перше, Дмитро Комаров запропонував унікальний матеріал. Поява на екранах Резнікова, Буданова, Малюка та Зеленського не є рідкістю, але відеобесіда із Залужним стала першою під час війни. Та й у друкованому вигляді інтерв’ю головкома виходили лічені рази. Унікальним також є репортаж про один робочий день президента (і один день Дмитра Комарова, до речі). Цей матеріал автор відзняв певною мірою випадково. Пресслужба не змогла знайти у щільному графіку голови держави «вікно» для звичайної бесіди та запропонувала журналісту доєднатися до президентського пулу під час поїздки Україною. В дорозі мав з’явитися час для спілкування. Комаров скористався нагодою та показав сам процес очікування на інтерв’ю.

Серії тривають близько 50 хвилин. Навіть якби розмова точилася навколо хобі та дитинства героїв проєкту, це все одно був би цінний матеріал. Адже глядачі отримали можливість побачити військово-політичну верхівку країни: оцінити їхню манеру триматися, висловлюватися, ставитися до співрозмовника. Зазирнути в очі, як би не знецінив цю фразу мем часів раннього Зеленського. Але Комаров про дитинство не питає. Розмова точиться винятково про війну: що передувало, що відбувається зараз і що буде. Це сила-силенна важливої інформації. У фільмі є й натяки, і план дій, і пояснення досі незрозумілих речей, і неочікувані зізнання, і професійні таємниці.

«Хлопець років чотирьох-п’яти спитав у мене, чи повернемось ми до Маріуполя. Я кажу, так. Він перепитує, а коли? Цього року, кажу. Ти ж у Святого Миколая про це питав? Здійсниться», — розповідає Валерій Залужний. Напевно ж, головком навів цю історію не як приклад різдвяної казки. Це конкретний сигнал українцям.

По-друге, фільм «Рік. За кадром» не можна розглядати як окремий проєкт, бо всі питання та загальна атмосфера зумовлені завданнями першого фільму. Присвячення річниці повномасштабного вторгнення передбачає героїчну тональність розмови. З одного боку, нам справді є чим пишатися, адже державність України збережено, а ворога зганьблено на весь світ. З іншого — перемоги ще не досягнуто і вмикати режим, який глядачі чомусь вважають «справжньою журналістикою», — тобто в будь-який спосіб загнати співрозмовника в кут, — щонайменше недоцільно. Героїзація військово-політичного керівництва є частиною інформаційної війни з перевіреною роками ефективністю. Було б наївно вважати, що медіапродукт національного рівня не бере в ній участі.

Фільм Дмитра Комарова розрахований не лише на українців із вільної частини держави, а й на західних партнерів, жителів тимчасово окупованих територій і, звісно, ворогів. Усі вони з одного й того ж матеріалу повинні отримати свій правильний меседж. Цей єдиний посил, як не дивно, не про непереможних героїв. У відповідях на численні особисті питання, що ставить автор, ми бачимо на екрані звичайних людей. Вони відчувають біль, розпач, злість і купу інших суто людських емоцій. Для ворога це означає, що прощення й таємних домовленостей не буде. Бо геть у кожного тут, від слюсаря до президента, є діти, батьки, загиблі друзі та домівки, куди агресор вдерся у брудних чоботях. Для своїх це сигналізує, що верхівка не відокремлює себе від народу.

Серед критично налаштованих глядачів є думка, що проєкт «заколисує» публіку. Немов він просуває тезу, що є якісь спеціально навчені люди, які ведуть нас до перемоги, а звичайним українцям треба просто почекати на дивані. Мені здалося навпаки. Герої Комарова підкреслюють, що без тотального опору суспільства нічого не вийшло би. Кожен зі співрозмовників Комарова по-своєму віддає шану єдності, вмотивованості та стійкості українців. Залужний про це каже впродовж інтерв’ю декілька разів, а наприкінці окремо дякує звичайним громадянам. Згадаю також слова Зеленського («я вважаю, що всі хлопці та дівчата, хто над цим працював, — героїчні люди»), Резнікова («українці заради свободи готові поступитися безпекою. Я переконаний, що інші країни вже здалися б. Неможливе зробили всі українці, всі»), Буданова («у нас вітчизняна війна йде, у нас усе суспільство захищає свою державу»), Малюка («пліч-о-пліч з нами були цивільні. Я запам’ятав одного персонажа, який вибіг у спортивному костюмі й капцях просто з хати й узяв до рук автомат»). Герої проєкту закликають продовжувати в тому ж дусі до повного знищення окупантів.

Третій висновок, що можна зробити після перегляду «Рік. За кадром», — Дмитро Комаров має неабиякі привілеї від влади, адже отримав можливості, про які інші журналісти навіть не мріють. Чому? Бо, вочевидь, влада була зацікавлена у створенні знакового проєкту до річниці війни. Чому саме Комаров? Тут відповідь неочевидна. Може, через багаторічну співпрацю із нечужим для Володимира Зеленського каналом «1+1». Але якщо без жартів, то схоже, що головним козирем автора стало його минуле як тревел-блогера. Комаров має великий досвід зйомок, упізнаваний багатьма глядачами та максимально нейтральний для будь-якої авдиторії. Для поширення меседжів, які транслює фільм, — те, що треба.

За іронією долі, саме через статус тревел-блогера Дмитру «прилітало» чи не найбільше. Деякі глядачі вважають, що мандрівник не мав перетворюватися на військкора. Насправді це як твердження, що айтівцю не варто йти на фронт, а перукарці — волонтерити. В Україні, взагалі-то, багато хто перекваліфікувався заради перемоги.

Чи вважати Комарова через його обраність і компліментарність піарником влади? «Піарником» у цьому сенсі може стати будь-який журналіст під час будь-якого інтерв’ю. Адже, за законом, спікер є співавтором тексту і, звісно, просто не погодить публікацію чи відповіді на питання, які зіпсують його репутацію.

Це не означає, що вся розмова у спецпроєкті здобрена єлеєм. Є там і про зрадників у правоохоронних органах, про яких розповідає Малюк, і про недооцінку божевільної тактики ворога військовими. «Чи очікували ми, військові, що буде саме так? Я собі не уявляв, що буде кам’яна пустеля, в якій доведеться вести бойові дії. Так, я бачив, що відбувається в Сирії, бачив, що стало з Чечнею. Але уявити, що це буде в Україні, я не міг», — сказав Залужний.

Окремо критики зауважують манеру автора вигукувати «дитячі» питання на кшталт: «Ой, а що це ви насипали у келишок?» Ну, так це фірмовий стиль тревел-блогера із понад 10-річним стажем. А якби Комаров не був Комаровим, цей фільм не з’явився би.

«Кадри й особливо інтерв’ю, зняті під час війни, мають особливу цінність. Їх не можна залишати на полицях. Тим паче — інтерв’ю з найвпливовішими військовими керівниками країни. Кожне їхнє слово назавжди закарбовується в історії. За матеріалами, знятими під час війни, наші нащадки та документалісти будуть вивчати цей надскладний і дуже важливий період у нашій історії. Тому так важливо залишати якомога більше свідчень нинішніх подій», — написав Дмитро Комаров у фейсбуку.

«Рік» та «Рік. За кадром» — внесок самого Дмитра Комарова в цей архів свідчень. Мені здається, що треба йому просто подякувати та вивудити з фільму максимальну інформаційну користь.